Земства вводилися тільки у «Великоруських» губерніях, в яких більшістю було російське дворянство. Із 78 губерній Росії «Положение» про земські установи 1 січня 1864 р. розповсюджувалося на 34 губернії Росії (менше їх половини). Земська реформа не розповсюджувалася на Сибір, Архангельську, Астраханську та Оренбурзьку губернії, в яких не було чи майже не було дворянського землеволодіння, та на національні окраїни Росії: остзейські губернії, Литву, Польшу, Білорусію, Правобережну Україну (в цих регіонах серед землевласників переважало польське дворянство), на Кавказ, казахстан та Середню Азію.
Нова система установ міського самоврядування (міські думи й управи), створена на підставі «Городового положення» .(1870), була заснована на буржуазному принципі єдиного майнового цензу. Вибори відбувалися по куріях, створюваних відповідно до розмірів податку, що сплачується. Переважна більшість жителів, що не мали установленого майнового цензу, виявилися відстороненими від виборів.
У результаті реформи органів місцевого самоврядування пануюче положення в земствах (особливо на губернському рівні) зайняло дворянство, а в міських думах - представники великої буржуазії.
Органи міського самоврядування також перебували під неослабним контролем уряду й в основному вирішували питання, пов'язані з веденням міського господарства.
Однак, не дивлячись на ці обмеження і заборони, земства відіграли велику роль у вирішенні місцевих господарських і культурних завдань: в організації мілкого кредиту шляхом утворення селянських кредитних спілок, в побудові поштових відділень, в дорожньому будівництві, в розвитку страхування, в медичній та ветеринарній допомозі на селі, в ділі народної освіти.
До 1880 року на селі було відкрито 12 тисяч земських шкіл. За їх зразком стали діяти школи Міністерства народної освіти.
Медичні заклади на селі, хоча ще і нечисленні, цілком були створені земствами. Земські лікарі почали робити прищеплення від віспи сільським жителям. Вони попередили розповсюдження ряду епідеміологічних хвороб..
Велику роль земства відігравали і у статистичному вивченні народного господарства, і в першу чергу селянського.
Таким чином земства, хоч і були обмежені в правах, показали свою життєздатність, пристосованість до місцевих умов і потребам життя. Попри законодавчим заборонам земства перетворилися у вогнища суспільної діяльності ліберального дворянства.
Виникнення у 70-80 роках ХІХ ст.. земського ліберально-опозиційного руху, з яким був змушений рахуватися уряд Росії, стало важливим фактором суспільно-політичного життя країни.
На тих же началах, як і земська реформа проводилася і міська реформа. 20 липня 1862 р. з'явилося розпорядження Олександра ІІ приступити до розробки нового «Городового положения». В 509 містах були засновані місцеві комісії, які зайнялися збором даних про стан міст і обговоренням питань про управління місцевим господарством. Дане положення довго не приймалося через різні суб'єктивні причини. Лише у 1870 році проект «Городового положения» був затверджений Олександром ІІ і став законом. За цим законом в 509 містах Росії вводилися нові органи самоврядування - міські думи, що обиралися раз на 4 роки.
Бюджет міської думи формувався із коштів, отриманих від податків і зборів із міської нерухомості, торгових і промислових закладів в розмірі 1% від їх доходів, митних зборів із проведених в місті аукціонів, а також від експлуатації бань, торгових рядів, що належали місту. На дані кошти утримувалися поліція, міські тюрми, військові казарми, пожежна охорона.
В 1874 році «Городовое положение» було введене в містах Закавказзя, в 1875 році - в Литві, Правобережній Україні, та Прибалтиці.
Не дивлячись на обмеженість реформи міського самоуправління, вона все ж була великим кроком вперед, тому що змінила попереднє станово-бюрократичне управління містом новими, основаними на буржуазному принципі майнового цензу. Нові органи місцевого самоуправління зіграли немалу роль в господарсько-культурному розвитку пореформеного міста.
2. Діяльність революційних гуртків на початку 30-х років ХІХ ст. Гуртки М. Станкевича та П. Чаадаєва
У першій чверті XIX століття в силу відсталості суспільно-економічних відносин у Росії російська буржуазія, тісно пов'язана з феодально-кріпосницькою імперією й її поліцейсько-бюрократичним апаратом, не претендувала на політичну роль. Тим часом у Росії назріла необхідність ліквідації феодального ладу. Проти царату й кріпосного права виступили дворянські революціонери.
XIX століття в Росії було настояне на бурхливих подіях попереднього сторіччя.
Після 14 грудня 1825 р. позиції самостійно мислячого суспільства минулого були сильно ослаблені. "Тридцять років тому, - писав А.И. Герцен наприкінці 50-х років XIX століття, - Росія майбутнього існувала винятково між декількома хлопчиками, що тільки що вийшли з дитинства, а в них була спадщина загальнолюдської науки й чисто народної Русі. Нове життя ця животіла, як трава, що намагається рости на губах не простиглого кратера".
Такими "хлопчиками..., що вийшли з дитинства", були А. И. Герцен і Н. П. Огарьов, які під безпосереднім впливом повстання декабристів дали клятву на Воробйових горах у Москві (в 1826 р.) боротися із самодержавством за волю, за звільнення народу (пізніше А. И. Герцен писав, що "декабристам на Сенатській площі не вистачало народу").
Покинувши Росію й оселившись в Англії, Герцен і Огарьов стали першими політичними емігрантами. На початку 50-х рр. XIX століття вони заснували в Лондоні Вільну російську друкарню. Видавана ними газета "Дзвін", журнал "Полярна зірка" з більшим інтересом читалися передовими людьми Росії.
