Серед соціальних явищ новітньої історії України, які вирішальним чином вплинули на характер політичного розвитку суспільства, особливе місце належить селянській війні [1] під керівництвом Н.І. Махна. Виходячи, по-перше, з масштабності руху, який на етапі свого найвищого піднесення охоплював десятки тисяч повстанців, по-друге, з його довготривалості (хронологічні рамки селянської війни майже збігаються з хронологією всієї громадянської війни в Україні), по-третє, з впливовості й реальної сили повстанців (усі уряди й найбільші військово-політичні об'єднання, які діяли на вітчизняних теренах упродовж переломної епохи, мали рахуватися з махновським рухом, а нерідко й залежали від нього), можна констатувати, що перед нами, без перебільшення, феноменальне за своєю природою явище. Повстанський рух на чолі з Н.І. Махном вирізнявся своєю глибиною і суперечливістю: упродовж усіх трьох років громадянської війни він пережив часи піднесення і спаду, динамічного змістовного збагачення і звуження сфери соціального впливу. Все це спонукало дослідників диференціювати його на етапи та визначити його історичне значення.
На сьогодні окремих досліджень з історіографії махновського руху нами не виявлено.
Метою статті є проаналізувати сучасну історичну літературу щодо проблем періодизації селянського руху під керівництвом Н.І. Махна, рівень дослідження ходу повстання на різних його етапах, співставити характер тлумачення науковцями історичного значення руху.
На початку 90_х років дослідження історії махновського руху відбувалося під знаком серйозних змін у суспільному розвитку країни, які призвели до розпаду СРСР та ліквідації політичної та ідеологічної монополії Комуністичної партії. Зазначені трансформації дали змогу переглянути багато висновків, що стосувалися гострих питань вітчизняної історії. І оскільки махновський рух був вагомою складовою революційних подій 1917-1920_х років в Україні і у свій спосіб розкривав особливості ставлення українського народу до соціально-політичних та економічних змін у суспільстві, його вивчення об'єктивно мало набути додаткового імпульсу.
Після набуття Україною незалежності історія махновського руху в першу чергу зацікавила українських істориків, які, спираючись на попередній досвід, прагнули створити вже нову історіографію цієї теми, оцінюючи той чи інший аспект не з класових, а загальнодемократичних та гуманістичних позицій. Показовою в цьому відношенні стала стаття В.Ф. Верстюка «Махновщина: штрихи к истории движения», яка вийшла в 1991 році як вступна частина до першої в пострадянській Україні публікації спогадів, матеріалів, документів з історії махновського руху. Думка дослідника про те, що махновський рух, і в цьому його історичне значення, був не чим іншим як спробою селянства визначити свій власний шлях в революції, заявити про себе як про силу, що прагне вільного демократичного розвитку на основі економічної самостійності селянського господарства [2], стала підвалиною для формування зовсім нового підходу до оцінки значення повстанського руху селян. Він розглядався вже як цілком самодостатнє і самостійне явище в історії революції та громадянської війни в Україні. З висновками В.Ф. Верстюка погоджується московський історик С.С. Волк. Він наполягав на тому, що за складних умов тотального громадянського протистояння селяни під керівництвом Н.І. Махна зайняли абсолютно незалежну позицію, відстоюючи суто селянські інтереси. Відтак махновський рух, нерідко демонструючи рішучі й для багатьох несподівані повороти в своїй історії, насправді був спробою знайти власний, селянський курс у буревії громадянської війни в Україні [3].
В одному з перших у незалежній державі підручників з історії України (видання Тернопільського інституту народного господарства 1991 року) відзначався загалом антиукраїнський характер, а відтак деструктивне для української державності значення селянських повстань, що було викликано ігноруванням українським урядом глибинних інтересів селянства [4].
Продовження конструктивного творчого пошуку знаходимо у двотомному курсі лекцій «Історія України» (Київ, 1992 р.). Зокрема в розділі, присвяченому завершенню громадянської війни, Г.І. Сургай зупиняється на етапі боротьби з Денікіним. Історичне значення махновського руху автор вбачав у тому, що, «послідовно обстоюючи інтереси селян», Н.І. Махно став організатором широкомасштабного повстання демократичних сил, які намагалися розбудувати своє життя на засадах самоврядування [5].
