Полеміка закінчилася без наслідків. Загальна концепція історії Польщі, розроблена варшавською школою, отримала назву "оптимістичної" на противагу краківській школі.
Представники ЛЬВІВСЬКОЇ ШКОЛИ польських істориків ІІ половини XIX ст. також знаходилися на позиціях позитивізму. Проблематика досліджень - період середньовіччя, регіональна історія, унія Польщі з Литвою.
К. ЛІСКЕ (1838-1891 рр.) - фундатор школи, в молодості брав участь в національному русі. В чисельних статтях, рецензіях вимагав критичного ставлення до джерел. Ініціатор і керівник видання джерел "Акти громадські та земські".
Т. ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ (1838-1919 рр.) - учасник національного руху, медієвіст. Історичний розвиток ставив в залежність від територіально-етнічного фактору. В монографіях "Хробація", полемізуючи з німецькими істориками, довів автохтонність слов'ян на польських землях, а в "Історичних нарисах XI ст." показав вплив церкви в політичному житті країни.
О. БАЛЬЦЕР (1858-1933 рр.) - фундатор історично-юридичного напрямку, який виник на початку XX ст., дійсний член Чеської та член-кореспондент Російської академій наук. В книзі “3 проблем устрою Польщі" реабілітував правничі та державні інститути Речі Посполитої, які на його думку відповідали аналогічним інституціям тогочасних західноєвропейських країн.
Він не тільки не виправдовував ті хиби шляхетського устрою шляхетської Польщі, які критикував в минулому, а й надавав йому більших рис прогресивності, порівнюючи устроями інших європейських країн. Правові форми Польща запозичила із Заходу і лише через послаблення центральної влади з кінця ХVП ст. країна почала відставати від Західної Європи.
Вважав державу та право надкласовими інституціями, регуляторами суспільства. Праці О. Бальцера відзначалися детальним аналізом фактичного матеріалу.
С. КУТШЕБА (1876-1946 рр.) - представник цього ж напрямку, досліджував історію торгівлі, фінансів, права. Автор узагальнюючої праці з історії суспільно-політичного ладу Польщі з найдавніших часів до ХVШ ст. Хоч йому був притаманний критичний підхід до устрою шляхетської Речі Посполитої, проте звільнитися від його ідеалізації він не зміг. Поділяв погляди О. Бальцера на роль держави і права в суспільстві, причини занепаду польської держави.
На початку XX ст. виникає НЕОРОМАНТИЧНИЙ НАПРЯМОК в польській історичній науці. До нього належала молода генерація дослідників, яка схилялася до крайнього "оптимізму" в оцінці національного минулого. Головною причиною виникнення цього напрямку було розгортання національно-визвольного руху напередодні І світової війни, формування політичних партій, що прагнули негайно розпочати боротьбу за незалежність Польщі. Поширенню їх ідейного впливу перешкоджали "песимістична" та “оптимістична" концепції національної історії, створені школами позитивістів. НЕОРОМАНТИКИ вважали, що ці концепції, позбавляючи минуле ідеалізації, заперечують піднесення національної свідомості та патріотизму серед широкого загалу поляків. Неоромантики свідомо підпорядковували історичне пізнання політичним інтересам. Науковий, методологічний аспект вони свідомо перенесли на другий план, надаючи пріоритет політико-ідеологічному аспекту, а саме ідеалізації національної історії.
Підпорядкування неоромантиками науки політичним інтересам відіграло певну роль у національному згуртуванні польського суспільства і розгортанні боротьби за незалежність. Однак, одночасно, неоромантизм сприяв поширенню та вкоріненню у суспільній свідомості низки історичних міфів, які частково збереглися і досі на побутовому рівні пересічних прошарків польського суспільства. Ідеалізація національної історії, що на перший погляд сприяє зростанню патріотизму, має своїм більш далекосяжним і тривалим наслідком поширення настроїв національної винятковості, великодержавності, ксенофобії. У свідомості пересічних верств суспільства набувають виняткової життєвості ті образи, котрі задовольняють національні почуття та амбіції.
Неоромантизм був швидкоминучим явищем у польській історіографії. Активний відхід від цього напрямку спостерігався після утворення незалежної Польської держави, в 1918-1919 рр. Прикметно, що найбільшими критиками виступили активні представники напрямку - С. Закшевський, В. Конопчіньський.
С. ЗАКШЕВСЬКИЙ (1873-1936 рр.) - один з фундаторів напрямку. Досліджував проблеми стародавнього періоду польської історії, історії католицької церкви в Польщі.
В працях "Історична культура" (1907 р), "Історичні проблеми" (1908 р) відкинув позитивізм як методологію дослідження.
На його думку пізнання минулого повинно спиратися не лише на факти, а враховувати інтуїцію як ірраціональне почуття необхідне для розуміння історії. При відсутності історичних знань, а іноді, всупереч їм людський розум здатний правдиво відновлювати риси минулого. Інтуїтивний спосіб пізнання історії, покликаний створювати духовні цінності, які об'єднують окремих індивідів у суспільство, відкидаючи потребу вивчення матеріальної сторони людського життя. Особа є квінтесенцією всього минулого і сучасного - головна теза дослідника. Головний фактор історичного процесу вбачав у діяльності сильних особистостей - творцях історії.
Основний критерій у науковій діяльності - ідея боротьби за незалежність. З 1918 р. у праці "Ідеологія устрою" виступив а критикою неоромантиків за спотворення образу минулого. В 1923 р. заявив, що історіографія втрачає роль засобу політичної пропаганди і розпочинається епоха справжньої незалежної науки.
