Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші. Розлючений нездатністю Польщі приборкати козаків, султан Осман ІІ зібрав величезне 160-тисячне військо й разом із тисячами своїх кримських васалів рушив на Річ Посполиту. В 1620 р. під Цецорою поляки зазнали страшної поразки. Але через рік 35-тисячне польське військо, що намагалося затримати турків під Хотином, врятувала від неминучої загибелі власна підмога 40 тис. козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним.

Усі ці перемоги додавали козакам упевненості у власних силах. У своїх нерідко зухвалих переговорах із поляками козаки почали називати себе оборонцями віри, лицарським братством, борцями за народне благо. Така риторика певною мірою слугувала вузько становим інтересам козацтва й мала на меті переконати уряд, що козакам належать права і привілеї, звичайно даровані воїнам. Водночас козаки значною мірою проймалися ідеєю оборони християнства й власного народу. Це нове усвідомлення власного призначення змушувало їх займатися пекучими проблемами внутрішнього життя суспільства.

Разом з тим царський уряд використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й для встановлення контролю над Запорозькою Січчю в інтересах кріпосницької держави. Запорозька Січ поступово втрачала незалежність, зберігаючи, однак, автономію. В другій половині XVII ст. шляхетська Польща, захопивши Правобережну Україну, почала нищити козацтво та реставрувати кріпосницькі порядки, а Крим і Туреччина розгорнули наступ на Україну. В той тяжкий час для українського народу запорозьке козацтво мужньо боролося проти польських, кримських і турецьких агресорів. Особливого значення набули походи запорожців проти Польщі й Криму під проводом уславленого кошового отамана І. Сірка в 60-70-х роках XVII ст.

Запорозьке козацтво підтримувало також антифеодальні виступи народних мас Росії. Під час повстання на Дону під проводом К.Булавіна (1707-1708 рр.) запорозька сірома прийшла на допомогу донській голоті й мужньо билася з царськими карателями. Після поразки чимало повстанців знайшло притулок і захист на Запоріжжі.

Уряд царя Петра І розглядав Запорозьку Січ як один з осередків визвольної боротьби українського народу. Після переходу на бік шведів гетьмана І.Мазепи та частини запорозької старшини й козаків під проводом кошового отамана Костя Горієнка, царський уряд звинуватив усе запорозьке козацтво в зраді.

За наказом царського уряду 14 (25) травня 1709 р. Запорозьку Січ було зруйновано військами під орудою полковника Яковлева. Кошовий отаман Степаненко у листі гетьману Скоропадському писав:

Учинилось у насъ въ Сич? то, что по Галагановой и московской присяг?, товариству нашему голову лупили, шею на плахахъ рубили, в?шали и иныя тиранскія смерти задавали, и д?лали то, чего и въ поганств?, за древнихъ мучителей не водилось: мертвыхъ изъ гробов многихъ не только изъ товариства, но и чернецовъ откапывали, головы имъ отс?кали, шкуры лупили и в?шали.

Після поразки шведської армії та українських козаків під командуванням гетьмана Мазепи під Полтавою деякі запорожці пішли на південь й в 1710 році заснували нову Січ, при впаданні в Дніпро ріки Каменки (на Херсонщині). Однак за наказом Петра вона була зруйнована військами гетьмана Скоропадського й генерала Бутурліна. Запорожці відійшли ще далі й заснували Олешківську Січ у межах Османської імперії.

Відповідно до Прутської мирної угоди (1711 р.) та Адріанопольської угоди (1713 р.)Московська держава відмовлялась від претензій на Правобережну Україну та Запоріжжя та визнавала юрисдикцію Туреччини над Запорозькою Січчю. Запорозькі козаки (Олешківська Січ) знаходились від владою Османської імперії до 1734 року.

Проте запорожці потрапили у дуже складне становище. Відрив від рідного краю тяжко позначився на економічному побуті козацтва. Припинився і приплив утікачів з України. Крім того, хан, побоюючись запорожців, заборонив їм споруджувати укріплення й користуватися гарматами. Бажання козаків повернутися на батьківщину здійснилося в 1734 р. Почавши підготовку до війни з Кримом і Туреччиною, царський уряд дозволив запорожцям повернутися на Запоріжжя. В березні 1734 р. запорожці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу колишньої Старої Січі, так звану Нову Січ.

