Найпершими князями Київської Русі вважаються Аскольд і Дір. Однак щодо ідентифікації цих персонажів існує величезний різнобій думок. Спираючись на свідчення різноманітних джерел, історики дебатують кілька гіпотез. Перша - що варяги Аскольд і Дір жили в різний час: Дір, котрий власне і був хаканом русів, згаданим у «Бертинських анналах», - умовно між 838-859 роками, а Аскольд - між 860-883 роками. Друга - що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим серед царів слов'ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на базі полянського союзу племен, а сам Дір, імовірно, був останнім племінним князем з династії Києвичів, що утрималася, аж доки не була витіснена варягом Аскольдом (за іншим варіантом цієї ж гіпотези, Аскольд теж іще не був варягом). Природно, що першої теорії дотримувалися норманісти, а другої - антинорманісти, оскільки питання про походження перших київських князів безпосередньо пов'язане з питанням про походження самої Русі. Врешті, третя - що Аскольд і дір були сучасниками і співправителями, аналогом чого є побутування схожої моделі влади у тодішніх південних сусідів Русі мадяр, а також в Хозарії, де водночас правили два царі - «найбільший», тобто власне цар по крові, та його «заступник». Згідно з цією гіпотезою Дір міг бути «найбільшим царем», а Аскольд - його «заступником» Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К.: Генеза, 1997. - с. 29..
У часи Аскольда (за літописом, між 862-882 роками) Держава Русів охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів та південно-західних сіверян. Решта ж сіверян, як і племена на північ від Києва, платили данину хозарам, а з півдня федератами Хозарії лишалися уличі й тиверці разом зі своїми ще південнішими сусідами - кочовими мешканцями степової смуги між Дніпром і Дністром мадярами, союзом племен угро-фінського походження. Аскольд не вступав в конфлікт з могутньою Хазарією, однак титул хакана [кагана], під яким його згадують тогочасні візантійські та арабські джерела, опосередковано засвідчує претензії першого руського князя в Києві на харизматичну («царську») владу Там же, с. 29.. За Аскольда було здійснено кілька досить гучних грабіжницьких походів на Візантію. Особливого розголосу набув похід руських дружин під проводом Аскольда на Константинополь у 860 р. Незважаючи на відносну невдачу цього походу, він відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі. Облога Царгорода стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких творах: із посиланням на «летописанье греческое» «Повість временних літ» відзначає, що від цього часу «начася прозывати Руска земля» Давня історія України: У 2кн. / Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. - К.: Либідь, 1995. - Кн. 2 / Толочко, П.П., Козак Д.Н., Моця О.П. та ін. - с. 98.. Тобто відбулося, по суті, дипломатичне визнання Візантією східнослов'янської держави. Певною мірою русько-візантійський договір зумовлював активність Русі на Сході. Так, похід на Абесгун відповідав практичним інтересам русичів, але разом із тим розглядався і як виконання ними союзницьких зобов'язань щодо Візантії, Яка тоді воювала з Арабським халіфатом. Крім того, із походом на Візантію 860 р. історики пов'язують першу спробу впровадження заходами князівської влади християнства на теренах Руської держави Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - с. 24.. Однак Н. Яковенко стверджує, що це хрещення не вплинуло на руський народ, залишившись особистою справою князя та частини його дружини Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К.: Генеза, 1997. - с. 29..
В. Власов припускає, що через спробу поширити християнство в Руській державі, яка наразилася на труднощі, проти князя почала назрівати змова, бо не всі у князівському оточенні зрозуміли далекоглядність зовнішньополітичних заходів Аскольда і не всі наділені владою русини погодилися з ними Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - с. 24.. За свідченням літописця, який вважав Діра та Аскольда варязькими воїнами, безпосередню причетність до тієї змови мав рід варязького князя Рюрика, який тим часом сидів у Новгороді. Саме на підтримку Рюрика, як припускають дослідники, сподівалися змовники. Однак він помер у 879 р., тому, щоб завершити наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега, який був опікуном малолітнього князя Рюрика - Ігоря і, відповідно, мав повноваження правити від імені княжича Там же, с. 25..
Всі дослідники погоджуються в тому, що саме Олег убив Аскольда в 882 році (про це свідчить літопис). Погоджуються також у тому, що Олег прибув до Києва із Новгорода. Однак довкола постаті Олега суперечок не менше, ніж довкола постатей його попередників Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К.: Генеза, 1997. - с. 29.. Зокрема неясно, чи Олег справді був родичем ладозько-новгородського князя і опікуном малолітнього Рюрикового сина Ігоря, чи самозванцем. За літописною версією, власне він відкрив генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві та оголосивши місто столицею своїх володінь: «се буде мати градам руським» Там же, с. 29.. Ті, хто вважає Аскольда нащадком полянського князя Кия, твердять, що внаслідок змови прибічними Олега поклали край правлінню династії Києвичів Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - с. 25..
