Військова катастрофа 1941 р. і окупація ворогом величезної території відразу ж поставили фундаментальну економічну проблему: щоб продовжувати опір, необхідно було врятувати вцілілий промисловий потенціал і до приходу ворожих військ евакуювати в тил основні виробництва і частину населення. З перших днів війни евакуація і перехід підприємств на військове виробництво відбувалися відносно організовано. Незважаючи на розгубленість, вже через два дні після вторгнення уряд приступив до дій по збереженню промисловості, яка виявилася під загрозою. 24 червня було створено очолену Л.Кагановичем, а потім М.Шверником Раду по евакуації, яка повинна була забезпечити евакуацію населення, промислових і продовольчих ресурсів, а з 25 грудня до її ведення була віднесена і координація транспортних перевезень вантажів, що підлягали евакуації. Перебазування промисловості на схід було здійснене Радою за угодою з Держпланом у два етапи: літо -осінь 1941 і літо - осінь 1942 рр. Найбільш важливим і важким був перший етап, коли органи, що керували евакуацією, ще не мали необхідного досвіду і, крім того, були вимушені постійно змінювати свої плани відповідно до військових дій, розвиток яких Червона Армія не контролювала. Операції по евакуації в Білорусії були перервані вже в серпні через повну окупацію республіки. У Ленінградській області евакуація, яка почалася в липні, була зупинена у вересні блокадою. З липня по жовтень продовжувалося перекидання промислових підприємств України. Операції по переміщенню цілих заводів та їх пуску на новому місці були виключно складними (тільки для перевезення металургійного комбінату «Запоріжсталь» з Дніпропетровська в Магнітогорськ було потрібно 8 тис. вагонів). Введення в дію заводів, багато з яких були перепрофільовані (наприклад, ленінградський завод ім. Кірова і харківський завод по виробництву дизелів були злиті з челябінським тракторним для випуску танків), у Поволжі, Сибіру, Казахстані та Середній Азії, на Уралі, який став арсеналом Червоної Армії, здійснювалося в надзвичайно важких умовах: евакуйовані робітники працювали по 13-14 годин на добу, вимушені до того ж тулитися в поспішно збитих бараках і миритися з поганим постачанням. Загалом, увівши в дію чверть рухомого складу залізниць, керівництво країни зуміло за п'ять місяців, в липні - грудні 1941 р., перебазувати в інші райони 1530 великих підприємств.

З театру військових дій і з прифронтових районів було евакуйовано біля 7 млн. чоловік в 1941 р. і 4 млн. в 1942 р. Всі працездатні евакуйовані, здебільшого жінки, були негайно залучені до роботи па виробництві. Цим багато в чому був зумовлений вражаючий підйом радянської промисловості, що повністю перейшла на випуск озброєння, який розпочався з 1942 р. Хоча діяльність Рада з евакуації не перешкодила німцям захопити безліч заводів, які вони використали або зруйнували, все ж його зусилля істотно скоротили втрати в промисловому потенціалі СРСР.

Всі державні інститути і структури - наркомати, армія і навіть партія, працювали під керівництвом Державного Комітету Оборони (ДКО) - надзвичайного органу, який володів всією повнотою влади, здатного оперативно приймати рішення з будь-яких державних і господарських питань, пов'язаних із веденням війни. Створений 30 червня за подобою до встановленої Леніним в період громадянської війни Ради робітпичо-селяиської оборони, ДКО очолювався безпосередньо Сталіним; в нього спочатку входили також Молотов, Берія, Маленков і Ворошнлов. Затверджені'ДКО документи (більше 10 тис. за чотири роки війни) мали силу закону. ДКО не мав свого апарату, здійснюючи свої владні функції через усі існуючі урядові органи. Інформацію з військових питань ДКО отримував від утвореної 10 липня Ставки Верховного головнокомандування, що включала в себе Сталіна, Молотова і пайвидніших воєначальників: Тимошенко, Ворошилова, Будьонного, Ша-пошпикова, Жукова. Зайнявши пости наркома оборони (19 липня) і Верховного головнокомандуючого (8 серпня), Сталін, таким чином, зосередив у своїх руках всю владу.

