Надзвичайно складною проблемою для українського суспільства стало відновлення прав депортованих народів. Українська держава зобов'язалась вжити комплекс заходів щодо їх правової, соціально-політичної і культурної реабілітації. Першочергова увага приділяється облаштуванню кримських татар - одного із найчисельніших депортованих народів. Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання, пов'язані з поверненням кримських татар у Кримську АРСР» (1992 р.), «Про утворення Фонду депортованих народів Криму» (1992 р.), «Про утворення Республіканської комісії у справах депортованих народів Криму» (1992 р.) та інші сприяли виділенню матеріальних та фінансових ресурсів на виконання програм економічного та соціально-культурного забезпечення депортованих народів Криму.

На сьогодні в Криму, як вважають дослідники, існує кримсько-татарська національно-персональна автономія: активно діє вертикаль органів національного самоврядування, яка включає Курултай (з'їзд), Меджліс (Центральний виконавчий орган), регіональні і сотні місцевих меджлісів у місцях компактного проживання кримських татар. При президентові Україні діє рада представників кримсько-татарського народу. Кримські татари обрані депутатами Верховної Ради України, Верховної Ради Автономії Республіки Крим (один із них є її віце-спікером), вони складають 12% депутатів місцевих рад. Три кримських татарина є членами уряду АРК. Під патронатом Меджлісу створено кримсько-татарські громадські організації, засоби масової інформації, мережу навчальних закладів, шкіл, класів з національною мовою або з двома мовами навчання, кримсько-татарський музично-драматичний театр, Республіканську кримсько-татарську бібліотеку ім. І.Гаспринського, творчі професійні і самодіяльні колективи. Кримсько-татарська мова є однією з трьох офіційних мов Автономної Республіки Крим. Попри гострі соціально-економічні проблеми, невирішеність питання забезпечення земельними наділами, більшість представників етному, його політична еліта лояльно ставляться до української держави. З одного боку такий напрям етнополітики дає змогу повною мірою релізувати татарам свої національно-культурні інтереси, з другого - проголошує привілейоване становище порівняно з іншими етносами. За даними перепису кримські татари становлять близько 12% населення республіки. Тому держава враховує інтереси інших депортованих народів національних меншин Криму. Наприклад, постійно збільшується кількість недільних шкіл, факультетів вищих навчальних закладів з вивчення болгарської, німецької, вірменської та грецької мов. Вони діють майже в кожному районному центрі автономії. Певні досягнення у здійсненні сучасної етнополітики не заперечують сепаратистської тенденції окремих етносів. Нерідко порушується питання про утворення територіальної автономії і відокремлення (русинство Закарпаття, Крим).

Ускладнення етнополітичної ситуації вимагає державного регулювання міжетнічних стосунків і попередження конфліктів на етнічній основі. Безпосередньо за управління та контроль щодо проведення державної етнополітики відповідає Державний комітет Україниу у справах національностей та міграції з відповідними управліннями і відділами обласних держадміністрацій. Його було створено у 1996 р. після ліквідації відповідного міністерства. При Кабінеті Міністрів діють Фонд розвитку національних меншин, Рада національно-культурних товариств України. Значну роль у справах нацменшин відіграє депутатська постійна комісія Верховної Ради. Український фонд культури розробив спеціальну програму «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України». Етнонаціональний аспект відбитий у «Комплексній програмі основних напрямів у розвитку культури до 2005 р.». Створення державних структур свідчить про значення етнополітичного фактора для утвердження сувернітету України, побудови правової демократичної держави. Також це є гарантом попередження будь-яких проявів сепаратизму, екстремізму, усунення виявів дискримінації громадян за національною, релігійною або мовними ознаками, захист прав біженців та іммігрантів. Українська держава координує свої зусилля з етнополітики держав, для котрих етнічні меншини України виступають своєрідними діаспорами. Зокрема, у договорі між Україною і Польщею (травень 1992 р.) наголошується, що сторони діють у відповідності до загальновизнаних міжнародних стандартів захисту прав національних меншостей. Договір про державу, співробітництво і партнерство між україною і російською федерацією 31 травня 1997 р. містить положення про те, що обидві держави забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і релігійної сомобутності національних меншин на своїй території. Крім згаданих договорів України уклала ряд угод з питань співробітництва у цій сфері з Литвою, Латвією, Німеччиною та іншими країнами. Таким чином Українська держава об'єднує внутрішні і зовнішні аспекти етнополітики щодо національних меншин.

Негативно впливають на етнополітичні процеси в Україні політична нестабільність суспільства, соціально-економічна і політична криза, використання проблем у сфері етнополітики різними політичними силами, які штучно роздмухають етнорегіональні особливості у боротьбі за владу. Певні державні і політичні структури Росії, Румунії, Угорщини та інших країн стимулюють серед деяких національних меншин антиукраїнські настрої.

