1.4 Становище півострова після розпаду Кримського ханства
Приєднання Криму до Росії законодавчо було закріплено урядовим маніфестом від 8 квітня 1783р. З цього моменту розпочинається новий відлік розвитку у всіх сферах життя як країни, так і суспільства. Російська імперія проводила політику, спрямовану на позбавлення татар кращих земель, які потім роздавалися представникам російського дворянства. А татар виселяли з цих територій. Хоча якщо вже розглядати міграції та розселення татар, то потрібно почати з 70-х років XVIII ст. Тоді населення Кримського ханства становило близько 300 тисяч чоловік. Але відразу ж після зайняття російськими військами території Криму під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. частина татарського населення емігрувала в єдиновірну з ним мусульманську Туреччину. Ногайцi (приблизно 120 тис. чол.), якi до того кочували в степах Пiвнiчного Причорномор'я, перемiстилися на Кубань, а потiм (у 1783 р.) частково втекли за цю рiчку i далi в Кавказькi гори, не прийнявши полiтичних змiн, що сталися в Криму, а частково були переселенi царською адмiнiстрацiєю у приуральськi степи з воєнно-стратегiчних мiркувань. У 1778-1783 рр. пiвострiв залишили близько 32 тис. християн - переважно грекiв i вiрменiв. Їхнє переміщення у малонаселені тоді землі Приазов'я було організовано російським урядом. Це було перше виселення, влаштоване Росією, і мало за мету послабити ханство економічно і зробити його повністю залежним від Російської імперії. [3, с.19]
Таким чином, в результатi цих мiграцiйних процесiв на час офiцiйного приєднання Кримського ханства до Росiйської держави на територiї пiвострова мешкало близько 140 тисяч чоловік. З них 78,7% (54 936 чол.) становили татари, 17,2% (12 000 чол.) - греки та вiрмени, 2,1% (1 500 чол.) - цигани, 2% (1 407 чол.) - євреї, караїми i кримчаки. Обширна ж пiвнiчна (материкова) частина новоутвореної Таврiйської областi являла собою справжню пустиню. Лише за 30 верст вiд Перекопу жили казахи (426 осiб чоловiчої статi), закинутi сюди ще в часи пересування полчищ Чингiзхана.
Для Росії приєднання Криму було однозначно позитивним фактом. Так Росія одержала вихід до Чорного моря. Виникли сприятливі умови для розвитку нових приєднаних територій. Починається експлуатація земельних ділянок Кримського півострова. Це було ще одним поштовхом для виїзду татар до Туреччини, хоча до другої половини XIX ст. вона не мала такого масового характеру, як це вiдзначалося iнодi в iсторико-краєзнавчiй лiтературi. Як правило, кількість татар, які виїхали з Криму, значно перебільшувалася.
В Криму вже у серединi 90-х рокiв XVIII ст. визначилася тенденцiя до пiдвищення як загальної кiлькостi населення пiвострова, так i чисельностi в його складi представникiв татарської етнiчної групи. За даними п'ятої ревiзiї, в 1795 р. тут проживало 157 319 чол. обох статей, 126 тис. з них становили татари. 3 вiдомостi ж про кiлькiсть чоловiчого населення у мiстах i селах, складеної Таврiйським обласним правлiнням у 1804 - 1805 рр., видно, що татар чоловiчої статi налiчувалося в той час у Криму понад 70 тис.
У 50 - 60-тi роки XIX ст. демографiчна ситуацiя в дослiджуваному регiонi iстотно змiнилася. Подiї Кримської вiйни, наслiдком яких стали втрати вiд бойових дiй, збiльшення смертностi вiд хвороб i голоду, вiдхiд частини населення з пiвострова, поклали початок процесу зменшення загальної чисельностi жителiв Криму. Пiсля закiнчення вiйни темпи скорочення кiлькостi мiсцевого населення ще бiльше посилилися. Головну роль у цьому вiдiграла емiграцiя наприкiнцi 50 - на податку 60-х років 141 667 татар обох статей у Туреччину. Особливо багато їх виїхало з Перекопського та Євпаторiйського повiтiв. Внаслiдок емiграцiї опустiли 687 поселень. За даними на 1 сiчня 1863 р. в Криму залишилося тiльки 103 тис. татар (56 563 особи чоловiчої i 46 388 - жiночої статi). В емiграцiйний рух включилися й ногайцi, якi на цей час повернулися з Кавказьких гiр i були поселенi на лiвому березi рiчки Молочнi води.