З перших же часів радянсько-німецької війни стало ясно, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР не виправдалися. У день початку фашистської агресії Черчілль, незважаючи на своє категоричне неприйняття комунізму, заявив:

«Всякий, хто б'ється проти Гітлера, - друг Англії; всякий, хто воює па його стороні, - ворог Англії». Переговори радянського уряду з Великобританією та США завершилися підписанням 12 липня 1941 р. радяпсько-англій-ської угоди про співпрацю, згідно з якою обидві сторони зобов'язалися не укладати сепаратний мир з Німеччиною. 16 серпня додалася економічна угода про торгівлю і кредити. Першими спільними діями стала окупація Ірану, а також тиск на Туреччину і Афганістан, з метою домогтися їх доброзичливого нейтралітету. У вересні Сталін звернувся до Англії з проханням про пряму військову допомогу: відкритті у Франції другого фронту або навіть направленні в Архангельськ 25-30 дивізій! На необхідності відкриття життєво важливого для СРСР другого фронту Сталін наполягав від самого початку переговорів із західними державами; згодом ця вимога стане все більш наполегливою і перетвориться для Сталіна і радянського народу па пробний камінь їх ставлення до західних союзників. Підкреслюючи, що мільйони радянських солдат загинули на «єдиному справжньому фронті цієї війни», Сталін перетворив вимогу другого фронту з визнання власної слабкості в елемент торгу: через небажання задовольнити Радянський Союз у військовому плані, Англія і Америка намагалися задовольнити Сталіна економічно, а потім і політично. Першим об'єктом і жертвою цього заспокоєння призначено було стати Польщі. Вже в липні 1941 р. британський уряд дав зрозуміти, що для цієї країни він не буде вимагати повернення кордонів 1939 р. Президент Рузвельт, за підсумками поїздки в Москву свого радника Гопкіпса і згідно із законом про ленд-ліз, дав згоду надати СРСР першу безпроцентну позику в 1 млрд. долл. 1 жовтня 1941 р. Гарріман, Бівербрук і Молотов підписали в Москві трьохстороигно угоду про постачання в СРСР озброєнь, військового спорядження і продовольства. Постачання (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина, зокрема алюміній) почалося відразу ж. Перші танки і літаки західного виробництва з'явилися па фронті в кіпці листопада, в розпал битви під Москвою. Допомога союзників доставлялася головним чином північними морськими конвоями під охороною королівського ВМФ. Хоча дуже багато кораблів було потоплено німцями, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР отримав 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різних транспортних засобів. Щоб показати своє щире бажання співробітничати з демократичними державами в післявоєнному урегулюванні, Радянський Союз приєднався до Атлантичної хартії і Декларації 26 держав (названих Об'єднаними Націями), підписаної 1 квітня 1942 р. у Вашингтоні. Радянський уряд уклав також угоди з представниками окупованих нацистами країн, які перебували в Лондоні. 18 липня 1941 р. радянський посол в Англії Майський підписав з Бенешем радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу, який анулював мюнхенську угоду. Після непростих переговорів польський генерал Сикорський дав 30 червня своя згоду на укладення радянсько-польського договору про взаємодопомогу, доповненого 14 серпня військовою конвенцією про створення в СРСР польської армії під командуванням генерала Андерса. Декларацію «про досягнення міцного і справедливого миру» Молотов і Сикорський підписали 4 грудня у вже натягнутій атмосфері, затьмареній відомостями про зникнення 15 тис. польських офіцерів, інтернованих Червоною Армією в 1939 р. (в лютому 1943 р. німці знайдуть у ровах поблизу Катинського лісу 4 тис. трупів). У Лондоні Майський увійшов у контакт і з французьким Комітетом національного визволення, який 27 вересня 1941 р. був офіційно визнаний СРСР.

