По питанню про подальше ведення війни йшла напружена боротьба між Бісмарком і Вільгельмом, підтриманим генералітетом. Генерали рвалися у Відень, мріючи переможцями ввійти в столицю поваленого ворога.

Вільгельм складав список територіальних збільшень, що включає не тільки Ганновер, Гессен, Шлезвіг, Гольштейн, частину Баварії, Саксонії, але й австрійську Сілезію, Судети. Бісмарк дотримував іншої думки: "Для наших подальших відносин з Австрією мені було важливо по можливості запобігти образливі для неї спогади... Переможний вступ пруських військ у ворожу столицю... заподіяло б зайві ускладнення нашим майбутнім взаєминам. Я вже тоді не сумнівався, що завойоване в цьому поході нам доведеться захищати в подальших війнах... Що французька війна піде за австрійською, випливало з історичної логіки...". Бісмарк загрожував відставкою, і Вільгельм, нарешті, заявив, що він змушений, як це йому не боляче, після настільки блискучих перемог визнати мир.

26 липня в Нікольсбурзі (у 18 км від Відня) були підписані прелимінарії на основі французького проекту, остаточний мир був укладений 23 серпня 1866 р. у Празі.

Паралельно з австро-французькими переговорами Бісмарк вів переговори і з німецькими державами. З Нассау, Гессеном, Франкфуртом, що вклинювалися між західними і східними володіннями Прусії, не церемонилися -- вони були анексовані, їх правителям було виділено як компенсацію по декілька мільйонів талерів. Найбільш непокірного, короля ганноверського, оголосили низложеним без усяких компенсацій, обіцяні йому 16 млн. талерів виділили в особливий фонд, призначений для переслідування ганноверських екстремістів.

З південними державами, на стражі суверенітету яких стояв Наполеон, що мав на них види, довелося вести досить тонку гру. Колишні австрійські союзники пішли за прикладом старшого партнера і звернулися за посередництвом до Бонапарта. Однак Бісмарк відразу ж припинив настільки небажану для нього ініціативу і змусив представників півдня з'явитися до нього на уклін. Вони були ознайомлені з планами Наполеона захопити рейнські провінції й одержали пропозиції укласти з Прусією секретний союз проти Франції. Опинившись "між Сциллою і Харибдою", Вюртемберг, Баварія, Баден, Гессен-Дармштадт, Саксонія зволіли підписати з Прусією військову конвенцію на п'ять років.

У цей період Наполеон III, що дотримував нейтралітету в австро-пруському конфлікті в марній надії, що обидві держави послаблять одну одну, став енергійно домагатися компенсації в рейнському Пфальці, у Бельгії і Люксембурзі. Бісмарк став проти його планів.

З 1868 р. Бісмарк підготовив остаточне об'єднання Німеччини, щоб у разі потреби почати війну всіх німецьких держава проти Франції, оскільки Наполеон III претендував на всі (або майже на усі) землі на лівом березі Рейну. Перші кроки Бісмарка були спрямовані на те, щоб здобути перемогу в дипломатичній війні. Росія усе ще пам'ятала про участь Франції в Кримській війні і про підтримку нею польського повстання 1863 р. Італія була незадоволена поводженням Франції у війні 1859 р. проти Австрії і вдячна Бісмаркові за придбання Венеції. Великобританія була стурбована мнимими планами Наполеона у відношенні Бельгії. Австрія таїла образу на Наполеона за сприяння Сардинському королівству і відчувала страх перед Росією. Південнонімецькі держави були стривожені претензіями Наполеона на рейнські землі. Бісмаркові для війни був потрібний тільки привід, і він представився в 1869 р., коли іспанські ліберали запропонували зайняти іспанський престол, що звільнився, принцові Леопольду з роду Гогенцоллерн-Зігмаринген, католицькому родичеві пруського короля Вільгельма I. По наполегливій раді Бісмарка Леопольд прийняв запропоноване, але відкликав згоду після протесту Наполеона.

Наполеон припустився серйозної помилки в розрахунках. Він доручив своєму посланникові в Прусії, графові Бенедетті, зустрітися з королем Вільгельмом у Бад-Емсі і зажадати від його гарантій того, що ніхто з Гогенцоллернів ніколи не буде претендувати на іспанський престол. Вільгельм відмовився й утримався від подальших зустрічей. Телеграма зі звітом про цю подію (т.зв. Емська депеша) була надіслана Бісмаркові, який негайно опублікував неї, попередньо відредагувавши. В урізаному вигляді депеша придбала зухвалий характер; німці вирішили, що їхній король піддався образі, у Франції ж думали, що ображено її посланника. У результаті 19 липня 1870 р. французький уряд оголосив війну Прусії. Прусія очікувала цього, і на привелике задоволення Бісмарка південнонімецькі держави, вбачаючи в Наполеоні III агресора, негайно встали на сторону Берліна. Пруська армія здобула рішучу перемогу в битві при Седані 1-2 вересня 1870 р.. Наполеон був полонений і незабаром відсторонений від влади. У січні 1871 р. Париж капітулював. У Версалы був укладений попередній мирний договір, а 10 травня 1871 р. був підписаний Франкфуртський договір, відповідно до якого Франція уступала Німеччині Ельзас (за винятком Бельфора) і Східну Лотарингію і погоджувалася на окупацію німецькою армією північної Франції на період виплати контрибуції в розмірі 5 млрд. франків.

