Міністерство освіти і науки України
Національний університет України “КПІ”
Факультет соціології. Кафедра історії
Курсова робота на тему:
Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців.
Київ - 2009
Література
1. Українська еміграція - причини, хвилі та наслідки
«Міграція населення» - переселення, переміщення населення у межах країни (внутрішнє), а також добровільне або вимушене із однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішня). Остання має назву «Еміграція». З погляду країни нового перебування цей процес називається імміграцією, а новопоселенні - іммігрантами. Еміграція може бути тривала - з метою постійного поселення, тимчасова і сезонна.
За сучасними етнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складають український етнос. Однак виникають певні складнощі із визначенням термінологій щодо представників українського етносу, які опинилися поза межами України. Коли йдеться про окремих осіб, науковці користуються такими термінами: «зарубіжні українці» (з конкретизацією країни, наприклад, канадські, австрійські, американські українці тощо; «особи (громадяни) українського походження» (наприклад, американці українського походження; українці в країні проживання”, “вихідці з України та їхні нащадки). У першому випадку йдеться про тих, хто народився в Україні, в другому - про тих, хто народився в країні проживання чи емігрував туди з третьої країни, але не народжений в Україні. Якщо мовиться про етнічну спільноту, то переважно використовуються терміни “українська імміграція”, “українська етнічна група” або “українська діаспора”.
Природа діаспори неоднозначна. Вона пов'язана і з міграцією частини українського населення (внаслідок соціально-економічних та політичних), і з захопленням сусідніми державами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокрема природним відтворенням іммігрантів. Однією з перших масових міграційних хвиль, був відплив у Туреччину та країни Західної Європи значної частини українців після поразки під Полтавою (1709 р.), друга - після скасування Гетьманщини та руйнації Запорозької Січі. Саме тоді українське козацтво мусило залишати свою землю і оселятися в Добруджі - землях Туреччини, на Кубані та в районах Тереку.
Частина української діаспори перебуває у сусідніх з Україною державах - в Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії та Словаччині. Українські етнічні групи цих держав належать до автохтонних. На цих землях представники українців мешкали споконвіку. Вони опинилися за кордоном внаслідок захоплення територій, або зміни кордонів. У Польщі - це Бойківщина, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, Надсяння. Доля українського населення у цій країні у новітні часи складалася трагічно. Так, 1947 р. в результаті здійснення тодішнім польським урядом операції “Вісла” майже 150 тис. українців насильницьким шляхом були виселені з їхніх земель й розкидані по всіх польських територіях. Відтоді основна маса українського населення живе на західних і особливо північних територіях Польщі - Ольштанському, Гданському, Кошалінському та Вроцлавському воєводствах. За відомостями Об'єднання українців у Польщі там проживає від 250 до 500 тис. Офіційна польська статистика нараховує 150-200 тис. українців.
Основними місцевостями розселення українців у Румунії є Сучавський та Марамуреський повіти, котрі межують з Чернівецькою і Закарпатською областями України. Крім того, українці в цій державі компактно проживають у Банаті та Добруджі. До Банату переселенці із Закарпаття та Галичини потрапили в ході міграційних процесів в Австрійській (потім Австро-Угорській імперії у XVIII - XIX ст..). Віденський уряд стимулював з метою освоєння необроблюваних врожайних земель на півдні переселенцями з бідних і перелюднених околиць. У Добруджі українці з'явилися наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст.. внаслідок переслідування російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі. Кількість українського населення у Румунії - від 120 - до 800 тис. осіб.
Щодо Угорщини, то за неофіційними відомостями тут налічується приблизно 3 тис. осіб українського походження. Це здебільшого автохтони в північно-східній частині країни, вздовж середньої течії Тиси, а також жителі деяких міст, зокрема Будапешта. Значна кількість українців - русинів протягом століть асимілювалася.
На території Східної Словаччини українці з давніх часів проживають у містах і селах краю: Гуменне, Бардіїв, Стара Любовня, Кошіце. Традиційним центром українського громадсько-культурного життя є Пряшів, де проживає понад 2 тис. українців. Загалом на території Словаччини за офіційною статистикою проживає понад 39 тис. українців, в Чехії - більше 15 тис.
Майже 250 років тому з'явилися перші українські поселення в межах колись цілісної Югославії. Це були вихідці з Пряшевщини та Закарпаття - переважно лісоруби та вівчарі, прагнули створити власне господарство, але через брак землі не могли цього зробити на батьківщині. Вони осіли в історичній області Бачка на території, яку тепер займає Воєводина. За даними перепису населення 1981 р. українців нараховувалося 13 тисяч (23 тис. русинів). Отже, навколо України створилася своєрідна діаспора - українські автохтони української етнічної території - на заході, на сході - більшість районів Орловської, Курської, Белгородської та Воронезької обл. (Берестейщина, Стародубщина, частина Слобожанщини), на півдні - молдавська діаспора - Дубосарський, Рибницький, Слободзейський, Григоріопольський та Кам'янський райони.
Особливу групу мігрантів складають українці східної діаспори. Міграцію українців на території, які складали Російську імперію, а згодом Радянський Союз можна розділити на кілька етапів: 1) до ХІХ ст.; 2) кінець ХІХ - початок ХХ ст.; 3) середина 20 - початок 40-х рр.; 4) 40-і - початок 90-х рр. Основною причиною міграційних процесів наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. було аграрне перенаселення на українських землях, безземелля та малоземелля селян. Це визначило соціально-економічний або трудовий характер української імміграції.
