П. Аршинов цілком обґрунтовано розрізняв період епізодичних революційних акцій Н.І. Махна і період цілеспрямованої, послідовної боротьби за відстоювання політичних та соціально-економічних інтересів селян. Набуття цієї якості повстанським рухом якраз і свідчило про початок його історії. Адже за своїм визначенням «рух» мав претендувати на більший масштаб діяльності, аніж місцеві сільські або навіть волосні акції. До того ж він повинен був користуватися широкою соціальною підтримкою.

У тому, що лише влітку 1918 року, коли загін Н. Махна помітно збільшився, повстанці перейшли від тактики індивідуального терору до «масових дій проти австро-німецьких окупантів», нас переконує В.М. Волковинський [18].

Узагальнюючу картину розвитку махновського руху подав у своєму підручнику «Історія України» відомий історик, професор В.Ю. Король. Повстання під керівництвом Н.І. Махна було, на його думку, складовою селянської війни в Україні, яка, в свою чергу, поступово переростала в громадянську. Його хронологічні рамки охоплюють період з початку 1918 року до серпня 1921 року [19]. Детальніша періодизація руху ускладнюється, як відомо, надто мінливим політичним курсом лідерів повстанців. В.Ю. Король підкреслює, наприклад, той факт, що Н.І. Махно тричі воював на боці Червоної армії, «але Троцький своїми підступними наказами перетворив його із союзника у боротьбі проти Денікіна на ворога» [20]. Щоправда, у цьому останньому висновку автор, як видається, дещо однобічно характеризує мотиви, якими керувався Н.І. Махно у виборі своєї політичної лінії. Нерідко (згадаймо хоча б епізод взаємодії військ Махна і Петлюри) дії першого не залежали від політичної поведінки союзників.

В.Ю. Король відзначає ключову роль махновців на завершальному етапі громадянської війни - в ході розгрому Врангеля. У вирішальний момент, пише автор, коли з Турецького валу 200 гармат і 400 кулеметів білих били по наступаючих, у Сиваш увійшли понад 3 тис. махновців. А після виходу в тил військ 15-ї, 52-ї стрілецьких дивізій та групи ради революційних повстанців України (махновців), доля Криму була вирішена [21].

У другому виданні свого підручника (1999 р.) В. Король підтверджує високу оцінку повстанського руху. Авторитет і популярність його учасників серед населення (а повстанці контролювали територію, на якій проживало близько 1,7 млн осіб) були настільки високими, що виступити проти них означало втратити майже все [22].

Подібним чином характеризуючи значення і розмах селянської війни, авторський колектив підручника «История Украины» (Донецьк) дає обриси махновського руху в посткримський період, який тривав зимою 1920 - влітку 1921 року. Протидіючи Радянській владі, повстанці здійснили тоді рейд від Дону до Дністра. Загальне число повстанців в Україні скоротилося зі 100 до 40 тис. чоловік [23].

Закономірно, що в роботі «Історія української державності» (1999 р.) В.П. Шевчук і М.Г. Тараненко розділяють селянський рух на етапи в залежності від ставлення повстанців до Української держави. Хоч національні мотиви й не були домінуючими в повстанських програмах, уряди, які керувалися ними, користувалися різним рівнем довіри наймасовішої соціальної верстви України.

Центральна Рада (березень 1917 - квітень 1918 р.) втратила її внаслідок недалекоглядної аграрної політики. Однак при цьому вона не сприймалася селянством як опозиційна політична сила. Проти гетьманської адміністрації (квітень - листопад 1918 р.) було спрямоване основне вістря махновського руху. Тоді розкол між українською владою і народом досяг свого апогея. Нарешті, ставлення повстанців до Директорії (листопад 1918-1920 рр.) можна охарактеризувати поетапно - як лояльне (до початку 1919 р.) й вороже на наступній стадії, коли «селянська стихія почала швидко переростати в руйнівну анархію» [24].

Одне з останніх видань - робота київських вчених «Новітня історія України» - підтверджує основні висновки дослідників 90_х років. Серед них, по-перше: саме Директорія своєю неспроможною внутрішньою політикою «створила в Україні могутній селянсько-постанський рух»; по-друге, це був час найвищого піднесення так званої «махновщини»; махновцям належить визначна роль у боротьбі з Денікіним (1919 р.) та в розгромі військ Врангеля (2 жовтня - 26 листопада 1926 р.) [25].

Дослідницька робота по вивченню історії махновського руху, його періодизації та історичного значення триває. Так, розкриваючи історичне значення селянського повстанського руху на Правобережній Україні у 1919 р., Нестеров О.В. (2001 р.) порівнює його з селянським рухом під керівництвом Н.І. Махна. Автор доводить, що в основі ідеології селянського руху як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні «переважали соціальні чинники, а національні відігравали другорядну роль» [26] Підкреслюючи історичне значення руху, Нестеров О.В. вказує, що це була «широкомасштабна боротьба, в якій активну участь брали всі прошарки українського селянства» [27].

