У Віденському окрузі було вирішено передати селянам землі турецьких поміщиків за викуп. Для здійснення цього заходу була скликана комісія якій доручалося описати і оцінити помісні землі. Вартість переданої землі повинна була виплачуватися селянами державі шляхом плати спеціальною поземельного податку. Реформа носила місцевий характер і розповсюджувалась лише у Північно-Західній Болгарії.
Ще швидше в ринкові відносини втягувалися мешканці гірських районів Болгарії, котрі переважно займалися скотарством. Скотарі мали величезні отари овець, череди корів, табуни коней і через оптових скупників - джелепі - постачали свою продукцію на столичні базари. Джелепі настільки збагачувалися, що купували велике нерухоме майно й таким чином поповнювали прошарок національної буржуазії. Ії представників називали в Болгарії чорбаджі. Чорбаджі тримали населення у повній залежності. Нерідко болгарські селяни вимушені поступатися своєю землею під заклад за гроші. Подібні угоди дуже часто приводили до втрати землі, якщо боржник не викупив її у строк.
Таким чином, якщо у однієї частини селян землі захоплювали турецькі феодали, у іншої частини селян в цей час обезземелювала болгарська буржуазія. Результатом цього процесу стало зростання числа розорених, безземельних селян, а з другого боку зростання болгарської буржуазії.
Торгівельна - ростовщицька буржуазія (чорбаджиї) у значній мірі була пов'язана з турецьким державним апаратом. Із числа чорбаджиєв призначалися збірники податків, чорбаджиі стояли на чолі міського і селянського самоврядування. Вони були представниками болгарського населення у адміністративних органах. Таке положення підсилювало значення чарбаджієв і вело до їх зближення з турецькими колами. Н.Станев казав, що чарбаджийство «пробивають шлях між греками і турками, дякуючи своїй заможності і послугам по відношенню до свого народу і турецького панування».
Ж.Натан у книзі про болгарське відродження говорив, що «чорбаджії...складали велику групу землевласників».
Спеціальний закон, опублікований у 1857 р. для Тирновскького округу, так визначав роль і значення сільських чорбаджиів: на річний термін мешканці села вибирали чорбаджия, як представника державної влади. У його обов'язки входив збір державних податків, а також збір для церкви.
Положення сільського і міського болгарського буржуа в якості агента турецької влади приводило до встанови зв'язків між ними і турецьким коло, перетворювало значну частку чорбаджиїв у слуг турецької влади.
В I пол. XIX ст. відбувається дальше зростання болгарських міст. Спостерігається значний приплив до них сільського населення, в тому числі ремісників і торговців. Наприклад, у Кюстендиле міські окраїни заселялись болгарськими ремісниками, які прийшли із села. Теж саме відмічається і у Пловдиві. У цехових списках цього міста поряд з грецькими іменами, зустрічаються прізвища ряда ремісників, що вказує на їх походження із ближніх сіл. Містами стають невеличкі поселення - Троян, Габрово, Сопот, Панагюршите та інші. Болгарські міста, отже, остаточно перетворюються з адміністративних центрів та фортець на центри ремесла і торгівлі.
Успіхи міської економіки стають особливо помітними з II пол. 20-х р. XIX ст. В миру її розвитку триває занепад цехового ладу. Цехова регламентація гальмувала дальший розвиток економіки. В Болгарії виникли перші розсіяні мануфактури. Вони спочатку охопили такі галузі легкої промисловості, як сукняне, шкіряне виробництво, виготовлення шнурів для прикрашення національного одягу тощо. У 1834 р. в Слівені засновано першу болгарську фабрику. Її відкрив торговець Д.Желязков, котрий домігся від султана не тільки звільнення від податків, а й права постачати продукті до султанського двору. Високоякісне сукно фабрики Желязкова поступово руйнувало справу турецьких ремісників Слівена, котрі після смерті султана домоглися конфіскації підприємства в його законного господаря. Цей епізод досить красномовно характеризував той період розвитку болгарського суспільства, коли національно-релігійні суперечності між турками і болгарами дедалі більше перепліталися з торгівельно-економічними. Торгівля в Болгарії переживала піднесення. Це, перш за все, виявлялося в тому, що в країні засновувалися нові ярмарки (Узунджовський, Сливенський, Станімацькй та ін.).Однак значені успіхи в торгівлі не відразу привели до створення в Болгарії єдиного внутрішнього ринку. Процес його формування тривав протягом усієї I пол. XIX ст. У цей період ярмарки з регіональних центрів торгівлі перетворюються на загально болгарські. Повсюдно в містах виникають постійні базари. Значна частина болгарських товарів потрапляла за межі імперії. Величезна кількість їх вивозилася до Бухареста, де існувала численна болгарська колонія. Серед болгарських товарів особливий попит мав шовк. Його продавали в Росії, Франції, Італії та інших країнах.
В першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володарювання. Зростання могутності Росії та поразки Порти у війнах з нею безпосередньо впливали на розмах визвольного руху. Активізуються гайдуки, котрі не давали спокою османам. Однією з форм боротьбі проти османського панування стала участь болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на Балканах. Зростання симпатій до цієї держави стало наслідком цілого комплексу етнічних, політичних і культурних причин, котрі не були несподіванкою для османського уряду. Величезна кількість болгар покинула рідні землі під час російсько-турецької війни 1806 - 1812 рр. У російській армії вперше з'явилося окреме болгарське військове з'єднання - «Болгарське земське військо». Воно виникло і Волощині й складалося з кількох батальйонів. У ході бойових дій російські війська зайняли практично всю Північну Болгарію. Але організувати масове повстання болгар не вдалося, як не вдалося й російським військам надовго утриматися на болгарських теренах.