Останній період (1734-1775 рр.) в історії Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого, поступовим занепадом автономії Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках XVIII ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чоловік. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці Запорозької Січі, що полягали, насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобод виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки. Найману працю широко застосовували і на промислах -- рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради, прагнуло замінити її Радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству, головним обов'язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості в основному тільки формальним) -- участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.

Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорозька Січ лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і Запорозька Січ втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. Крім того, царський уряд пригадуючи участь січовиків у кривавому повстанні на Правобережжі в 1768 році, більш відомому як Коліївщина, побоювався нових заворушень. Тим більше, Омелян Пугачов у 1774 р. під час бунту збирався йти на возз'єднання з запоріжцями, відчуваючи моральну підтримку з їхнього боку. Після подавлення бунту, для багатьох учасників цього повстання Запоріжжя стало надійним прихистком.

У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили Запорозьку Січ 4-5(15-16) листопада 1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і за пропозицією Потьомкіна заслано довічно до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

5. Роль Запорізької Січі в історії України

Номінальне підвладна Речі Посполитій, Запорізька Січ далеко не завжди враховувала Її волю. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на Військо Запорізьке як на значну політичну силу. Московська держава, Туреччина, Венеція, Австрія, Крим встановлюють з Січчю постійні зв'язки.

Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була історичною ниткою зв'язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорізька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, виникла потреба створити свою державу, яка могла б бути більш гуманною до українців.

Через те Запорізька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично-державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, за яким українська держава мусила мати демократичну владу, що повинна обиратись самим народом. У цьому полягає ще одна історична місія Запорізької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча діяльність українського народу, створення ним політично-державницьких прагнень і готовність до їхнього втілення в життя.

Таким чином, в організації козацького самоврядування, яке сформувалося в Запорізькій Січі, ми знаходимо зародок майбутньої української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки Визвольної війни українського народу 1648-1654 років, а згодом відгукнеться і у ХХ столітті.

Висновок

Період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування - так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності і обов'язків перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття пов'язувало українське населення із західною політичною і правовою культурою.

Головним чинником державотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється нова військова організація, яка через деякий час стає основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти Україна, в державі з'являється нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування Запорізької Січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням генерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії України - Козацької доби.

Українське козацтво зародилося давно. Перші письмові згадки про козацтво датуються 80-90 роками ХV століття. Саме слово козак - ввійшло у свідомість нашого народу в значенні вільна людина, народний месник, борець за свободу і незалежність України.

1. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. - К.: Заповіт, 1995. - 173 с.

2. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. - К., 1996

4. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К.: Вища школа, 1994. - 542 с.

5. Грушевський М. Історія українського козацтва. - К., 1992.

6. Гурбик А. “Українська Атлантида”: До історії виникнення першої Запорізької Січі //Пам'ять століть. - 1999. - №5. - С.68.

7. Дорошенко. Історія України. - К., 1999.

8. Крип'якевич І. Я. Історія запорозьких козаків. - У 3-х Т. - К., 1992.

9. Лавренюк В. Дмитро (Байда) Вишневецький і Запорізька Січ //Джерело. - 1994. - №1. - С.56-62.

10. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів, 1995.

11. Наливайко Д. С. Козацька Християнська республіка // Запорізька Січ у західноукраїнських історико-літературних пам'ятках. К., 1992. -- С. 85.

12. Полонська Н. Історія України. - К., 2001.

13. Сергієнко Г.Я. Біля витоків українського козацтва і Запорозької Січі //Укр. іст. журнал. - 1992. - №12. - С.129.

14. Сергійчук В.І. Іменем війська Запорозького: Укр. козацтво в міжнародних відносинах ХVІ середина ХVІІ ст. - К.: Вид-во “Україна”, 1991. - 253 с.

15. Степанков В. Є. Українське козацтво і формування національної держави на Україні // Український історичний журнал. - 1990. - №12. - С. 23.

16. Субтельний О. Історія України. - К., 2000

17. Чайковський А. Запорізька Січ. - Тернопіль: МП “Чумацький шлях”, 1991. - 36 с.

18. Щербак В.О. Запорозька Січ як фактор консолідації українського козацтва до кінця ХVІІ ст. // Український історичний журнал. - 1995. - №5. - С.68. 124-126.

19. Щербак В.О. Козацтво у станово-класовій структурі українського суспільства (друга половина ХV - середина ХVІІ ст.) // Український історичний журнал. - 1992. - №11.

20. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К., 1990. - Т. 1. - С.102-107; Т. 2. - С.19.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5