Жорсткі умови перемир'я і мирного договору, нав'язаного Франції, свідчили про те, що Бісмарк зумів задовольнити основні економічні, політичні і військові вимоги юнкерсько-буржуазної та мілітаристської імперії. Віднині Бісмарк став “кумиром пануючих класів - юнкерства і буржуазії, всіх тих кіл, які об'єднались під стягом мілітаризму, націоналізму та імперії” [5, 83]. Він став “залізним канцлером” Німеччини.

Таким чином, “Бісмарк із роздробленої Німеччини “залізом і кров'ю” створив в центрі Європи мілітаристську державу” [7, 174].

В цілому, на наш погляд, можна по-різному оцінювати здійснення процесу об'єднання Німеччини. Безумовно, методи об'єднання були достатньо жорсткими, однак в ситуації, що склалася в 1860-70-ті роки в Німеччині, вони були необхідні. Сам факт об'єднання, незважаючи на антидемократичність його шляху, був прогресивним, так як поклав край багатовіковій роздробленості, знищив перепони на шляху економічного розвитку країни, крім того, створив нові умови та можливості для розгортання соціально-політичної боротьби, для підйому німецького робітничого руху. Також, на наш погляд, не варто применшувати роль Отто фон Бісмарка в процесі утворення Німецької імперії. Звичайно, існували об'єктивні політичні і економічні передумови об'єднання німецьких держав, але без активного впливу суб'єктивного фактору, яким і стала політика Бісмарка, звичайний процес об'єднання німецьких земель міг тривати ще досить довго.

Так чи інакше, на наш погляд, очевидне наступне: поява внаслідок політики Бісмарка, новоствореної Німецької імперії якісним чином змінило політичний баланс сил в Європі і здійснило вагомий вплив на подальший розвиток не лише європейської, але і світової історії.

3 березня 1871 року відбулись вибори до першого німецького рейхстагу, основним завданням являлось прийняття нової редакції імперської конституції, яка була прийнята рейхстагом 14 квітня 1871 року. Відносно цієї дати дуже точно висловився Енгельс: “Конституція… була “скроєна по мірці” Бісмарка. Вона була подальшим кроком на шляху до особистого панування, здійснюваного шляхом балансування між партіями в рейхстазі та між партикуляристськими державами в Союзній раді, - кроком на шляху до бонапартизму” [18, 474].

Дійсно, Бісмарку нелегко було б утриматися на своєму посту і тим більше користуватися тією великою владою, яку він мав, якби не своєрідний державний устрій Німецької імперії. Ніхто, напевно, не визначив сутність політичного режиму імперії найбільш вдало, ніж Маркс: “…обшитий парламентськими формами, змішаний з феодальними пережитками і в той же час такий, що знаходився під впливом буржуазії, бюрократично вибудуваний, поліцейсько-охоронний військовий деспотизм…” [19, 28]. В цьому визначенні сконцентровані основні риси тієї форми бонапартистської диктатури, яка утвердилась в Німеччині, перш за все завдяки старанню Бісмарка. Вона нав'язала авторитарні методи управління державою. Звідси - обмеження прав рейхстагу, відсутність підзвітного парламенту уряду, концентрація важелів влади в вузькому колі - Вільгельм І, Бісмарк, Мольтке. Вона, ця диктатура, означала опору на військову силу та бюрократичний апарат. Вона, на кінець, трималась на постійному лавіруванні між провідними класами, в першу чергу - між великими капіталістами і аграріями, а значить - і між представляючими їх інтереси партіями.

Офіційно Бісмарк вступив на нову посаду з моменту перетворення відомства союзного канцлера в відомство імперського канцлера 12 травня 1871 року. Із цього часу він займав дану посаду аж до своєї відставки в 1890 році. Він залишив після себе також посади імперського міністра іноземних справ і прусського міністра-президента.

Безперечно, на початку 70-х років положення Бісмарка в правлячій верхівці значно зміцніло завдяки його успіхам в зовнішній політиці і його ролі в утворенні імперії. Але, так як в кінцевому рахунку доля Бісмарка залежала від його впливу на імператора, а не від конституційних гарантій, позиція його завжди залишалась внутрішньо хиткою.