У 20-х роках XIX ст. Османська імперія переживала одну з найгостріших політичних криз за всю свою історію. Національно-визвольна революція в Греції викликала резонанс далеко за її межами. За цих умов Порта була змушена здійснити низку реформ, які могли б відстрочити розпад держави. Наприклад, було ліквідовано яничарський корпус і започатковано формування армії за європейським зразком.
Ця нова армія не захистила імперію під час чергової російсько-турецької війни 1828-1829 рр. Османська імперія знову зазнала поразки. У російських військах билися близько тисяч болгарських добровольців, яких очолював болгарин із Росії Г. Мамарчев.
Наприкінці XVIII - I пол. XIX ст. селяни знаходились у залежному стані від поміщиків. Вони в цей час поділялись на такі категорії як чифлікчийство, іздольщина, наймані робітники (момки). Також можна сказати, що в цей час відбувався розвиток господарства, зростають міста, ведеться торгівля, це було зумовлено реформами 1834 р.,що остаточно скосовувала спахійську систему. В цей же час російсько-турецькі війни вплинули на життя Болгарії, так як воєнні дії нерідко захоплювали територію, заселену болгарським народом і сприяли підсиленню болгарської національно - визвольної боротьби.
Розділ 2. Культурно-просвітницький рух
Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на національну свідомість болгарського народу. Частина болгар прийняла іслам і через декілька поколінь втратила почуття національності. Інша частина, здебільшого жителі міст, поступово еллінізувалася. Цьому сприяла особлива політика грецького православного кліру та своєрідність системи освіти в Болгарії. Болгарські школи, як правило контролювалися греками, й освічені прошарки болгарського суспільства еллінізувались, переймаючи грецькі звичаї та мову, або якщо пам'ятали болгарську мову, писали на болгарському грецькими літерами, видавали себе за греків. Носієм національної свідомості виступало болгарське селянство, яке зберігало традиції своїх пращурів.
В цей час з'являються перші ознаки національного Відродження у болгар. У цей період тривало поступове становлення болгарської національної свідомості. Слово «болгарин» мало презирливий відтінок і було по суті прізвиськом тотожним російсько-українським «безголовий», «мужик». А представники різних соціальних верств, у тому числі торгівці й ремісники з гордістю називають себе болгарами.
Болгарська культура цілком відбивала становище народу. У ході бойових дій і наступних погромів було знищено величезну кількість пам'яток архітектури та мистецтва. У вогнищах пожеж згоріли давні рукописи, що розповідали про героїчну минувшину Болгарії. Позбавлення народу історичної пам'яті - таким було одне з головних завдань османів.
За цих умов було досить складно зберегти й розвивати національну культуру. Особливу роль у збереженні культурних традицій відігравали монастирі Рильський, Бачківський, Хілендарський. При монастирях діяли школи, в яких не тільки викладали предмети канонічного циклу, а й навчали читати і писати. Тут також переписували релігійні книги. Особливе місце в них посідали житія святих, канонізованих за вірність православній церкві. Описані в житіях муки постраждалих за віру поставали моральним прикладом для всього болгарського народу.
За умов занепаду освіченості та кризи літератури великого значення набував фольклор. Одним із найпопулярнішим жанрів народної творчості початку XIX ст. є гайдуцькі пісні. На них виховувалися цілі покоління болгар. У цих творах особливо проявляється ненависть до гнобителів, міститься заклики до боротьби з турками, а також з іншими поневолювачами грецькими купцями, болгарськими феодалами - потурченцями.
Тяжко позначилося османське володарювання й на болгарській архітектурі. Загарбники забороняли християнам споруджувати будинки та храми, вищі чи більші за турецькі. Церкви своїми розмірами нагадують звичайні будинки й не дуже вирізняються орнаментом. Зазнав своєрідної кризи й живопис. Іслам забороняв зображувати живі істоти, й над творами живопису нависала небезпека мусульманського фанатизму. З усіх видів малярства фактично збереглося тільки іконописання.
Незважаючи на помітний занепад культури, в цей період поступово виникли певні передумови для болгарського національного Відродження.
Першим ідеологом болгарського національно-визвольного руху є чернець Хілендарського та Зографського монастирів Паїсій (1722-1798рр.). Він прибув у «святые горы Афонские», у Хілендарський монастир, де займався самоосвітою. У 1762 р. почав писати історію свого народу. Працюючи над книгою, він використовував історичні матеріали на російському перекладі: - «Книгу историографию початия имене, слави и расширения и их царей и владетелей» (1722р.)дубровницького абата Мавро Орбини і книгу італійського кардинала Цезаря Барона «Годовые дела церковные»(1719). Ці і інші джерела лягли в основу праці Паїсія Хілендарського «Історію слов'яно-болгарську», яка була не тільки нагадуванням про минулу велич Болгарської держави, а й закликом до сучасників поважати рідну мову, культуру, Батьківщину.
В цій книзі Паїсій виступає як син свого часу, стурбований витягом практичного досвіду - із історії. В попередні мові до книги, що розкривала методологію її автора («В користі від історії»)сказано : «Ведание прежде бывших в мире сем вещей и деяний живших на земле не токмо полезно, но и зело потребно есть, любомудрый читатель. Аще навыкнешь сие часто прочитывать, обогатишься разумом и не будешь весьма неискусен и младым детям и простим человекам безответен, егда по случаю вопросят тебя о прежде бывшем в мире…» И в другом месте: «Зри, кролика польза от истории». Така установка адресована «читателям и слушателям, кои ревнуют и усердствуют ради своего болгарского рода». Вона пронизана усі твори. Паїсій звертається до громадян, на їх совість тих, хто звертається на чужу політику і на чужу мову... соромиться признати себе болгаріном. Докір таким громадянам проходить через весь твір.
Страницы: 1, 2, 3, 4