За свідченням літописця, Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря і талановитого полководця. Він прагнув віднайти нових способів посилення влади. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, які визнавали законною владу Аскольда. На початку свого правління князю довелося воювати з деревлянами і сіверянами Там же, с. 25.. Підкоривши їх, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь. У 885 р. він приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку Х ст. Олег домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов'янські народи, зокрема мерю, весь, чудь Там же, с. 25..
Об'єднуючи землі навколо Києва, Олег діяв доволі розважливо. Так, встановивши зверхність над сіверянами, він наклав на них легку данину Там же, с. 25.. До того ж приєднані Олегом племінні союзи були здебільшого данниками хозарів, але Олег поклав цьому край, завоювавши ці племена.
Мудрістю були позначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькими воєводами він уклав мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу київські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів Там же, с. 25.. Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р. підійшли до Києва. Князь дав їм змогу безборонно пройти повз свої землі, і вони покочували далі.
Досить тривалий час (протягом 15 перших років князювання) Олег уникав збройних сутичок із Візантією - за думкою В. Власова, він збирав сили для рішучого й вельми важливого для Руської землі походу Там же, с. 26..
Такий похід проти Візантії Олег і справді здійснив у 907 р. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - с. 26.. Велику цінність для істориків має наведений у «Повісті временних літ» текст та візантійцями. Умови угоди оцінюються як вигідні для Русі. Умови договору 907 р. були уточнені в 911 р. - після нового Олегового походу Там же, с. 26.. Ця нова угода встановила правові норми у важливих справах, що стосувалися русько-візантійської торгівлі. Участь руської дружини у візантійських військових походах, які П. Толочко пов'язав із договором Аскольда 860 р., М. Грушевський відносить саме до цих угод, підписаних Олегом Грушевський М.С. Історія України - Руси: В 11 т., 12 кн. - К.: Наук. думка, 1992. - Т. 1. - с. 433.. Укладення угод з Візантією мало велике значення, адже це підтвердило міжнародне визнання Руської держави.
Східні походи Олега залишилися маловідомими, тому що про них майже не збереглося згадок. Але такі походи мали місце і, як і візантійські, припадали на останні роки правління князя. М. Грушевський припускає, що північна билина про похід Вольги Святославича на Індійське царство - це свідчення саме одного зі східних походів Олега, а саме каспійського Там же, с. 436..
Після смерті Олега в 912 р. київський стіл посів Ігор, якого літопис називає сином князя Рюрика Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - с. 26.. М. Грушевський однак вважає, що смерть Олега могла мати місце пізніше (у 914 чи 915 р.), до того ж зазначає, що між Олегом і Ігорем між княжити Дір Грушевський М.С. Історія України - Руси: В 11 т., 12 кн. - К.: Наук. думка, 1992. - Т. 1. - с. 437.. Однак ця думка здається мені маловірогідною, оскільки за свідченням багатьох джерел правління Діра відбувалося набагато раніше. Внутрішня політика його була зорієнтована на зміцнення залежності від Києва підвласних слов'янських народів Там же, с. 437.. Як і Олегові, Ігорю довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен. Найзатятішими в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися деревляни. У 914 р. Ігор приборка деревлян і наклав на них данину, більшу за Олегову Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - с. 26.. Не хотіли визнавати Ігореву владу і уличі, з якими він три роки вів боротьбу, після чого вони залишили обжиті місця й відступили у межиріччя Південного Бугу та Дністра. Зброю І гор застосував і проти тиверців. Ці військові заходи відповідали вимогам тогочасних реалій, коли право на володарювання найчастіше доводилося силою. Виявом відносин між володарем та підлеглими було полюддя - тобто щорічний об'їзд князем підвладних йому територій та збір данини Там же, с. 26..
Зібравши данину - здебільшого то були сільськогосподарські продукти та мисливська здобич, князь прагнув вигідно її продати. Грішми і заморським крамом він розраховувався з найманими воїнами і своїми дружинниками. Отже, повернувшись до Києва, князь незабаром відправляв купців до Константинополя, з яким умови угоди Ігорю довелося поновлювати - він також здійснював військові походи до Візантії Там же, с. 27.. Перший (941 р.) був невдалим. Човни русичів наразилися на «грецький вогонь» візантійців. Ця невдача спонукала Ігоря до нового походу, що відбувся в 944 році і закінчився підписанням мирної угоди, про яку оповідає «Повість временних літ» і візантійські джерела. Вона була написана у двох примірниках, один з яких зберігався в Києві, інший - в Константинополі. Війському допомогу Візантії, що її здійснювали русичі, В. Власов пов'язує саме з цією угодою, а не з угодами Аскольда і Олега, стверджуючи, що саме ця обставина пояснила похід Ігоря на Закавказзя в тому ж році Там же, с. 27..
У зовнішній політиці Ігор мусив зважати не лише на візантійців, а й на печенігів - тюркомовний кочовий народ, який вперше наблизився до кордонів Русі в 915 р. Щоправда, великого клопоту державі за час Ігоря вони ще не завдавали, почавши дійсно дошкуляти Русі за Ігорового сина Святослава Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - с. 27..
Страницы: 1, 2, 3, 4
