- над ними знущалися;
- вони важко працювали.
Одинадцятьом учням невідомо нічого про перебування співвітчизників на примусових роботах.
Кожен із респондентів уявляє, якими нещадними могли бути умови праці і проживання остарбайтерів, і тому 75% переконані, що умови були дуже погані і важкі, 50% - над ними знущалися, 6% - у комфортних і залежно від місця перебування.
На запитання “Скільки людей з України було вивезено на примусові роботи?” досить багато опитаних (57%) дали правильну відповідь:2,4 млн., 25% - 3тис., 12% - 10млн., 6% - 5млн.
Керуючись високими моральними якостями людини, мало хто може подумати, що багатостраждальні люди після кількарічних поневірянь на чужині почують не слова співчуття від земляків, а будуть нерідко засудженні. 44% респондентів вважають, що остарбайтерам усі співчували, 30% - до них ставилися підозріло, 15% - їх засуджували, 8% - байдуже, 3% - власний варіант:”до них ставилися по різному”, “виплачували гроші”.
Коли я запитала у старшокласників “Яке ставлення сучасних німців до остарбайтерів?”, 63% опитаних вирішили, що вони шкодують про помилки своїх предків, 25% - байдуже ставляться, 6% - засуджують, ще 6% - виплачують гроші.
Держава повинна дбати про кожного громадянина. Особливо про тих, хто найбільше потребує цієї допомоги. До такої категорії відносяться і остарбайтери. 62% респондентів переконані, що наша держава підтримує остарбайтерів, 19% - що ні, ще 19% - не знають. Ті, які дали позитивну відповідь, вважають, що допомогою з боку держави є:
- виплата грошей;
- підвищення пенсій;
- надання пільг;
На думку респондентів, остарбайтери потребують пільг, житла, роботи, безкоштовної медицини. Надати цю допомогу можуть держава та люди, які мають таку можливість.
Проводячи дане дослідження у два етапи, я мала на меті порівняти рівень обізнаності про остарбайтерів учнів 10 - х та 11 - х класів. Логічно, що глибше знання про остарбайтерів повинні мати учні 11 - го класу, оскільки вони вивчали це на уроках історії. Та чи це дійсно так, покаже порівняльний аналіз результатів дослідження в обох класах.
Якщо порівняти зацікавленість учнів історією, то 10- му класі вона більша, оскільки предметом цікавляться 38% опитаних, в 11-му - 31%,не цікавляться по 6% учнів у кожному класі, у межах навчальної програми у 11-му класі 63%, у 10-му - 53%.
Але саме у цьому в обох класах і вийшов певний парадокс, оскільки цікавляться історією близько 30% опитаних у кожному класі, а читають, окрім підручників, передбачених навчальною програмою, додаткову літературу по 50% учнів у кожному класі. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що майже 20% учнів, які читають додаткову літературу, роблять це без найменшої цікавості, або ж вони дали неправдиву відповідь і насправді не читають додаткову літературу.
Основним джерелом знань про Другу світову війну в учнів як 10-го, так і 11-го класу є уроки історії. Але якщо вони так багато дізнаються про події війни з уроків історії, чому ж про остарбайтерів бодай щось знають лише 50% одинадцятикласників, і 2% десятикласників?
На питання “Хто такі остарбайтери?” учням обох класів було важко дати відповідь. Склалося таке враження, щось десь краєм вуха вони щось про це чули, але де і що - вони й самі не знають. Надані відповіді були схожими:
- люди, яких змушували працювати;
- люди, які працювали в Німеччині;
- люди, яких вивозили на примусові роботи за кордон.
З деяких відповідей одразу видно, що учні не знають, хто такі остарбайтери, а отже, їм нічого не відомо про їхнє перебудування на примусових роботах за кордоном. Багато учнів так і писали, та дехто від незнання примусову працю за кордоном порівнював із сучасністю, з тим, що коїться у світі нині, тому й писав, що остарбайтерам обіцяли добре жити, працюючи офіціантами, а вони займалися проституцією. Решта учнів вважають, що остарбайтери тяжко працювали на багатих людей, які з них знущалися.