Україні вдалося уникнути гострих міжетнічних конфліктів. Але підтримання міжнаціональної злагоди вимагає чималих зусиль, з боку держави - аналіз етнополітичної ситуації в сучасній Україні, прогнозування конфліктних ситуацій у національній сфері. На часі продовження законотворчої роботи, бо не всі статті законів відповідають політичним реаліям. Фактично ігнорується той факт, що між українським етносом та етнічними меншинами існують значні відмінності ціннісних орієнтацій та політичної структури, нерівність у політичній, економічній, культурній сферах життєдіяльності. Не визначені права десятків нечисельнних народностей (караїми, кримчаки). Не враховується поетапний розвиток національних меншин, етнонаціональний вимір етнічних меншин продовжує зводитися до проблем культурництва. За роки незалежності не була затверджена концепція державної національної політики, що негативно вплинуло на розробку базової правової документації, виникло невизначеність держави в деяких питаннях щодо захисту прав національних меншин. Водночас більшість складових згаданої концепції обгрунтувана в публікаціях багатьох науковців і політиків: О. Антонюка, В. Євнуха, І. Кураса, О. Майбороди, Л. Нагорної, М. Панчука та інших. Сучасна етнополітична ситуація в країні вимагає розробку і реалізацію етнонаціональної політики, яка б могла регулювати стосунки між українцями та етнонаціональними групами. Упереджувати конфліктні ситуації в їхній взаємодії, створити умови для їхнього гармонійного переспективного розвитку а складі української дежрави. Надзвичайно важливим чинником є утримання оптимального балансу між прагненням українських національних питріотичних сил до утвердження і потужною хвилею відродження національних меншин. Необхідно також активізувати зусилля усіх громадян України наколо спільних загальнодержавних інтересів, на збереження національного миру.

Видатні постаті:

Керівники української Центральної Ради, які сформували основні заходи її етнополітики:

М. Грушевський - голова української Центральної Ради;

В. Винниченко - голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ;

С. Єфримов - генеральний секретар з міжнаціональних справ;

О. Шумський, М. Скрипник - анродні комісари освіти періоду «українізації» 20-х - 30-х рр. ХХ. ст.

Л. Каганович - І секретар ЦК КП(б)У у 1925 - 1927 рр., з 1947 р. - організатор проведення компанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» у повоєнний період;

М.С. Хрущов - І секретар ЦК КПРС з 1953 по 1964 рр., ініціатор боротьби з культом особи Сталіна, демократичних реформ;

Л.І. Брежнєв - генеральний секретар ЦК УПРС з жовтня 1964 р. по листопад 1982 р. - провідник курсу «злиття націй», фактично русифікації українців та інших народностей СРСР;

Л.М. Кравчук, Л.Д. Кучма, В.А. Ющенко - президенти незалежної України, фундатори концепції державної ентополітики.

Хронологія головних подій:

Основні документи української Центральної Ради, в яких містяться положення її етнополітики:

І Універсал Центральної Ради 10(23) червня 1917 р.

ІІ Універсал Центральної Ради 3(16) липня 1917 р.

ІІІ Універсал Центральної Ради 7(20) листопада 1917 р.

Проголошення УНР

Закон «Про національно-персональну автономію УНР» від 9 січня 1018 р.

ІV універсал Центральної Ради 9(22) січня 1918 р.

Проголошення УНР національною державою.

29 квітня 1918 р. - розпуск Центральної Влади

Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Новий етап державної етнополітики.

22 січня 1919 р. - урочисте проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР.

1 серпня 1923 р. - ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови».

Документи, в яких розроблено основні заходи державної етнополітики сучасної України:

16 липня 1990 р. - Декларація про державний суверенітет УРСР.

24 серпня 1991 р. - Акт проголошення незалежності України.

1 листопада 1991 р. - Ухвала Верховною радою України «Декларації прав національностей України»

25 червня 1992 р. - Ухвала Верховною Радою України Закону «Про національні меншини України».

28 червня 1996 р. - Прийняття Верховною радою України Конституції України.

Література

Грушевський М. Історія України-Руси: У 12кн. К., 1991. Кн. 1,2,3,4.

Аркас М. Історія України-Руси. К., Вища школа 1991 - с. 6-11.

Крип'якевич І.П. Історія України - Львів, 1990.

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991.

Єнциклопедія Українознавства. Мюнхен - Нью-Йорк, 1949.

Історія України За ред. проф. Б.П. Ковальського. - К., Вища школа, 1998. - с.20-87.

Толочко П. Київська Русь. - К., 1996 - 249с.

Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. - К., Наукова Думка, 1993 - 200с.

Пономарьов. Етнічність та етнічна історія України: Курс лекцій. - К., Либідь, 1996 - 272с.

Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. - 2-е вид., доп. - К., Таксон, 1997 - 237с.

Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А. Макарчука. - Львів: Світ, 1994. - 520с.

Історія України: Навч. посібник За ред. В.А.Смолія. - Київ., ВД “Альтернативи”, 1997.

Національні процеси в Україні. Документи і матеріали. За ред. В.Ф. Панібудласки. - К. “Вища школа”, 1997.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9