Апогеєм повстання стала друга половина 1919 року. У серпні «армія ім. батька Махна» завершила процес організаційного становлення. Вона складалася з десятків полків, об'єднаних у чотири корпуси. В лавах повстанців було 10 тис. кавалеристів і 40 тис. піхотинців, озброєних 1 тис. кулеметів і 20 гарматами. 12 тис. тачанок забезпечували махновцям високу маневреність. Штаб армії охороняли 500 вершників із 10 кулеметами. За рахунок зростання чисельності кінноти основний склад армії Махна досяг у жовтні того ж року 65 тис. чоловік [6].
Г.І. Сургай розкриває трагічність для махновців етапу боротьби з Врангелем. Він зазначає, зокрема, що кримська група армії на чолі з Каретниковим (10 тис. бійців) підпорядковувалася командуванню Червоної армії Південного фронту. Тилова група революційної повстанської армії України (махновців) під проводом начштабу В. Білаша, а пізніше - Н.І. Махна дислокувалася на станції Ульянівка, в с. Ново-Миколаївка, в Гуляйполі.
У складі ударної групи разом із 15 дивізією на Крим наступали «чорні революціонери» (махновці): кавалеристи О. Марченка, кулеметники Ф. Кожина. Група в крижаній воді форсувала 7-кілометровий Сиваш, штурмувала Турецький вал, вибила ворога з Литовського півострова… Махновці виявили себе справжніми героями, зазначає автор. Однак після штурму Перекопу махновцям, котрі залишилися в живих, судилася лиха доля: за наказом Троцького та Фрунзе їх розстріляли (і серед них - Каретникова) як «ворогів Радянської республіки і революції»; із 1500 кавалеристів пощастило врятуватися лише 250.
Однак на завершення цього сюжету Г.І. Сургай, очевидно, симпатизуючи соціалістичній ідеї, зазначає: «Таку ціну заплатили анархо-комуністи за своє бажання «бути третьою силою в революції» та запровадити «безвладний лад» [7]. Уточнимо: ідеологію повстанців, на наш погляд, важко назвати анархо-комуністичною. На відміну від керівництва штабом, вони сповідували приземлену на індивідуальному анархістську ідеологію.
З тим, що найвище піднесення махновського руху збігається в часі з діяльністю Директорії, погоджується і В.С. Горак. Січень 1919 року він вважає вододілом, за яким симпатії до нового українського уряду змінюються на опозицію щодо нього усіх, у тому числі махновських повстанських угруповань [8].
На хвилі нових підходів до оцінки історичного значення махновського руху деякі дослідники звернулися до питання ймовірного зв'язку між повстанською епопеєю махновців та традиціями козацької вольності, які здавна плекалися в регіоні південної України. Так, О. Лазурін, П. Кириленко, А. Григорян стверджували, що махновщина не тільки просторово, а й духовно-генетично наслідувала Запорозьку Січ [9]. Крім того, в 90_х рр. навіть у загальних працях з історії української революції 1917-1921 рр. повстанський рух під проводом Н.І. Махна став розглядатися як вагомий чинник перебігу подій у цілих регіонах України. На цьому, зокрема, наголошував В.Ф. Солдатенко, хоча суто державницький підхід автора до оцінки подій доби національно-визвольних змагань в Україні не дозволив йому приділити належної уваги особливостям селянського руху під проводом Н. Махна [10].
Виразною рисою сучасної історіографії повстанського руху стала особлива увага авторів до тих аспектів його розвитку, які тривалий час замовчувались або фальсифікувались. Напевно, найбільші здобутки на ниві розкриття розмаїтої канви подій махновської епопеї на півдні України мають українські дослідники В.М. Волковинський та В.Ф. Верстюк. Ці автори фундаментальних досліджень з історії махновського руху приділяли належну увагу періоду його зародження і поступового розгортання в ході протистояння різним військово-політичним силам в Україні.