Незважаючи на урядові репресії, уже наприкінці 20-х років XIX століття мали місце спроби продовжити революційні традиції декабристів, що виразилися в поширенні вільнолюбних віршів, у створенні нелегальних революційних кружків, в антиурядових розмовах. Характерно, що ці спроби відбувалися не в Петербурзі, де урядовий прес давив найсильніше, а в Москві чи на далекій периферії. Поряд з віршами А. С. Пушкіна, нелегально поширювалися вірші К. Ф. Рилєєва, його поема "Наливайко" і лист до дружини з Петропавлівського каземату.
Суспільного значення набуло нелегальне поширення в Москві віршів студента А. Полежаєва. Героєм його жартівної поеми "Сашка" став вільнолюбний студент, що любив волю, що засуджувала лестощі й святенництво й мріяло про тім часі, коли буде скинута влада "знехтуваних катів".
Як відгук на повстання декабристів сприймалися його вірші "Вечірня заграва":
А. Полежаєв був виключений з університету й відданий у солдати, де незабаром умер від сухоти.
Найбільш відомим із гуртків кінця 20-х років XIX в. був кружок або таємне суспільство братів Критських, сформований у Москві наприкінці 1826 початку 1827 р. і що поєднував 6 членів. Всі були дітьми різночинців, студенти університету. Учасники організації бачили майбутню Росію вільною від кріпосництва й самодержавства. У день коронації Миколи I вони розкидали на Червоній площі прокламації, у яких засуджувалося монархічне керування й утримувався заклик до його скинення. Група була виявлена поліцією. Всі її учасники без суду, по особистому велінню пануючи, були укладені в каземати Соловецького монастиря, а через 10 років віддані в солдати.
Провідне місце в революційному русі початку 30-х років XIX ст. належало Московському університету, серед студентства якого або при його участі виникали численні кружки, пов'язані з іменами Н. П. Сунгурова, В. Г. Бєлінського, Н. В. Станкевича, А. И. Герцена й Н. П. Огарьова.
Випускник Московського університету Н. П. Сунгуров в 1831 р. організував таємне суспільство, що вважало своєю головною метою введення конституційного ладу в Росії, що обмежить деспотизм ; монархів і дасть волю громадянам. У нього входило 26 молодих студентів. У плані сунгуровців було багато наївного й незрілого. Це нелегальне суспільство було розгромлено на самому початку.
На самому початку 30-х років у Московському університеті склалося «літературне суспільство 11 номера» (назва відбулася від номера кімнати, де жили й збиралися його учасники). Це був дружній літературний гурток, у центрі якого стояв майбутній критик В. Г. Бєлінський. Реальне російське життя, долі країни, жах кріпосного права, протест проти "мерзенної російської дійсності" - от основні питання, які хвилювали однодумців, що збиралися.
Тут студенти читали й обговорювали твори Пушкіна, ненадруковану ще тоді комедію Грибоєдова "Горе от ума", вірші Полежаєва, обговорювали проблеми філософії, естетики, однак найбільше їх хвилювало реальне життя. Бєлінський прочитав тут свою юнацьку драму "Дмитро Калінін", у якій виражався різкий протест проти кріпосництва, придушення одних людей іншими.
Бєлінський був вигнаний з університету з лицемірним формулюванням "по слабості здоров'я й обмеженості здатностей" (приводом стала тривалість хвороби Бєлінського - з січня по травень 1832 р.). Бєлінський був змушений займатися коректорською роботою, переписувати папери, пробиватися приватними уроками й у той же час займатися самоосвітою.
У цей час він увійшов у новий гурток зі студентів і випускників університету, що групувався навколо Н. В. Станкевича (1831-1839). Гурток Станкевича складався з людей, що цікавилися, головним чином, питаннями філософії й етики, і розвивався під впливом ідей німецького філософа Шилінга, що проповідувалися професорами В Павловим, у якого Станкевич і жив, та Надєждіним.
Гурток Станкевича впливав на ідейне життя суспільства. З нього вийшли майбутні слов'янофіли (К. С. Аксаков, Ю. Ф. Самарін), західники (Т. Н. Грановський, В. П. Боткін), революціонери (В. Г. Бєлінський, М. А. Бакунін), К. Д. Кавелін. Погляди членів гуртка були помірні: поширення освіти, що само собою нібито повинне привести до зміни "побуту суспільного".
В 1831 році склався гурток А. И. Герцена й Н. П. Огарьова, що мав гостру політичну спрямованість. Метою гуртка, у який входили Н. І. Сазонов, Н. М. Сатін, Н. X. Кетчер, В. В. Пассек і інші, було революційне перетворення Росії. "Ми подали один одному руки, - згадував Герцен, - і пішли проповідувати волю й боротьбу в усі чотири сторони нашої молодої Вселеної".
Ідеологія гуртка була розпливчаста й політично незріла. "Ідеї були неясні, - писав Герцен, - ми проповідували декабристів і французьку революцію, конституційну монархію й республіку; читання політичних книг і зосередження сил в одному суспільстві, але більш всього проповідували ненависть до всякого насильства, до всякої урядової сваволі...". Пізніше Герцен і його друзі звернулися до утопічного соціалізму, і насамперед, до сенсімонізму. Герцен і Огарьов не відмовилися також і від політичної боротьби й залишалися "дітьми декабристів".
Страницы: 1, 2, 3, 4
