Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

еличезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діставалося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Отож, Східна Галичина являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багатшими, а бідні -- ще біднішими.

За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже недоступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до якого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин.

Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи коли смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що тривалість життя західноукраїнського селянина була короткою -- в середньому якихось 30--40 років.

Бажання полегшити долю селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думку галицькому шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне, викликала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь нижчу форму людської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.

Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства наближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство.

Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль,-- унаслідок того, що в XVI--XVII ст. українська знать відцуралася від свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що нижчому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі своєю околицею. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили греко-католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям групової солідарності. [24, 32-35]

Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і культурним рівнем український сільський священик -- особливо до приходу австрійців -- ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило, виділяла священику більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий прибуток давала плата за хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко сім'я померлого парафіяльного священика жила з одного наділу. Багатьох священиків розоряли витрати на те, щоб дати духовну освіту синові чи вигідно видати заміж доньку.

Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків у Східній Галичині наприкінці XVIII ст. ледве могли прочитати літургічні тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхній світогляд був не набагато ширшим від селянського.

Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко-католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушувала священиків працювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні результати, оскільки українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та культурні зв'язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католицькому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й в інших справах. Відтак наприкінці XVIII ст. західноукраїнське суспільство складалося лише із двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. Серед українців, за іронічним польським виразом, були лише хлопи та попи.[18, 117-118]

З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва серед міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціально неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисловості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4% населення провінції, а міщани (більшість із них -- незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато заможних купців) налічували близько 300 тис., або 10% населення.

Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група -- чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську економіку.

Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

ІІ.2 Структура та основні напрями діяльності губернського правління

Спеціальним імператорським декретом 1772 р. у Галичині були ліквідовані усі попередні державні установи і запроваджена нова, загальноприйнята в Австрії централізована система управління. Фактичним керівником краю став губернатор, який призначався і зміщувався імператором. Він очолював Галицьке губернське правління, що складалося із департаментів. До компетенції цього органу, зокрема, належало адміністративне управління краєм, розпорядження державним майном, нагляд за церковними справами та безпекою підданих, стягнення податків, розв'язання військових та поліційних питань, контроль за промисловістю, сільським господарством, торгівлею, шляхами сполучень.

Від 1772 до 1848 р. у Галичині змінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Усі вони, за винятком останнього - польського магната В. Залеського, були заможними і впливовими австрійськими німцями. Губернське правління стало основним органом, який втілював австрійську політику в управлінні коронним краєм Галичини. Наділене широкими владними повноваженнями, навіть військовою силою, воно, однак, перебувало під постійним контролем уряду Австрії. [15, 4-6]

ІІ.3 Механізм функціонування військової адміністрації на Буковині (1774-1787 рр.)

Військова адміністрація на Буковині була запроваджена як тимчасова у 1774 р. і діяла до 1787 р. Вона підпорядковувалася безпосередньо Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Лодомерії у Львові. Адміністративні посади у ній обіймали тільки військові. Першим військовим комендантом краю став у 1778 р. генерал-майор Г. Сплені. Подальше вдосконалення управлінської системи Буковини пов'язане з діяльністю генерал-майора К. Енценберга, який очолював крайову військову адміністрацію у 1778-1786 рр. Незважаючи на нечисельний апарат, військова адміністрація як перехідна форма правління виконала завдання, поставлені перед нею австрійським урядом: облаштувала і зміцнила кордони, впорядкувала відносини між станами, вдосконалила судочинство і загалом підготувала умови для запровадження в краю цивільного управління.

ІІ.4 Порядок формування та діяльність Галицького станового сейму

Австрійський абсолютизм був змушений зберігати деякі зовнішні форми станової організації, що зумовлювалося тогочасною політичною ситуацією в державі. Імператорським патентом від 1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий сейм. Його виконавчим органом був Становий комітет. До участі у сеймових засіданнях допускалися представники магнатів (в тому числі духовенства), лицарів і найбільших королівських міст (фактично право на представництво було надане тільки Львову і ніколи не поширювалося на інші міста). Склад сейму 1787 р. поповнили представники станів Буковини. [16, 75]

Упродовж свого існування (1775-1848 рр.), незважаючи на проголошувану демократизацію суспільства, зменшення податкового тиску уряду, припинення політики онімечування населення, сейм реально нічого не зробив для поліпшення становища населення Галичини і Буковини. Аналіз компетенції і діяльності сейму доводить, що він був показною формою станової монархії, декоративною установою, яка жодним чином не обмежувала абсолютизм. Його створення мало на меті завоювати прихильність шляхетської верхівки краю і таким чином зміцнити там австрійське панування.

Важливе місце в централізованій системі державного управління Галичиною посідала окружна влада. Округи (циркули) очолювали старости. До їхньої компетенції належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. До складу окружної влади входили староста, декілька комісарів, секретар, два діловоди, практикант і два кур'єри. Старост і комісарів призначав безпосередньо імператор, усіх інших - староста. Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу в сільських місцевостях поміщикам (домініям). Виконання розпоряджень домініальної влади покладалося на мандаторів, війтів і присяжних. [16, 77]

Низкою послідовних заходів австрійська влада значно обмежила самоврядування в містах. Так, у 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок детальної урядової регламентації самоврядування у віданні міської влади залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном. На території багатьох міст Галичини створювались “юридики” - ділянки, вилучені з підпорядкування міській владі та судочинству. [19, 291-292]

Складним було становище приватновлас-ницьких міст і містечок, населення яких за правовим статусом майже не відрізнялося від кріпосних селян. Загалом органи місцевого самоврядування на галицьких землях слугували шляхетській верхівці краю. І хоча вони були дещо демократичніші, ніж урядові органи, та все ж захищали усталені порядки й різними способами підтримували інтереси заможних верств населення.

ІІІ. Вплив реформ Габсбургів на населення Західної України

У більшій частині підручників з історії України написано, що Галичина в Австрійській імперії була найвідсталішим краєм, де майже не було промисловості, сільське господарство - низькопродуктивне та неконкурентоспроможне, народ - бідний, пригноблений і переважно неграмотний. Якщо з точки зору комуністичної ідеології така концепція подання інформації була виправданою (потрібно ж було показати, що тільки радянська влада принесла на західноукраїнські землі “культуру”, “свободу” та “соціальну справедливість”), то бездумне повторювання цих ідеологічних штампів українськими, а особливо галицькими істориками й авторами є принаймні дивним. І не тому, що хочеться дивитися на цей період нашої історії крізь рожеві окуляри, а тому, що кожне явище потрібно оцінювати всебічно.

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей.

Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге -- покращити соціально-економічне становище посполитого люду. [24, 37-39]

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6