6. Українська держава на міжнародній арені

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Вже від початку Визвольної війни Хмельницький розумів, що самотужки українському народу не здолати політичної і військової могутності Речі Посполитої. Тому він вирішив шукати союзників, щоб одержати від них матеріальну, морально-політичну і військову допомогу. Спочатку він уклав союзницьку угоду з кримським ханом. У вирішальних боях початку війни кримськотатарська кіннота справді надала суттєву допомогу українській народній армії. Богдан Хмельницький був настільки впевнений у своєму союзникові, що казав: «Татар не буду шукати в диких полях або в лісових хащах. Вони самі прийдуть до мене, на зло ляхам, як тільки дам знати» Та, не зважаючи на союзницькі зобов'язання, кримський хан Іслам-Гірей зрадив Богдана у бою під Зборовом і пізніше ще не раз зраджував. Це шкодило перемогам народної армії над польським військом. Досить тісні зв'язки встановилися у Хмельницького і з Османською імперією. Гетьман отримував від султана морально-політичну підтримку, а також обіцянку посилати підлеглих йому татар на допомогу. Більше того, постійний турецький посол при адміністрації Б. Хмельницького пропонував йому і Війську Запорозькому перейти у підданство Порти. Султан навіть сподівався залучити козацькі війська до війни проти Венеції. Але подібні плани не були здійснені, а міждержавні відносини ускладнювалися татарськими зрадами. У дипломатичні відносини з гетьманським правлінням вступили також Швеція і Семиграддя (Угорщина).

Драматично складалися зв'язки Б. Хмельницького і з урядом Молдавського князівства, народ якого розвивався у тісному єднанні з українським.. Переслідувані османськими гнобителями молдавани шукали порятунку в Україні, у Запорозькій Січі. На боротьбу з турецько-татарською агресією до Молдавії часто ходили козацькі загони.3 початком Визвольної війни правляча верхівка князівства зайняла до неї ворожу позицію. Молдавський господар Василь Лупул, тісно зв'язаний з польськими і литовськими магнатами, сприяв їхнім діям проти Богдана Хмельницького. Утворився союз Польщі та Молдавії проти України. Богдан вирішив застосувати військову силу. У серпні 1650 р. 60-тисячна українська армія разом з 30-тисячним татарським військом увійшли в Молдавію. Авангардний козацький загін Данила Нечая зайняв Ясси. Василь Лупул погодився на союз з урядом України і заплатив контрибуцію у 60 тис. талерів. Для закріплення союзу Лупул дав згоду на шлюб доньки Розанди з Тимошем Хмельницьким. Коли ж господар не дотримався угоди, Богдану Хмельницькому довелося робити другий похід на Молдавію. Так гетьман забезпечив зміцнення позицій західного кордону і тилу України.

Військові успіхи та дипломатичні заходи піднесли міжнародний авторитет України та її гетьмана. Лорд-протектор Англії Олівер Кромвель вітав Б. Хмельницького і називав «імператором козаків, грозою і винищувачем аристократії Польщі». Про нього писали українські літописці, італієць Альберто Віміна, француз П'єр Шевальє, сирієць Павло Алеппський. Григорій Граб'янка, тоді козак гадяцького полку, зазначав: «He знав він сну ні вдень, ні вночі. А коли сон знемагав його у справах і військових турботах, тоді трішки спочивав. I то не на розкішному ложі, a на лежаку, як і годиться воїну. Як спав, то не турбувався про тишу, але й у гаморі і кличі військовім тихо собі спочивав незважаючи ні на що. Одягом від інших нічим не відрізнявся, зброю і коней теж гаку ж, мало аніж у інших, мав. Бачив багато разів, як він, вкритий звичайним козацьким плащем, під охороною, втомившись від праці, відпочивав просто неба».

7. Занепад Гетьманщини

Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році революція пішла на спад. Ускладнення внутрішньо - та зовнішньополітичних обставин на рубежі 50--60-х років XVII ст. призвело до поширення пропольських та промосковських настроїв, що вилилось у 1663 році в утворення двох гетьманатів, які, спираючись на різні зовнішньо - політичні сили і протистоячи один одному, домагалися об'єднання Війська Запорозького. Після невдачі боротьби за об'єднання України Петра Дорошенка у 1676 році правобережний Гетьманат фактично припинив своє існування.

Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Вона була відомою прибічницею централізації та русифікації. Як і багато інших правителів своєї доби, Катерина була переконана, що найбільш ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких «феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української автономії. «Ці провінції,-- казала вона,-- слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя -- видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.

Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У своїх таємних інструкціях Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові доводилось постійно повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості «малоросійських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев застосовував політику кнута і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого -- тим, «хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.

Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку він не проводив рішучих змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий огляд суспільно-господарського становища земель.

Після російсько-турецької війни 1768--1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й козацькі полки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів -- саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим.

Отже, загострення соціального протистояння, нездатність старшини після смерті Б. Хмельницького об'єднати зусилля та висунути загальновизнаного лідера призвели до занепаду Війська Запорозького, ліквідації Запорізької Січі у 1775 й остаточного включення Гетьманщини до Російської імперії у 1783 році.

Висновки

Тож, проаналізувавши шлях українського народу у створенні власної держави, можна зробити деякі висновки. Незважаючи на постійну агресію з боку Речі Посполитої, Московії та Османської імперії, все ж вдалось створити незалежну державу. Внаслідок цього відбулись позитивні зміни в культурній, релігійній та економічній сферах життя українців. Помітно зросли посівні площі, поширилося застосування окремих технічних, культивування нових овочевих і фруктових культур, поліпшувалося виробництво полотна, вдосконалювалося скотарство, з'явилися нові технології в промисловості. Водночас міжнародна ситуація не сприяла становленню державних апаратів влади на Правобережжі, не кажучи вже про західноукраїнські землі. Ще більше ускладнювали становище в країні внутрішній розбрат і постійні сварки серед соціальної еліти, насамперед - серед старшинської верхівки. Протягом останньої чверті XVII-XVIII ст. були скасовані найголовніші здобутки Національно-визвольної війни, розпочатої Великим Богданом: українська державність, економічна самостійність Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, відносна свобода військового стану. Натомість в усьому обсязі відновилося кріпосне право, розпочалося обезземелення посполитих. На гірше змінилися умови суспільно-політичного життя. Проте навіть за цих складних обставин діяло власне судочинство й існували характерні норми поведінки, ознаки в одязі, харчуванні, зовнішньому вигляді людей. Протягом досліджуваного періоду стався принциповий перехід від старої української мови до нової, літературної, а в письменстві виразніше виявилася народно-розмовна основа. У духовному формуванні національних кадрів провідну роль відігравали місцеві школи та освіта. Світська тематика впевнено витісняла засади суто релігійної ідеології. Зародився і розвинувся неповторний за своїм колоритом український театр. Видатні вчені, діячі культури й освіти, вихованці Києво-Могилянської колегії (академії), Чернігівського, Харківського і Переяславського колегіумів, Львівського університету та інших навчальних закладів стали відомими далеко за межами Російської держави.

Навіть після її занепаду, Гетьманщину не тільки не забули -- пам'ять про неї допомогла започаткувати нову добу в українській історії, тому що саме з нащадків старшини вийшло багато діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Гетьманщини стала ключовим явищем національної історії та державотворчих змагань. Приклад самоврядування, що вона дала, повинен надихати сучасних українців у їхніх прагненнях створити свою власну національну державу.

Список використаної літератури:

1. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. - К., 1995

2. Орест Субтельний “Україна: історія”, К. : “Либідь”, 1993

3. Історія українського війська”, ред. Парцея М.П., Л. : “Світ”, 1992

4. Голобуцький В. «Запорозьке козацтво»

5. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький

6. Бойко О.Д. Історія України. Навчальний посібник.

8. Грушевський М. Історія України-Руси.

9. Борисенко В. Курс української історії.

10. Довідник з історії України

11. Швидько Г. Історія України

12. Коляда І.А., Власов В.С. Історія України

13. Історія України: навчальний посібник

14. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України

15. Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України.

Страницы: 1, 2, 3