Більшість старшокласників переконані, що невільники жили і працювали в дуже поганих і важких умовах.
Багато одинадцятикласників -57% знають, що на примусові роботи було вивезено 2,4 мільйона людей з України, а 50% десятикласників думають, що було вивезено лише 3тисячі чоловік.
У наступному питанні помиляються учні обох класів, вважають, що всі співчували остарбайтери, коли ті повернулися на Батьківщину. У 10-му класі так думають 69% учнів, в 11-44%.
У питанні “Яке ставлення сучасних німців до остарбайтерів?” більшість учнів як 10-го, так і 11-го класів вважають, що сучасні німці шкодують про помилки своїх предків. Одностайними виявилися думки старшокласників про те, що наша держава підтримує остарбайтерів. Вони вважають, що остарбайтерам надаються пільги та фінансова допомога з боку держави.
Подібні відповіді надали учні 10-го і 11-го класів щодо допомоги, якої потребують колишні остарбайтери - пільги, безкоштовна медицина, увага і турбота.
З даного дослідження можна зробити висновок, що учні 11-го класу знають трохи більше про остарбайтерів, ніж десятикласники. Але глибоких знань по даній темі не мають ані одні, ані другі, і це є проблемою. Отже, моя гіпотеза, що учні старших класів мають поверхові уявлення про особливості перебудування остарбайтерів на примусових роботах на благо рейху, підтвердилися.
Якщо проаналізувати як ставало українське населення жертвами нацистських переслідувань я встановила, що не тільки з нашого району вивозили людей. Все Україна була під гнітом Німеччини
Усі роки окупації України йшли до Німеччини ешелони з українськими невільниками.
Радянські цивільні робітники, яких називали “Ostarbeiter”, мали позначки “OST”(“схід”) на грудях з правого боку, були віднесені в рейху до найнижчої категорії в ієрархії примусових робітників. Їх утримували переважно за колючим дротом у спеціально побудованих таборах. Табори були створені по всій території рейху. О.Святун вказує на їх кількість - 30 тис. [7 с51], “Книга Пам'яті України” - 20 тис. [8 с217].
По всій Німеччині були розкидані “ринки збуту робочої сили” - “арбайтсамт” (у спогадах їх колишні остарбайтери називають біржами праці), де легально відбувався продаж привезених зі сходу підприємцям і бауерам (фермерам).
Ці ринки скоріше нагадували Грецію і Рим перед початком нової ери, ніж Європу середини XX століття: робочу силу вибирали, як худобу, заглядаючи в зуби і пробуючи м'язи, продавали по ціні дешевого пальта та черевиків на дерев'яній підошві. Ось у цьому випадку знову зустрічаємося зі злочином - торгівлею людьми.
Більше шансів на виживання мали ті, хто працював у бауєрів, власників майстерень, магазинів. Тут усе часто залежало від людських взаємин.
Життя остарбайтерів у неволі строго регламентувалося інструкціями гестапо, господаря. Кожному вручали “Пам'ятку” з правилами поведінки, що складалися із суцільних заборон. Кожен німець, який виявив остарбайтера без знаку “OST”, зобов'язаний був здати його в поліцію, де останнього “провчали”: били, штрафували, саджали в карцер.
Але найгірше в неймовірно тяжкому житті “східних робітників” - це непосильна праця. Робочий день становив 14 - 16 годин на добу без відпусток, без елементарної охорони праці, а часто й без вихідних, без перерв на обід. Тяжка праця та нікчемне харчування при цьому досить швидко приводили людей до виснаження і смерті. Праця остарбайтерів оплачувалась набагато нижче, ніж праця інших категорій населення, а то й не оплачувалася взагалі. Часто плату за остарбайтерів одержували СС, які вважались офіційними власниками того чи іншого табору.
