Роль голоду в Українській національно-визвольній революції XVII ст.
Українська національно-визвольна революція XVII ст. - епохальна подія в житті українського народу, визначне явище всесвітньої історії. Проте вивчена вона недостатньо. Відсутня цілісна картина її подій, продовжують залишатися дискусійними або частково чи зовсім не з'ясованими багато питань, без висвітлення яких не можна достатньо глибоко і повно зрозуміти сутність цього феномену.
Одним із чинників революційних подій 1648 - 1676 рр. був голод. Є дані про десять голодних років на українських землях під час революції [1]. В опублікованих роботах наведено свідчення про голод, але їх автори не піддають спеціальному аналізові його місце у розвитку подій [2].
Яку роль відіграв голод в Українській національно-визвольній революції 1648 - 1676 рр.? Дана публікація є першою спробою відповісти на це питання. Вона ґрунтується на матеріалах документальних і науково-дослідних видань.
Голод, як явище соціальне, полягає у тривалій нестачі продовольства великих груп населення. Розрізняють явний голод (абсолютний) і прихований (відносний), коли спостерігаються недоїдання, відсутність або брак життєво необхідних компонентів у раціоні харчування.
Стан організму людини під час голоду називається голодуванням. Існує декілька його форм: а) часткове (неповноцінне або однобічне), коли індивід отримує недостатню кількість однієї чи декількох харчових речовин за умови нормальної загальної калорійності їжі; б) неповне (недоїдання) - недостатнє харчування відносно загальних витрат людиною енергії; в) повне, коли зовсім відсутня їжа, але є вода; г) абсолютне, якщо немає й води.
Голод призводить до тяжких наслідків - підвищеної захворюваності, обмеженого фізичного й розумового розвитку, передчасної смерті. Комплекс розладу людського організму, викликаного голодуванням, найчастіше приймає форму хвороби "аліментарна дистрофія". Людина відчуває загальну слабкість, підвищену стомлюваність, біль у м'язах, запаморочення. Голодній людині важко рухатись, уповільнюється дихання, знижується гострота слуху. Це - ознаки аліментарної дистрофії сухої форми. У випадку мокрої форми до всього цього додаються набряки - спочатку на ногах, потім руках, обличчі, тулубі. Граничними строками повного голодування для людини вважаються 65-70 діб, абсолютного - декілька днів.
Як віддалені наслідки, у людини, що зазнала голоду, може довго зберігатися страх голодування, прагнення створювати запаси їжі, а також стійка стомлюваність і виснаження, ослаблення або навіть втрата здатності до тривалої фізичної та розумової діяльності.
З давніх часів голодування було звичним явищем у житті української спільноти. До нього призводили часті неврожаї, війни, стихійні лиха (повені, великі морози та ін.), а також деяких окремих категорій населення. У XVII ст., до початку визвольної боротьби українського народу на чолі з Б. Хмельницьким, голод мав місце в 1615, 1629, 1637, 1638, 1639, 1646 рр. [3]. Голод до краю загострював і без того напружену ситуацію на українських землях, викликану іноземним пануванням.
Привертає увагу той факт, що революційні події почалися в умовах голоду - перші шість років революції були голодними роками.
Літо 1648 р. видалося посушливим. Ситуація ускладнилася нашестям сарани. "Того ж року саранча барзо великая на усей Україні была и барзо шкоди великіє починила, - зазначає Літопис Самовидця, - збожя позедала и трави, же не било где сіна косити..."[4]. Нічим було годувати худобу. Зима була м'якою, нестійкою, тому сарана перезимувала і знову з'явилась наступного літа: "Тая саранча зазимовала на Україні, з которой знову икри навесну другая уродилася, и так великую дорожнету учинила" [5].
У 1649 р. "неврожай великий был, хиба где падалтца зродило жито, где табуры стояли. А ярина была зродила, тилко щеп знесла". Сарана "великая была". "Дорожнета великая была и на хлеб, и на соль, и на сено. Кони ... ели не только худые холопы, но и панове" [6].
Літо 1650 р. знову було посушливим і знову сталося нашестя сарани. "... Мало людям бедным было отрады. Наступила дорожнета лихая…Стало жито по Рождестве Христове зараз по два злотых с накладом … На Пасхе жито стало 4 злотых за османку". На дорогах і вулицях "много умирало голодных" [7].
Неврожай і голод продовжувались у наступному році. "Року 1651 был голод барзо велики: жито было по злотых 10, пшениця 12", - зазначає Добромильський літопис [8].
У 1652 р. населення страждало від посухи, сарани та епідемії: "... Барзо приморки великие были в Корсуню и по иных городах в тих поветах, так же и на Заднепру в Переяславлю и в пригородах его, в Косовце, Прилуце, прочь Нежина - много вымерло людей, же пусти зостали дворе" [9]. Особливо сильним голод був у другій половині 1652 та навесні 1653 рр., коли загинуло чимало населення [10].
Можна припустити, що голодування населення у перші роки революції могло відіграти роль одного з мобілізуючих чинників у боротьбі з польською шляхтою. Як відомо, у голодної людини, поряд з іншими симптомами, зростає егоїзм, озлобленість, можлива втрата контролю за поведінкою, різко знижується почуття самозбереження. Вражена голодом особа є здатною на рішучі дії, аж до виявлення аґресивності щодо оточення. Отже, голод міг загострити страждання широких верств українського народу, активізувати його національно-визвольні настрої, сприяти широкому формуванню і поповненню повстанського війська.