Цікавою особливістю у дослідженні запорізького вченого Чопа В.М. (2002 р.) є виділення періоду існування Гуляйпільської республіки (1917-1920 рр.). Автор досліджує суспільний устрій махновського руху, висвітлює його внутрішню політику, виконання власної політичної програми. Але, на наш погляд, виглядає недостатньо обґрунтовано умовивід Чопа В.М., що махновський рух мав шанс на можливість здобути українському народу волю, державність та демократичний лад [28].

Новими, цікавими ідеями була наповнена і зарубіжна історіографія. Економічні передумови селянсько-повстанських рухів взагалі і махновського зокрема були ґрунтовно розкриті італійським ученим Андреа Граціані. У своїй праці «Більшовики і селяни в Україні 1918-1919 рр.» (1997) автор досліджує процес перерозподілу земель внаслідок формування нових буржуазних відносин в українському селі [29]. Італійський історик зупиняється на соціально-психологічних аспектах махновського руху, що дає можливість найповніше розкрити значення повстанського руху під проводом Н.І. Махна.

Література

1. Тут і далі з певною долею умовності автор використовує щодо селянського руху на чолі з Н.І. Махном декілька дефініцій: «махновський рух», «повстанський рух», «селянська війна», які, з огляду на вищенаведену характеристику, постають у межах даної теми змістовно однорідними.

2. Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения // Нестор Иванович Махно (Воспоминания, материалы и документы). - К.: РИФ «Дзвін», 199І. - С. 30.

3. Див.: Волк С.С. Нестор Махно в дни войны и мира // Махно Н.И. Воспоминания. /Под. ред. С.С. Волка. - М.: Республика, 1992. - С. 9, 10.

4. Див.: Історія України: Навчальний посібник / Редкол.: В.Д. Лановик та ін. - К., 1991.-С. 132.

5. Сургай Г.1. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності // Історія України: Курс лекцій. У 2_х томах. Т. 2. - XX століття: Навч. посібник / Мельник Л.Г. та ін.-К., 1992.-С. 175-176.

6. Там само._С. 176-178.

7. Сургай Г.І. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності // Історія України: Курс лекцій. У 2_х томах. Т. 2. - XX століття: Навч. посібник / Мельник Л.Г. та ін. - К., 1992. - С. 194.

8. Горак В.С. Директорія: потенціал і можливості політичного виживання // Україна XX сі. Проблеми національного відродження. - К. 1993. - С. 85-86.

9. Див.: Лазутин А., Кириченко В., Григорян А. От издателей // Аршинов П. История махновского движения (1918-1921). - Запорожье. Дикое поле, 1995. - С. 8.

10. Див.: Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. - К.: Либідь, 1999.-С. 541.

11. Див.: Волковинський В.М. Батько Махно. - К.; 'Гов. «Знание» Укр., 1992. - С. 29, 35; Волковинский В. Нестор Махно: легенды й реальность. - К.: Перліт продакшн ЛТД, 1994. - С. 231; Верстюк 13.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). - К.: Наук, думка, 1992. - С. 24.

12. Див.: Верстюк В.Ф. Вказ. праця. - С. 336.

13. Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… - К., 1991.-С. 10-30.

14. Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… - К., 1991. - С. 12, 13.

15. Там само - С. 30.

16. Див.: Тимощук О.В. Анархо-комуністичні формування Н. Махна (вересень 1917 - серпень 1921 рр.). Автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня кандидата історичних наук. - Запоріжжя, 1995. - С. 11. 17.

17. Див.: Аршинов П. История махновского движения (1918-1921) // Аршинов П. История махновского движения (1918-1921); Махно Н. Воспоминания; Дневник Г.А. Кузьменко. - М.: ТЕРРА; «Книжная лавка РТР», 1996.-С. 28, 31,33.

18. Волковинський В. Нестор Махно: легенди та реальність. - К., 1994. - С. 46.

19. Аналогічної точки зору дотримувався історик Д. Білий. Див.: Белий Д. Гражданская война й установление Советской власти на Украине. 1917-1921 гг. // Курс лекций по истории Украины. - Донецк, 1995. - С. 221, 226.

20. Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. - К., 1995. - С. 130, 134.

21. Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. - К., 1995. - С. 136.

22. Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. - К., 1999. - С. 220.

23. История Украины: Учебное пособие / Под общей ред. Р.Д. Ляха. - Донецк, 1999.-С. 244, 258, 259.

24. Шевчук 13. П., Тараненко М.Г. Історія Української державності. - К., 1999. - С. 222, 229, 297, 322.

25. Див.: Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв., В.П. Дрожжим та ін. - К., 2000. - С. 217, 218, 226.

26. Див.: Нестеров О.В. Селянський повстанський рух на Правобережній Україні (1919 р.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. - К., 2001 р. - С. 12.

27. Там само. - С. 16-17.

28. Див.: Чоп В.М. Махновський рух в Україні 1917-1921 рр.: проблеми ідеології, суспільного та військового устрою. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. - Запоріжжя, 2002. - С. 15.

29. Грациани А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918-1919 гг. Очерк о большевиках, национал-социалистах и крестьянских движениях. - М.: «АИРО-XX», 1997 г. - С. 28-30, 63, 137.

Страницы: 1, 2