В цiлому за 134 роки (з.1783 по 1917 р.) приєднання Криму до Росії. його населення зросло в 5,8 раза, i досягло в 1917 р. майже 809 тис. чол. Демографiчною особливiстю пiвострова була велика питома вага мiського населення. Якщо в масштабах усiєї губернiї вона в 1897 р. становила 20%, то безпосередньо в Криму в той самий час - 41,8, в 1910 р. - 43,4, в 1913 р. - 49,2%. Пояснити це явище можна тим, що рiзке скорочення кiлькостi населення у другiй половинi XIX ст. торкнулося головним чином сiльської мiсцевостi. Крiм того, механiчний фактор приросту населення мав для кримських мiст бiльше значення, нiж для повiтiв, якi через земельний голод самi були джерелом внутрiшньої мiграцiї в мiста. Якщо серед сiльського населення Криму уродженцем iнших губернiй i держав був кожний шостий-сьомий, то серед мiського - кожний другий-третiй житель.
Швидке зростання мiського населення наприкiнцi XIX - на початку XX ст. об'єктивно стимулювалося розвитком торгiвлi та мiсцевої промисловостi, що посилився в умовах iмперiалiзму, а також iнтенсивним курортним будiвництвом i пов'язаним з цим розширенням сфери послуг. Найвищi темпи приросту населення спостерiгалися через це саме в приморських мiстах. Приплив у Крим жителiв iнших губернiй i держав робив нацiонально- релiгiйну структуру його населення дуже складною. В 1917 р. на пiвостровi жили представники 34 нацiй i народностей, що належали до 10 рiзрих релiгiй та релiгiйних течiй.
Наприкінці XIX ст. розпочалося національне відродження кримських татар, їхній лідер Ізмаїл Бей Газініралі прагнув модернізувати кримськотатарське суспільство й інтегрувати його з іншими народами Російської імперії. У результаті було утворено кримськотатарську літературну мову, діяло близько 350 шкіл. Однак після поразки революції 1905 проросійська орієнтація І. Бей Газіріналі втратила популярність. Нове покоління кримськотатарських лідерів утворило 1909 партію «Ватан», яка виступила за політичну самостійність кримських татар. Після Революції 1917 в Росії в Криму сформувалися 4 політичні течії: 1) російська з прихильників подальшого перебування Криму в складі Росії; 2) кримськотатарська, яка прагнула спочатку автономії, а згодом і повної незалежності; 3) українська, яка прагнула включити Крим до складу України; 4) більшовицька. 25.3.1917 відбувся 1-й Всекримський мусульманський з'їзд, на якому було обрано мусульманський виконавчий комітет і його голову муфтія Чембіджана Чембеєва, згодом лідера кримськотатарського національного руху. У липні 1917 виникла політична партія Міллі Фірка, яка відстоювала інтереси кримських татар і виступала за утворення незалежної кримськотатарської держави. Ця політична організація відіграла ключову роль у створенні й роботі кримськотатарського парламенту - Курултаю. У Бахчисараї в грудні 1917 - січні 1918 вищий законодавчий орган ухвалив «Кримськотатарські основні закони» та обрав національний уряд - Директорію, у складі 5 осіб на чолі з Чембеєвим (Челебі Чігановим). У листопаді 1917 внаслідок виборів були утворені Кримські губернські збори, в складі яких домінували російські есери (Міллі Фірка одержала 31%). У грудні 1917 більшовики утворили Кримську раду, основною опорою якої були севастопольські моряки, що в січні 1918 встановили свою владу над Кримом. Однак уже наприкінці 1917 влада в Криму перейшла до рук більшовиків, які проголосили у березні 1918 утворення республіки Тавриди.