2. ПОВОРОТ У ВІЙНІ (літо 1942 - літо 1943)

Навесні 1942 р. Сталін, здійснивши нову помилку в оцінці ситуації, директивою від 8 квітня наказав командуючим ряду фронтів перейти у наступ, примусити вермахт витратити свої резерви і забезпечити, таким чином, перемогу над Німеччиною вже в 1942 р. Однак розрахунки на швидке виснаження німецьких військ виявилися повністю необгрунтованими, а тактика Генерального штабу, побудована на поєднанні оборони і наступу одночасно на кількох напрямах, привела до катастрофічних результатів. З квітня по жовтень 1942 р. Червона Армія зазнала серії важких поразок. У квітні - червні радянські війська не змогли, незважаючи на неодноразові спроби, розблокувати Ленінград. У травні німецький наступ на Керч прийняв драматичний оборот для радянських військ, які безладно відступили на Таманський півострів, втративши 175 тис. чоловік полонених і велику кількість техніки. Некомпетентність генерала Козлова і політкомісара Мехліса (одного з основних винуватців дезорганізації Червоної Армії в 1937 р.) дозволила германо-румунським військам під командуванням фон Манштейна зосередити свої сили проти Севастополя, який було взято 2 липня 1942 р. після восьмимісяч-пого опору, який затримав німецьке просування на Кавказ. У той момент, оли німці рушили на Керч. Сталін ухвалив авантюристичне рішення про наступе районі Харкова з метою розбити німецьку армію на південному крилі радяпсько-німецького фронту. Незважаючи на те, що при обговоренні плану цієї дуже небезпечної операції, яка створювала ризик обходу радянських військ противником з флангів і їх оточення, в Генеральному штабі були висловлені критичні зауваженню. Сталін відкинув усі заперечення і схвалив задум командуючого Південно-Західним фронтом Тимошеико. Наступ розпочався 12 травня. Вже 17 травня стала очевидною необхідність негайно зупинити просування на Південно-Західному фронті через прорив німців на Південному фронті. Проте, Сталін вирішив продовжувати наступ, незважаючи на попередження Хрущова, члена Військової ради Південно-Західиого фронту. У результаті німецьким дивізіям, які атакували з півночі і з півдня вдалося в кінці травня об'єднатися і замкнути кільце оточення, до якого потрапили 240 тис. бійців і командирів Червоної Армії. Оволодівши стратегічною ініціативою, 28 червня німці почали великий наступ на схід від Курська, прагнучи оточити і знищити війська Брянського, а потім Півдешго-Західпого і Південного фронтів і тим самим розчистити собі шлях до кавказької нафти. 2 липня радянська оборона була прорвана на стику Брянського і Півдешю-Західного фронтів на глибину до 80 км. 12 липня німці зайняли Воронезьку область, а 19 липня увійшли до Ворошиловграду. Інша лінія оборони Червоної Армії була прорвана 15 липня між Доном і Північним Донцем. 24 липня радянські війська залишили Ростов і відійшли за Дон. Таким чином, за кілька тижнів німецькі війська просунулися на відстань біля 400 км. Наслідком військових невдач Червоної Армії стало різке падіння порядку у військах. Порушення дисципліни і паніка набули таких масштабів, що командування було вимушене видати за підписом Сталіна знаменитий наказ № 227 від 30 липня «Ні кроку назад!». Цей наказ закликав до опору і засуджував широко розповсюджену тезу про те, що величезні простори Росії надають широкі можливості для відступу. Він вимагав, нарешті, відновити залізну дисципліну у військах.

Тим часом сп'янілий від перемог Гітлер повторив помилку, зроблену ним під час наступу на іМоскву, призначивши своїм арміям (директива № 45 від 12 липня) два головних напрями удару: Каспій і Кавказ, з одного боку, і Ста-лінград - з іншого. (Це місто німецьке командування розраховувало взяти без особливих зусиль, а потім розвинути наступ вниз по Волзі до Астрахані). У серпні німці зробили стрімкий кидок па кавказькому напрямі через Кубань, де не зустріли серйозного опору. 5 серпня вони зайняли Ставрополь, 11 - Краснодар, !4 - Новоросійськ. Продовжуючи наступ, передові частини вермахту досяглії Великого Кавказького хребта і встановили прапор зі свастикою на вершині Ельбрусу. Зупинити їх вдалося тільки на лінії від Туапсе на Чорному морі до Орджонікідзе і Грозного, взяти який німці так і не змогли.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6