Що стосується особисто Бісмарка, то йому ніколи більше не судилося піднятися на рівень завдань, що вирішувалися в 1864-1871 роках, коли він фактично виступив як свого роду знаряддя історичної необхідності. З того часу, як велика історична справа була виконана, його діяльність набула набагато менш значного характеру. В його діях стало проявлятися набагато більше ознак класової обмеженості та націоналістичної вузькості, ніж це було раніше. І в цілому діяльність Бісмарка після 1871 року являлась в більшій мірі протирічливою, що призводила не до тих наслідків, на які була розрахована, позначена різноманітними промахами. Останнє відноситься як до зовнішньої, так - причому в більшій мірі - до внутрішньої політики “залізного канцлера”.

Розділ ІІ. Основні риси дипломатії Бісмарка.

2.1. Загальна характеристика дипломатії Бісмарка.

В даному підрозділі ми спробуємо виділити та охарактеризувати основні риси Бісмарка як особистості та дипломата.

Як дипломат Бісмарк пройшов хорошу школу. Протягом восьми років свого перебування у Франкфурті (1851-1859 рр.) в якості посла Пруссії при Союзному сеймі, він мав можливість самим ретельним чином вивчити “всі ходи і виходи навіть до найпотаємніших проходів” [4, 58], всі важкі дипломатичні хитросплетіння, що виникали із суперечливих інтересів окремих німецьких держав. Він міг навчатися у своїх власних суперників в Союзному сеймі: австрійська дипломатія, яка пройшла школу Меттерніха, мала величезний досвід хитрого сплетіння різноманітних інтриг. Короткочасне перебування Бісмарка у Відні, в цій, за виразом прусського короля, “вищій школі дипломатичного мистецтва” також в цьому сенсі відіграло неабияке значення.

Внаслідок, будучи призначеним на посаду посла в Петербург (1859), Бісмарк ретельно вивчив і досвід російської дипломатії. Всупереч досить поширеній за кордоном думці, тут було чому навчатися. Бісмарк, за власним признанням, брав “уроки дипломатичного мистецтва” в Горчакова [20, 17].

На кінець, в області політичній та дипломатичній у Бісмарка був ще один приклад - Наполеон ІІІ. Будучи прусським послом в Парижі (1862), Бісмарк міг багато чого перейняти із арсеналу французького бонапартизму, тим більше що методи Наполеона ІІІ навіть імпонували прусському юнкеру, який поставив перед собою, далеко випереджаючу дійсність, ціль: задовольнивши національні інтереси німецької буржуазії, підкорити німецькі держави мілітаристській Пруссії. Недаремно Енгельс відмічав, що Бісмарк зовсім не доктринер, який живе в світі реакційно-утопічних поглядів та ілюзій, це - “людина великого практичного розуму та величезної вивертливості, природжений і тертий ділок, який при інших обставинах міг би позмагатися на нью-йоркській біржі із Вандербілтами та Джеями Гулдамі…” [18, 442].

Таким чином, на протязі одинадцяти років, що передували тому часу, коли Бісмарк був викликаний королем Прусії, він мав можливість самим безпосереднім чином вивчити зовнішню політику та дипломатію трьох найбільших європейських держав, які оточували Прусію: Росії, Австрії та Франції. Досвід, набутий ним у Франкфурті-на-Майні та в Відні, в Петербурзі та Парижі, не був, одначе, механічним поєднанням і простою комбінацією дипломатичних прийомів, які були перейняті з політичних арсеналів іноземних держав. В дипломатії Бісмарка були, безперечно, і власні риси, історично складені в політиці “великого курфюрста” та Фрідріха ІІ.

Бісмарк особисто був непідкупним, і спроби зі сторони іноземних держав підкупити його, залишались марними. Вирішуючи основні політичні питання, Бісмарк іноді не з власної волі піддавався (особливо в 70 - 80-х роках) впливу окремих фінансових груп [9, 47].