Працювали невільники під постійним наглядом. За мінімальні порушення, за відволікання, розмови наглядачі били. За особливо тяжкі порушення, як втеча, непокора адміністрації, підбурювання до повстання, остарбайтерів чекав концтабір. Багато в'язнів гинуло під час бомбардувань німецьких міст та промислових об'єктів.
Примусово вивезені в Німеччину люди повинні були жити в тяжких умовах. Скупченість у бараках, антисанітарія, напівголодне існування, виснажуюча праця, необмежений робочий день, суворе покарання, терор гестапо були постійними факторами їх життя. Гітлером був призначений генеральний уповноважений обер группенфюрер СС Фріц Заукель відповідальним за виконання робочої сили, який відправляв мільйони людей із окупованих країн на примусові роботи в Німеччину, зробивши все, щоб кожен з примусових працівників вироблявся до смерті.
“Першими жертвами масових нацистських злочинів проти людства стали діти. Саме з них почалось знищення людей у великих масштабах «індустріальним засобом». (9 с.41)
Остарбайтерам дозволяли листування з рідними. Однак листи, які не повинні перевищувати 4 сторінки, можна було відіслати лише двічі на місяць. Листи слід було здавати відкритими і оплаченими за німецьким внутрішнім тарифом керівництву табору, звідки вони передавались на пошту.
Але листи були єдиною формою зв'язку з домом, з рідними, Батьківщиною. Тому й писали в них не завжди правдиво, завуальовано, щоб не травмувати рідних, щоб пропустила цензура, щоб прийшла така очікувана відповідь.
До своєї роботи я залучаю листа, який довгі роки зберігається як сімейна реліквія Надії Дорофієвої (Мамонової). Цей лист був написаний в Німеччині. Це історична пам'ять про любов до своєї Вітчизни наших співвітчизників, які в муках і стражданнях пронесли віру у своє визволення з неволі. Зміст листа дуже патріотичний. До цього часу зберегли листа внуки Надії Дорофієвої (Мамонової), який був привезений з Німеччини. (Додаток 4).
Знаходячись далеко від рідної землі всі згадували свою Вітчизну, рідних. Дізнатися про подробиці написання листа і юні роки Надії Дорофієвої я не зміг. Декілька років тому її не стало. Далися взнаки роки перебування на важких роботах у Німеччині.
У наш час відкритої демократії, можливо молодь не замислюється над тими трагічними сторінками в житті українського народу, які винесли на своїх плечах такі ж діти, як і ми. Цього не потрібно викреслювати з нашої історії, пам'яті. Це наша біль і разом з тим гордість за наш народ, за нашу рідну Україну
Цікаві думки В.Литвинова про відношення обох країн до категорії дітей в'язнів, у з'язку з чим він піднімає і тему провини сталінського режиму:”Правда о страданиях этой категории жертв войны была нежелательной, неудобной как для побежденных, так и для победителей. Это позорный компромат на два тоталитарных режима. Немецкой стороне следовало признать факты неслыханой жестокости: расстрелы, каторга, бесчеловечные опыты над людьми, голод, унижения. С другой стороны вставал вопрос: как могло случиться, что тысячи детей оказались на оккупированной территории? Целые детские дома оказались брошенными на
произвол судьбы. Их никто не собирался спасать. Подпункт б пункта 2 постановления ЦК ВКП(б) Совнаркома СССР от 27июня 1941 г. четко указывает: эвакуации подлежат “квалифицированные рабочие, инженеры и служащие вместе с эвакуированными с фронта предприятиями, население, годное для военной службы, ответственные партийные работники”.
Остальные - не в счет. Так их предали в первый раз…”(10с39). Я вказую на цю цитату, щоб акцентувати увагу на ще одному винуватцю трагедії остарбайтерів - сталінському тоталітарному режиму, тобто ще раз повернутися до трагедії української бездержавності.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