Якщо у І половині ХІХ ст. селяни з центральних і східних українських земель переселялися в чорноморські і приазовські степи, а після їх заселення на Підкавказзя і Донщину, то в 60-70 рр. ХІХ ст. міграційний рух пожвавився в Самарську, Саратовську, Оренбурзьку й Уфимську губернії. В 1870 р., коли в Європейській Росії стало мало вільної землі, міграція спрямовується до Азії, де українці застали поселенців з російських губерній, звідки переселення почалося раніше. Головними районами українського поселення були: Приамурський край на Далекому Сході, південний Туркестан та південно-західний Сибір. Українці поселялися в кліматичній смузі, подібній до України й займалися хліборобством. Українське поселення, що обіймало південну частину Далекого Сходу по р.Амур і понад Тихим океаном (Амурщина і Приморщина) отримало назву Зелений Клин або Зелена Україна. Із 2,5 млн. осіб, що оселилися на цій території 47 % складали українці. У 1882 р. губернатор Примор'я видав наказ про безкоштовний перевіз українських сімей пароплавом з Одеси. 68 тисячам селян з України були відведені найкращі землі Уссурійського краю.
Друга українська переселенська країна в Азії на території південно-західного Сибіру, Північного Казахстану - від Уралу до передгір'я Алтайських гір отримала назву - Сірий Клин або Сіра Україна. Значну частину населення на площі 1,9 млн. кв. км складали українці.
Ще один регіон Російської імперії, де компактно оселилися українці - Кубанська область (Чорноморська губернія). З 1792 р. Чорноморським козацтвом під проводом Антона Головатого, Тимофія Котляревського, Сави Білого почалася колонізація краю. Було створено 42 курені з такими ж назвами як на Запорожжі. Центром став Катеринодар (Краснодар). У той час разом з родинами переселилися 25 тис. козаків, які створили лінійне Терське та Кубанське військо. За 15 років на цю територію переселилося 250 тис. сімей, переважно українців. Основну масу переселенців складали селяни з густо заселеної Лівобережної України: Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Харківщини. Під впливом російської агітації частини українців з Галичини та Буковини переселилася до Росії.
Спочатку більшість переселенців становили державні селяни. Після скасування кріпацтва цей рух охопив різні категорії селян. Вони продавали своє майно і за одержані гроші виїздили та влаштовувалися на новому місці. Міграція на Схід лише частково була організована державою. В більшості це був стихійний рух. Державні органи намагалися контролювати і сприяти йому, оскільки він був в інтересах Російської імперії (звільнення малоземельних районів, заселення малолюдної території з огляду конкуренції з боку Японії, збільшення слов'янського елементу серед автохтонного населення Азії). Уряд виділяв землі для населення (до 100 десятин на родину в Алтайській і Семипалатинській обл.), звільняв військовозобов'язаних від служби, звільняв від податків, допомагав зерном, лісом. В Петербурзі існувало Товариство допомоги переселенцям, але його діяльність, як і урядова допомога були недостатні. У 1889 р. ухвалено переселенський закон (до цього часу існували окремі розпорядження, які стосувалися окремих районів поселення), який вимагав попередньої згоди державних органів. Самовільних переселенців відправляли назад. Закон 1904 р. передбачав свободу переселень без пільг і право уряду приймати рішення про пільгове переселення із окремих місцевостей, “виселення з яких визнавалось особливо бажаним”. Вперше воно було застосовано у 1905 р. у Полтавській і Харківській губерніях, де спалахнули селянські виступи. Активне переселення було пов'язане із Столипінською аграрною реформою в Україні, в наслідок якої на Схід переселилося близько 1 млн. чол.. Всього до 1914 р. постійно оселилося в Азії близько 2 млн. українців. Процес переселення на нові землі був дуже складним: незвичайні кліматичні умови, побутова невлаштованість, матеріальні нестатки обумовили недуги, голод, високу смертність. Частина селян поверталася на батьківщину.
На наступному етапі після встановлення радянської влади в Україні у 20-х рр.. ХХ ст. міграція на схід була незначною. Однак внаслідок попередніх переселень мільйони українців мешкали на теренах колишньої Російської імперії, а тепер Радянського Союзу. В місцях їх компактного поселення як і в Радянській Україні у 20-х рр. була запроваджена політика українізації. У наступні 30-40 рр. ХХ ст. мільйони українців були вивезені примусово на Схід внаслідок розкуркулювання українського селянства та депортації учасників боротьби проти радянського режиму на західноукраїнських землях. Всього в Україні на початку 30-х років ХХ ст. було розкуркулено біля 200 тис. господарств, депортовано тільки у довоєнний період близько 400 тис. осіб у віддалені райони, малопридатні для сільського господарства.
Величезних втрат населення України зазнало у зв'язку з переселеннями, викликаними Другою світовою війною. Чисельність тільки евакуйованих в Азію склала 1,9 млн. чоловік. Із тієї кількості українців тільки частина повернулася на Батьківщину. Під час німецької окупації України понад 2 млн. осіб, в основному, молодь, були насильницькі забрані на каторжні роботи до Німеччини. Чимало із репатрійованих у 1945-1946 рр. з Німеччини й Австрії потрапили на постійне перебування до Сибіру.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