В. СОБЕСЬКИЙ (1872-1935 рр.) - поділяв думку німецького вченого К.К. Лампрехта про визначальну роль в історії суспільної психології, носієм якої є нація. Стверджував, що важливі історичні явища є результатом спонтанних дій народних мас, які неможливо зрозуміти. Намагався пояснити суспільну психологію дією політичних та соціальних факторів. Виділяв масові рухи як відбиток суспільних потреб. Абсолютизував національну ідею.
Ш. АСКЕНАЗІ (1866-1935 рр.) - уважно ставився до джерел. В проблематиці досліджень пріоритет надавав національному питанню, проблемам активної збройної боротьби за незалежність. Обґрунтовував західну орієнтацію польського національного руху, наголошував на його антиросійській спрямованості.
Виклав погляди в монографіях "Князь Юзеф Понятовський", "Лукасіньський" (2 томи). В найбільшій праці - тритомнику “Наполеон та Польща” висловив захоплення Наполеоном і наголошував на важливості польського питання в європейських справах
А. ШЕЛЬОНГОВСЬКИЙ проголошував велико-державні, шовіністичні ідеї, пов'язані з претензіями на українські, білоруські, литовські землі. Стверджував, що Польща впровадила до загальної історії ідею свободи та місію на Сході по впровадженню західно-європейської цивілізації, що опирається на християнську свободу. Бурхливий розвиток промисловості, соціальні конфлікти в містах, наявність джерел з економічного розвитку спричинило виникнення економічного напрямку.
В. ГРАБСЬКИЙ (1874 - 1938 рр.) - вивчав аграрні відносини, становище селян в XIX ст., зокрема аграрну реформу 1664 р. в підросійській Польщі. Виступав за реформи на селі, при збереженні панівного становища в селі за поміщиками та заможними селянами.
Ф. БУЯК (1875-1953 рр.) - один з фундаторів економічної історії. як наукової дисципліни. В працях "Західно-галицьке село наприкінці XIX ст. ", "Галичина" (2 томи) та інших, використовуючи широке коло джерел, досліджував історію сіл та містечок, економіку та населення Галичини, прагнув узагальнити соціально-економічні відносини західної польської частини регіону. Для праць притаманні детальний опис фактів, розгляд економічних проблем без зв'язку з політичними.
Наприкінці XIX от. виникає МАРКСИСТСЬКИЙ НАПРЯМ в польській історіографії. Прихильники крайніх методів політичної боротьби в ряді праць використовували історичні матеріали для аргументації своїх поглядів.
Р. ЛЮКСЕМБУРГ (1871-1919 рр.) - в праці "Промисловий розвиток Польщі" (1898 р) доводила, що в останній третині XIX ст. в країні переміг капіталізм. Виявивши тісний економічний зв'язок розшматованих польських земель з економікою країн-поневолювачів, вважала, що досягнення незалежності в цих умовах є утопією і виступала за право на самовизначення.
Ю. МАРХЛЕВСЬКИЙ (1866-1925 рр.) в працях "Фізіократизм в давній Польщі", "Конституція 3 травня 1791 р. ", виступав проти концепції В. Калінки, доводив, що фізіократи намагалися обмежити сваволю шляхти та духівництва. Поділи Польщі вважав закономірним наслідком егоїстичної політики шлях та магнатів. Обмежений характер травневої конституції пояснював тим, що її автори виражали лише інтереси шляхти.
Марксисти, які поділяли погляди лідерів ІІ Інтернаціоналу знаходились під впливом ідей позитивізму та неоромантизму.
Б. ЛІМАНОВСЬКИЙ (1835-1935 рр.) - учасник повстання 1863 р. в двотомнику "Історія національного руху 1861-1864 рр." критикував позицію поміркованої шляхти. Переглянув свої погляди на співробітництво з російськими революціонерами від позитивної оцінки до негативної. Ряд праць присвятив історії демократичної думки і революційного руху в XIX ст., зокрема подій 1846 р.
Л. КУЛЬЧИЦЬКИЙ (1866-1941 рр.) - в праці "Історія соціалістичного руху на польських землях Росії" ввів до обігу значний фактичний матеріал, відзначив існування двох течій серед соціалістів.
Ф. ПЕРЛЬ (1871-1927 рр.) в праці з історії соціалістичного руху в підросійській Польщі протиставляв польський революційний рух російському, який нав'язував, на його думку, терористичні форми боротьби.
Після відновлення Польської держави, в 1918-1939 рр. відбувся бурхливий розвиток історичної науки. Центрами її були 5 університетів, історичне товариство, що об'єднувало 1300 істориків. Відбулося три з'їзди істориків до 1939 р.
Важливе значення мало повернення чисельних архівних матеріалів та інших джерел з поліської історії з Радянської Росії, Німеччини, Австрії. Швейцарії.
Видавалося більше 10 історичних часописів. Продовжували плідно працювати відомі вчені, об'єднані в наукові школи, з'являються нові напрямки. Переважали ідеї неопозитивізму. Розгорнулася дискусія навколо проблеми про існування феодалізму в Польщі. Дослідники, які ідентифікували феодалізм лише з ленною системою, вважали, що феодалізму в слов'янських країнах, зокрема в Польщі, не було.
О. БАЛЬЦЕР в тритомнику "Королівство Польське.1295-1370" доводив, що відсутність денної системи сприяла більшій згуртованості Польської держави, як і інших слов'янських держав.
З. ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ (1900-1955 рр.) - доводив, що на відміну від Західної Європи де феодалізація означала перетворення королівських службовців в королівських ленників, а підпорядковані їм території в лени, в Польщі феодальна роздробленість мала вигляд поділу країни між членами правлячої династії. Рівність феодальних родів завадив формуванню феодальної ієрархії. Тому відбувався безпосередній перехід від родового ладу до станової державності.
Страницы: 1, 2, 3, 4