Розкрито, наприклад, особливості етапу створення революційної повстанської армії України (махновців). Детально висвітлено зміст Старобільської угоди 2 жовтня 1920 року між махновцями та радянською владою [11], спрямованої проти барона Врангеля, оприлюднено нові факти щодо ролі повстанців у розгромі врангелівських військ. В.Ф. Верстюк, зокрема, наголосив, що в ході боїв за Крим махновці завдали нищівного удару кінноті Барбовича, хоча раніше перемогу над цими білогвардійськими частинами приписували 2 кінній армії. Новим є оприлюднений автором факт, згідно з яким в боях за взяття Кримського півострова загинуло майже 6 тисяч махновців [12].
Ще в 1991 році В.Ф. Верстюк запропонував ґрунтовну періодизацію махновського руху, виділивши дев'ять етапів його розвитку. Критерієм такої градації селянської війни під проводом Н.І. Махна стала насамперед спрямованість дій махновських формувань у контексті почергової зміни в Україні влади та основних військово-політичних сил, які її репрезентували [13].
Щоправда, авторові можна закинути у відмові використати єдиний критерій періодизації. Скажімо, третій період був, за визначенням В.Ф. Верстюка, своєрідним часом вироблення позицій махновців у їх ставленні до відновленої навесні 1919 року радянської влади. Вирішальною у цьому зв'язку подією став Гуляйпільський з'їзд представників трудівників 72 волостей 4 повітів Катеринославської губернії, делегати якого виступили з різким засудженням політики більшовиків в аграрному питанні [14]. Однак ця подія бездоганно вписується і в контекст так званої політичної революції махновського руху, яка, за авторською концепцією, завершилася взимку 1919 року і становила другий етап руху. Факт, що тоді основною ворогуючою стороною махновців були білогвардійці, нічого не змінює. Ситуація на фронті суттєво не змінювалася аж до травня 1919 року, поки наступ кінноти генерала Шкуро не призвів до важкої поразки і розпорошення основних сил махновської бригади.
Цікавою особливістю періодизації В.Ф. Верстюка було те, що дослідник виділив етап боротьби окремих груп махновців проти радянської влади вже після втечі Н.І. Махна за кордон, тобто після серпня 1921 року. Цей останній дев'ятий етап історії махновського руху тривав, на думку В.Ф. Верстюка, до кінця 1921 року [15].
Очевидно, ми маємо всі підстави вважати такий умовивід обґрунтованим. По-перше, в історії не знайдеться скільки-небудь відомого масштабного селянського руху, який би припинявся відразу після ліквідації його керівного центру. Варто згадати хоча б, що війна під керівництвом І.І. Болотнікова в Росії 1606-1607 років після смерті ватажка повстанців тривала до 1610 року. По-друге, своїм новим підходом до періодизації В.Ф. Верстюк засвідчив, що, незважаючи на визначну роль особистості Н. Махна в організації селянської війни 1918-1921 років, вона все ж була викликана явищами об'єктивного порядку. Відтак її одномоментне згасання, спричинене втечею Н.І. Махна за кордон, було неможливим.
Окремої уваги заслуговує дослідження О.В. Тимощука «Анархо-комуністичні формування Н. Махна» (1995) і, зокрема, його ідея що 1917 рік є початком махновського руху. Обґрунтовуючи цю сміливу версію, яка не мала аналогів ані в радянській, ані в західній історіографії, автор зазначав, що саме в той час було створено анархо-комуністичний загін «Чорної гвардії» під проводом Н.І. Махна. Чорногвардійці, підкреслив О.В. Тимощук, одразу вдалися до активних дій. Вони усунули місцеву міліцію та представника олександрівського повітового комісара і в жовтні 1917 року захопили владу, що дозволило розпочати революційні перетворення в Гуляйпільській волості. Крім того, наприкінці 1917 - на початку 1918 року «Чорна гвардія» Н. Махна вже разом з більшовиками Катеринославщини вела боротьбу проти Центральної ради, збройними засобами утверджувала у своїй волості радянську владу [16].
Страницы: 1, 2
