У 1901 р. виникає потреба скликати з'їзд партії, бо протиріччя у ній катастрофічно загострились. Марксисти видають літературу, яка підкреслює соціалістичні засади РУП, а Міхновський у кінці 1900 р. написав від імені РУП “Відкритий лист до міністра Сипягіна”, який закінчується словами: “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія” [61, 217].

У 1902 р. відбувається з'їзд РУП, який висловлює свою прихильність до соціалістичної програми. Після цього вже сформована націоналістична фракція РУП на чолі з Міхновським виходить з РУП й засновує свою партію. У цьому ж році й наступному 1903 р. РУП приймає активну участь у селянських розрухах на Україні разом з близькою по духу Українською Соціалістичною Партією (УСП). До неї почали вступати деякі представники українського пролетаріату.

1903 р. у своєму теоретичному органі “Гасло” офіційно заявила про свій відхід від “Самостійної України” й перейшла на загальні засади марксизму, вимагаючи національної автономії України [6, 49].

1900 р. в Україні була створена ще одна партія, яка мала в собі деякі самостійницькі елементи. Так, 1900 р. українці польської культури Ярошевський, Меленевський та інші заснували Українську Соціалістичну Партію, яка практично не мала розбіжностей з РУП [19, 29].

Відомостей про її діяльність маємо дуже мало, бо ця партія була не чисельна й практично не мала ніякого впливу серед населення, тому з самого початку існування діяла разом з ППС (Польська Партія Соціалістична) й РУП. Мала свій періодичний орган “Добру Новину”, яка була призначена для соціалістичної агітації серед українського пролетаріату.

Разом з РУП приймала участь у селянських розрухах 1902-1903 рр. Ця співпраця з РУП призвела до того, що УСП у 1903 р. увійшла у РУП. Але вже в кінці 1903 р. Ярошевський з частиною прихильників вийшли з РУП й увійшли у ППС. Пояснювали вони це тим, що ця організація була більш зорганізованою й мала свою певну програму, до того ж ППС, єдина з соціалістичних партій Росії, наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українського народу [42, 58].

М. Міхновський разом зі своїми однодумцями (брати Макаренки, брати Шемети, Є. Любарський-Письменний) у 1902 р. засновує Українську народну партію (УНП).

У своїй програмі, яка буде проаналізована пізніше, Українська народна партія проголошувала ідея самостійної держави. Українство зустріло ці документи вороже, й тому М. Міхновський в наступній розробці своєї програми вносить деякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватись у політичне життя України.

Як про це згадував член УНП С. Шемет, “ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою Міхновський, доведений до страшної розпуки невдалими способами захопити українською національно-самостійною ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки осягнути” [18, 47].

Про діяльність УНП до 1905 р. практично нічого невідомо, бо вона була не чисельною й діяла дуже конспіративно. Займалася в основному агітацією.

1906 р. в УНП стався розкол: від неї відійшла група «автономістів», які хотіли легалізуватися, аби взяти участь у виборах. “Автономісти” заснували свою Українську демократичну партію, але вона існувала лише декілька місяців [17, 57].

Що ж до партійної періодики, то восени 1905 р. УНП розпочала видавати часопис “Самостійна Україна”. 1906 р. М. Міхновський спробував видавати газету “Запоріжжя” у Катеринославі. О. Голобуцький, повідомляє, що у цій газеті було проголошено про “заснування Української селянської партії. Головним завданням цієї партії було будити національну і класову свідомість українського селянства. Ця партія нібито провела свій з'їзд й прийняла програму-мінімум, яка в основному дублювала програму УНП” [19, 35].

Можливо це була спроба оживити чи, може, легалізувати УНП, яка з 1906 р. починає занепадати: деякі її члени відійшли від політики, а інші перейшли до легальних партій.

Причин цього процесу багато, але головна причина - це “не сприйняття ідей УНП українством” [17, 58].

Після чергового з'їзду Безпартійної Загальної Організації 1902 р. Рада нового складу, крім поточних справ, більшу частину свого часу приділяла обміркуванню платформи Організації, на якій наполягав головним чином І. Стешенко. Старші члени Організації В. Науменко та В. Беренштам доводили, що ніяких платформ чи програм виробляти не слід, а потрібно дотримуватись тільки традиції, яка вимагає від членів громад праці для національного відродження нації [113, 353]. Молодші, а за ними й Лисенко, доводили, що час усім українським громадам, крім культурної активності, проявляти й політичну, хоч не такого крайнього спрямування, який виявляла РУП.

Разом з тим, було доручено Раді обміркувати проект перетворення Організації на партію на зразок галицької “Націонал-демократичної”, проектувалися назви: “Українська народна”, “Українська національна”, “Демократична”, навіть “Радикальна”, доручено детально розробити програму партії і доповісти майбутньому з'їзду. Зимою 1903 - 1904 рр. було ухвалено проект програми партії, яку Рада назвала “Українська демократична”, і проект той було розіслано по громадах [19, 38].

Але проіснувати довго партії у її початковому складі не вдалося

Ліберально налаштовані російські громадські діячі, які вбачали в переході до конституційного ладу природне завершення реформ Олександра П, вважали, що земські установи - основа для створення конституційного ладу. Земські з'їзди, що мали місце протягом 1904 - 1905 рр., проілюстрували генезу земського ліберального руху. Земські з'їзди засвідчили зародження та організаційне оформлення двох течій: конституційно-демократичної та ліберальної, що потім отримала оформлення в “Союзе 17 октября” [19, 41].