Бісмарк не відмовлявся від тонких дипломатичних інтриг, але все ж самою характерною його рисою була велика сила волі, якою він часом паралізував своїх партнерів. З одними він був підкреслено люб'язним, з іншими - прямолінійним і навіть грубуватим. Він міг пристосуватися до кожного, в залежності від того, яке враження намагався залишити в партнерів для досягнення власних цілей. Але він завжди знаходився в стані боротьби і готовності до вирішального удару. Дипломатичне вміння виступало у нього у формі простодушності і удаваної відвертості. Коли йому було потрібно, ця відвертість переростала у відкриту погрозу.

Саме тоді майбутній прем'єр-міністр Англії Дізраелі проголосив після розмови з Бісмарком відомі слова: “Остерігайтесь цієї людини! Він говорить те, що думає”. А говорив Бісмарк, згідно тієї розмови, що незабаром, напевно, стане головою прусського уряду і тоді реорганізує армію, доведе її до рівня, що буде викликати повагу, і при першій наявній нагоді оголосить війну Австрії, ліквідує Німецький союз, підкорить середні та дрібні держави і подарує Німеччині національну єдність під керівництвом Прусії.

На початку своєї дипломатичної діяльності він ще мав витримку, яка в поєднанні з величезною енергією дивувала усіх, хто стикався з ним. Він не був холоднокровним, швидше гарячим, а інколи й запальним.

Згодом у Бісмарка до цих рис приєдналась і дратівливість, яка містифікувала і відлякувала його підлеглих. Інколи він немов втрачав контроль над собою, і в такі хвилини був страшним. На протязі багатьох років Бісмарк страждав через безсоння і в розмовах з іноземними представниками часто жалівся на нього.

Але разом з тим здатність до бурхливої діяльності ніколи не залишала Бісмарка, навіть під час хвороби. Він вважав, що ненависть є одним із головних рушіїв життя, і яро ненавидів своїх політичних ворогів. Але він умів і стримувати свої почуття, підкорювати їх політично вигідним цілям.

Проте найбільш визначальною рисою Бісмарка являлась невичерпна сила волі. Бісмарк усім намагався нав'язати свою волю - союзникам і однодумцям в однаковій мірі, як і противникам. За довгі роки свого перебування на посаді міністра-президента Пруссії і канцлера Німецької імперії, Бісмарк не раз вступав в гострі конфлікти зі своїм монархом по питаннях внутрішньої, а особливо зовнішньої і воєнної політики. В ряді випадків, Вільгельм І не міг зрозуміти сенсу, методів та цілей бісмаркової політики. Але Бісмарк мало рахувався з цим. В основному він ставив свого короля-імператора перед уже здійсненим фактом, а потім старався надати цьому факту виправдання і добитися кінцевої санкції монарха. Якщо він не досягав успіху, то подавав прохання про відставку. Такий маневр Бісмарк повторював декілька десятків разів і завжди добивався власної цілі [21, 76].

Уміючи поєднувати гнучкість з погрозами, Бісмарк завжди знаходив засоби, щоб нав'язати свою волю прусському ландтагу та німецькому рейхстагу, особливо, коли справа торкалась мір по посиленню мілітаризму і питань дипломатії й зовнішньої політики.

Жорсткість і маневрування він проявляв не лише в області дипломатії, але і по відношенню до різнорідних політичних сил пануючого класу, з яким був вимушений рахуватися [10, 46].

В своїй політиці Бісмарк завжди спирався на армію як засіб насилля, і система прусського мілітаризму завжди спиралась на його політику.

Таким чином, головною ареною, де Бісмарк міг в повній мірі проявити силу волі, була політика по відношенню до панівних класів, які бачили в ньому свого кумира, а ще більше - дипломатія, яка спиралась на мілітаризм і повинна була забезпечити найбільш сприятливі умови на випадок війни. Саме тут-то сила волі ніколи не покидала Бісмарка, але, коли потрібно було, він умів обмежувати свої домагання. І, навпаки, добившись своєї цілі дипломатичним шляхом, він вважав за потрібне закріпити її силою зброї.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6