Після утворення Української народної республіки Крим до її складу, згідно з 1 Універсалом Української Центральної Ради, не було включено. Але у квітні 1918 укр. війська під командуванням полк. П. Болбо-чана витіснили більшовиків з Криму і здобули Сімферополь та Бахчисарай. Проте під тиском німецького командування українські частини змушені були залишити Крим, що призвело до втрати Чорноморського флоту, на кораблях якого вже було піднято державний прапор УНР. Захопивши Крим, німці встановили тут окупаційний режим на чолі з ген. Кошем. Формально цивільне управління півостровом було передано Кримському крайовому уряду, який очолював ген. С. Сулькевич. Кримський уряд вів ворожу політику щодо України, що спричинило митну війну. Параліч економіки півострова, викликаний запровадженням гетьманським урядом блокади, примусив уряд С.Сулькевича піти на переговори з Києвом. У жовтні 1918 було укладено прелімінарну угоду, на підставі якої К. мав входити до складу України, діставши внутрішню автономію - власний парламент, територіальні військові формування та адміністрацію. Падіння влади гетьмана П. Скоропадського поклало край планам об'єднання Криму з Україною. У листопаді 1918 закінчилася німецька окупація Криму, влада тут перейшла до рук уряду, на чолі якого був С. Крит. Його підтримували денікінці та війська країн Антанти, які висадилися на територію півострова. Проте вже в квітні 1919 тут знову встановився більшовицький режим і 6 травня Крим було проголошено Соціалістичною радянською республікою, яка вже у червні того ж року була ліквідована денікінцями. З квітня 1920 Крим став базою врангелівців. У листопаді 1920 Крим втретє окупували більшовики, а 18.10.1921 В. Ульянов підписав декрет про утворення «Автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки як частини РСФРР в межах Кримського півострова». Державними мовами проголошувалися російська та кримськотатарська.
У 1920-х проводилася політика «татаризації» Криму. Під проводом кримськотатарського націонал-комуніста Велі Ібрагімова 1923-1928 виникла мережа культурно.-освітніх установ. Кінець політиці «татаризації» був покладений масовими репресіями серед місцевої політичної та культурної еліти і депортації 35-40 тис. кримських татар. Тисячі татар загинули під час колективізації та голоду. 1938 року татарська мова була переведена насильно на кириличний алфавіт. Всі рештки автономії Криму були ліквідовані.
У роки Другої світової війни Крим з осені 1941 р. до травня 1944 р. був окупований німецько-фашистськими військами. 1941 р. радянська влада депортувала 45-50 тис. німців. Після звільнення півострова від гітлерівців за рішенням Москви 18-20.5.1944 р. понад 188 тис. татар за нібито колаборацію з німецьким режимом були вивезені на спецпоселення до Казахстану та Середньої Азії. За різними оцінками, загинуло від 42,5 до 50% татар, вивезених під час депортації, та у перші роки життя на поселеннях. У червні 1944 з Криму були депортовані 20 тис. місцевих греків, 20 тис. вірмен і 17 тис. болгар. Депортація була одним із засобів «детатаризації» Криму (іншими засобами були знищення культурних та історичних пам'яток, заміна історичних назв місцевостей новими на зразок «Советский», «Первомайск», «Красногвардейск») та заселення його вихідцями з Росії, Білорусі та України. За повоєнний період кількість населення у Криму збільшилася майже в 10 разів.
30 червня 1945 р. Кримську АРСР було ліквідовано, натомість створено звичайну область у складі РРФСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради Української РСР про передачу Кримської області до складу України. Цим жестом центральне керівництво переклало на плечі українського народу частку моральної відповідальності за насильне виселення кримських татар та інших народів Криму. Центральним моментом у передачі Криму було визнання за Україною ролі надійного партнера Росії у зміцненні СРСР.
На відміну від інших депортованих народів СРСР, кримські татари до кінця існування радянської влади так і не були повністю реабілітовані. 1956 р. їх було звільнено з-під адміністративного нагляду без права повернення на батьківщину. В 1960-х оформився організований рух кримських татар. Він набирає як легальних (посилання петицій до радянських. органів з вимогою дозволити повернутися до Криму), так і нелегальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі з М. Джамільовим). 1966-67 р. кримські татари організували демонстрації у Москві, внаслідок яких голова КГБ Ю. Андропов у липні 1967 змушений був зустрітися з кримськотатарськими лідерами. У вересні 1967 р. з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною. 1967 р. 100 тис. кримських татар спробували повернутися до Криму, але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решта внаслідок свідомих перешкод з боку державних і партійних органів змушена була повернутися на місця попереднього проживання. У 1970-80-х р.р. опозиційний рух кримських татар встановив тісні зв'язки з українськими (П. Григоренком та ін.) і росїйськими (А. Сахаровим та ін.) дисидентами.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