Протиріччя між ними полягали не в якомусь конкретному пункті програми, а в самій ідеології. Земська меншість, тобто “октябристи”, не визнавала нового ладу в Росії без згоди з історичною владою.

Більшість же (конституційні демократи) нічого від самодержавства не очікували. З ним кадети перебували у стані війни і проти нього були раді будь-яким союзникам.

Ця дискусія знайшла своє відображення і серед українських лібералів, зокрема членів УДП, де назрівав черговий розкол. Це був розкол між радикалами та поступовцями [19, 41].

Почалося з непринципового питання - розповсюдження літератури. Виникла суперечка між В. Грінченком, який славився своїм темпераментом, та Науменком. Фактично зіткнулися два табори, що їх вони уособлювали: Грінченко - радикалів, Науменко - поступовців. Остаточно виник розкол тільки з прийняттям програми УДП. Київська стара громада почала, як пише Чикаленко, “саботаж”: більшість перестала сплачувати внески до Центральної Організації, не хотіла посилати делегатів на з'їзди, взагалі перестала цікавитись партією. Те ж діялося і в Одеській старій громаді та в Пітерській [113, 364].

Тому енергійніші члени Київської старої громади, д-р М. Левицькнй, О. Юркевич вийшли з неї і намовляли Є. Чикаленка вийти з громади та з УДП і заснувати нову Українську радикальну партію. Чикаленко доводив їм, що він не бачить в цьому логіки: “коли Громади саботують УДП, то нема рації засновувати нову партію” [113, 366], а, навпаки, тримався старої УДП.

На березень 1905 р. УРП була майже організована. Негайно з УДП до нової УРП перейшли всі радикальні члени. Головою став Б. Грінченко.

Рада УДП умовила професора В. Антоновича, геть хворого, написати записку для Київського університету, а професора Багалія - для Харківського, а коли той відмовився за браком часу, то на прохання Ради її склав професор М. Сумцов. Намовила Рада і Н. Молчанвcького, правителя канцелярії генерала Західного Криму написати від свого імені записку про потребу скасування закону 1876 р. [19, 42]. Крім цього, було вислано до прем'єра Вітте делегацію: О. Косач (Олену Пчілку) та М. Дмитрієва. Делегація просила дозволу для українського слова та письма. Вітте обіцяв допомогти. І дійсно, була створена за наказом прем'єра наукова комісія з цього питання.

Крім культурницьких справ, Рада УДП займалась і соціально-економічними. У відомих віттевських комітетах із землеробства було багато представників від УДП.

УДП робила акцент у своїй програмі на політичні питання, а УРП - на соціально-економічні. Саме це їх і роз'єднало, але потім і сполучило в УДРП. Хоча УРП і мала добре розроблену економічну програму, вона не приваблювала широких кіл інтелігенції, а тим паче народних. Можна погодитись із твердженням Є. Чикаленка, що радикали не мали популярності ні в Києві, ні в провінції, а тільки вносили розбрат в громади й тим паралізували їхню діяльність [113, 385].

Розкол гальмував діяльність як УДП, так і УРП; Грінченко це бачив і тому близько середини 1905 р. не раз підкидав ідею об'єднання обох партій.

Громадівці вимагали від Грінченка покаяння й аби той розпустив УРП та увійшов на загальних засадах в УДП. Грінченко, в свою чергу, вимагав монополії його партії на видавничу справу та прийняття тільки його платформи в економіці [113, 386]. Але з часом непримиренність змінилась певною злагодою. Було вирішено, що УРП увійде до федерації УДП на засадах автономії. Нова партія мала називатися “Українська Демократична Радикальна Партія”. Після деяких нюансів Рада УДП одноголосно висловилася за з'єднання. Також постановила агітувати за це по провінціальних громадах, щоб делегати приїздили на наступний з'їзд уже з готовим рішенням. Подібну постанову ухвалила й УРП [30, 18].

Восени 1905 р. на з'їзді УДП делегати від громад майже одноголосно постановили об'єднати УДП з УРП у зв'язку з виборами до І Державної Думи та неможливістю провадити видавничу діяльність. Також обрали комісію з трьох (І. Шрага, Є. Тимченка та Є. Чикаленка) і доручили їм самим виробити умови об'єднання і йти на поступки, але обов'язково об'єднатися. Дійсно, комісія пішла на великі поступки. Нова програма тепер вже УДРП виглядала так: одна частина, там, де йшлося про державний устрій, була взята з програми Демократичної партії, а економічна частина - з програми УРП. Членів Ради УРП ввели до Ради УДРП, де всі мали рівні права [19, 45].

Також цей з'їзд розробив докладний план дій на виборах та вимогу до уряду щодо української мови.

Таким чином, УДП та УРП з 1906 р. перестають існувати і перетворюються на єдину УДРП, де об'єдналися всі українські національно свідомі поступові елементи. Навіть члени кадетської партії були також і членами УДРП.

Річ у тім, що, на думку кадетів, рішення щодо питань національно-політичної автономії мало ухвалюватись окремо в кожному конкретному випадку. Тому взаємодія між УДРП та кадетами не носила характеру централізованого співробітництва, а мала скоріш локальне значення. Окрім того, членами Київської обласної групи Конституційно-демократичної партії були такі лідери громад, як редактор “Київської старини» В. Науменко, професор історії Київського університету 1. Лучицький, барон Ф. Штейнгель. У Харкові до кадетів належав Д. Багалій.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12