Під час франко-пруської війни було досягнуто кілька угод між Прусією і південнонімецькими державами, у результаті чого Північнонімецький союз був перетворений у Німецьку імперію, що включила в себе всі німецькі держави за винятком Австрії. Конституція Нівнічнонімецького союзу була переглянута, і титул імператора в пруському правлячому будинку став спадкоємним. 18 січня 1871 р. у палаці Людовика XIV у Версалі Вільгельм I був проголошений німецьким імператором (кайзером).

Єдність Німеччини була проголошена конституцією, яка схвалена установчим рейхстагом у квітні 1871 р. Імперська конституція, в основу якої була покладена конституція Північно-німецького союзу, закріпила гегемонію Прусії у возз'єднаній Німеччині. Відповідно до конституції імператором країни міг бути тільки пруський король; він же призначав імперського канцлера, відповідального тільки перед ним. Імператор за своїм розсудом розпоряджався всіма збройними силами, вирішував питання війни і миру, представляв Німеччину в міжнародних справах. Законодавча влада також належала імператорові.

Вищими представницькими установами країни були союзна рада (бундесрат) і рейхстаг. Рейхстаг обирався на 3, а з 1878 р. -- на 5 років на основі загального виборчого права. Правом голосу користувалися чоловіки, що досягли 25-літнього віку, крім військовослужбовців. Рейхстаг мав законодавчу ініціативу, імператор і союзна рада могли зневажати його рішеннями. Союзна рада, головою якого був імперський канцлер не обирався, а складався з представників урядів усіх німецьких монархій і вільних міст; причому Прусія займала в ньому пануюче положення (17 місць з 58 ). У компетенцию імперського уряду входили оборона країни і зовнішня політика, торгово-митне і цивільне законодавство, монетна система, система мір і вагів і т.д.

При усьому своєму компромісному характері конституція 1871 р. сприяла завершенню процесу складання і становлення держави, єдиної не тільки за формою, але і власне кажучи, цілісної й в економічному, і в політичних відносинах.

Таким чином у 1871 році завершився тривалий і складний процес обєднання Німеччини. Розгром Франції у війні 1870 - 1871 років ліквідував останню перешкоду для утворення єдиної німецької держави. 18 січня 1871 року в дзеркальному залі Версальського палацу була проголошена Німецька імперія. Король Прусії Вільгельм став імператором Німеччини.

Не останню роль в обєднанні Німеччини зіграла постать кацлера Бісмарка, який зробив досить важливу і прогресивну справу. Розуміючи, що йому не вдасться об'єднати німецькі землі навколо Прусії мирним дипломатичним шляхом, він досягнув цього шляхом війн і останні роки свого життя неодноразово відмічав, що на його рахунку три війни і вісімдесят тисяч життів, які стали фундаментом об'єднаної імперії.

Створена в результаті об'єднання навколо Пруського королівства Німецька імперія виявляла собою союз 22 монархій. Деякі з них - Баварія, Вюртенберг, Саксонія - користувалися обмеженням внутрішньої автономії, і 3 міста (Гамбург, Бремен, Любек) малі статус "вільних міст".

Варто також зазначити, що об'єднання країни стало важливою передумовою для подальшого розвитку капіталстичних відносин. Утворення єдиного внутрішнього ринку обумовило завершення промислового перевороту, швидке зростання промисловості і торгівлі, чому сприяла також отримана від Франції п'ятимільярдна контрибуція.

Отже, на кінець ХІХ сторіччя Німеччина стала одним з найбільш могутніх в економічному відношенні державою. Поряд з Англією і Францією Німеччина почала брати активну участь у світовому розділі світу.

Список використаної літератури

1. Бисмарк О. Мысли и воспоминания. - М., 1940.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник. - К., 2001.

3. Германская история (под ред. Сказкина С.). - М., 1980.

4. Германская история в новое и новейшее время. - М., 1970.

5. Ерусалимский А. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. - М., 1968.

6. История дипломатии. - М., 1963.

7. Історія держави і права зарубіжних країн. - К., 2001.

8. Історія Центрально-Східної Європи. - Львів, 2001.

9. Лависс Э. Очерки по истории Пруссии. - М., 1958.

10. Нарчницкий А. Россия и войны Пруссии в 60-х годах ХІХ в. за объединение Германии сверху. - М., 1960.

11. Новая история. - М., 1984.

12. Полтавский М. История Австрии. - М., 1992.

13. Ротштейн Н. Международные отношения в конце ХІХ века. - М., 1960.

14. Ротштейн Ф. Из истории прусско-германской империи. - М., 1948.

15. Рыжов К. Все монархи мира. Западная Европа. - М., 1999.

16. Тарле Е. Европа в эпоху империализма. - М., 1958.

17. Тарле Е. Европа в эпоху империализма. - М., 1959.

18. Тарле Е. Наполеон. - М., 1987.

19. Шиндлер А. Кайзеры. - Ростов-на-Дону, 1997.

20. Шлезвиг-голштинский вопрос и политика европейских государств в 1863 - 1864 гг. - Таллинн, 1957.

21. Экономическая история зарубежных стран. - Минск, 1998.

Страницы: 1, 2, 3, 4