Разом із тим голод надзвичайно загострив проблему забезпечення продовольством і фуражем української армії, а потім і молодої козацької держави, утвореної під час визвольної боротьби. Ця обставина повинна була змусити Б.Хмельницького і його оточення більш енергійно шукати шляхів зближення з Московською державою. Цьому сприяла близькість російської території та наявність спільного кордону, що давало можливість у найкоротші строки вивозити з Московії до України продовольчі товари.
У березні 1649 р. московський посол Г. Унковський разом з С. Домашнєво і С. Мужиловським виїхали до України. Вони повинні були вручити Б.Хмельницькому царську грамоту, яка заохочувала намагання України приєднатися до Росії. Але своєї згоди на прийняття українських земель російський уряд поки що не давав, оскільки не вважав себе готовим справитися з тими наслідками, які могли виникнути. Зустріч Г. Унковського з гетьманом Хмельницьким відбулася 19 квітня 1649 р. Б. Хмельницький був незадоволений відмовою царя надати Україні військову допомогу в боротьбі з Польщею [11].
Г. Унковський намагався загладити неприємне враження гетьмана й сказав, що цар, довідавшись про голод в Україні, дозволив вивозити туди всілякі товари, зокрема продовольство, й звільнив від сплати мита українських купців. "А только бы великий государь вас, Запороского Войска, не пожаловал в нынешнее разаренье и в войну, - сказав він, - и в хлебный недород хлеба и соли в своих государевых городех покупать и к вам в Запороскую землю пропускать не велел, и у вас бы в Запороском Войске многие померли з голоду и против поляков за хлебным недородом стоять было не мочь. А как мы по указу царского величества шли к тебе вашею Запороскою землею от путивльские границы, и в городех, и в селех и в деревнех Войска Запороского всяких чинов люди за великого государя бога молят, а нам на государеве милости били челом и говорили: только бы великий государь в нынешнюю войну и в хлебный недород их не пожаловал хлеба и соли в своих государевых городех покупать и пропускать не велел, и они б померли б з голоду" [12].
Дійсно, продовольча допомога Московії на початковому етапі революції досягла значних розмірів. Наприклад, 23 березня 1649 р. у Москві було отримано донесення хотинського воєводи К. Арсеньєва, який повідомляв, що російські торгові люди "хлеб и соль и мед пресной в литовскую сторону возят беспрестани" [13]. У січні 1650 р. брянський воєвода М. Мещерський доповідав: "Из литовской стороны поляки и черкасы и всяких чинов люди и пашенные мужики от голоду идут в твою государеву сторону одинокие без жон и без детей для тово, чтоб в твоей государеве сторане прокормитца. А иные, накупив хлеба, отвозят в литовскую сторону" [14].
Подібних свідчень можна навести багато.
Незабаром дійшло до того, що самі російські прикордонні волості стали відчувати брак хліба та інших припасів. У грудні 1649 р. путивльські воєводи С. Прозоровський та І. Ляпунов писали в Москву: "И больше, государь, того в Путивле и в Путивльском уезде хлеба, ржи и овса купить не добудет потому, что из Севска, государь, и ис Камарницкой волости и из Рыльска - весь государев хлеб из тех городов пошол в литовскую строну, а у путивльцев, государь, у всяких чинов людей хлебных запасов ничего нет" [15].
Нарешті, виняткову важливість допомоги Московського царства відзначив у розмові з російським послом Г. Нероновим (22 листопада 1649 р.) і сам Б. Хмельницький. Він заявив, що "государева милость к нему и ко всему Запорожскому Войску большая, и в хлебный недород их з голоду не поморил, и велел их в такое злое время прокормить, и … многие души от смерти его царского величества жалованьем учинились свободны и с голоду не померли" [16].
Отже, допомога Московії в боротьбі з голодом на українських землях, поряд з іншими факторами, сприяла зближенню України з Москвою.
Окрім несприятливих погодних умов голод породжували також воєнні дії, руйнування й спустошення поселень. Наприклад, документи 1653 р. свідчать, що в місті Берестечку "жители все умерли с голоду". У селищах Шумське і Кутах "оставшиеся жители умерли от голоду и моровой язвы", в інших місцевостях "жители перебиты", "подданные, разогнанные жолнерами, прочь пошли, а другие с голоду вымерли, хаты разрушены, уцелевшие стоят пустыми" [17]. На початку 1650 р. становище селян і міщан Руського, Волинського і особливо Подільського воєводств внаслідок лютого голоду стало зовсім нестерпним. Анонімний автор "Римованої хроніки" свідчив, що подоляни поїли собак і котів, вживали слимаків, жаб, птахів, пташині яйця, різні трави. Але допомагало це небагатьом. Доведені до відчаю батьки не витримували, залишали дітей удома й ішли вмирати під тини й на вулиці, гризучи в агонії власні руки чи "напихали себе болотом і гноєм". Траплялися випадки людоїдства [18]. Єврейські хроніки XVII ст. повідомляли, що в 1650 р. в Україні була надзвичайна дорожнеча, не вистачало харчів. "Біднота з православного народу вмирала тисячами й десятками тисяч від голоду" [19].
Внаслідок неймовірно важких життєвих умов, загострених голодом, у населення почали з'являтися ознаки емоційно-психологічної втоми, поширювалася зневіра у перемогу над ворогом, розчарування й промосковські настрої. Царські посли Г.Неронов і Г.Богданов, які в кінці 1649 р. поверталися з України до Москви, свідчили: "А в запорожских городех говорят всяких чинов люди, что они от войны и разоренья погибают, и кров льется безпрестанно, и за войною хлеба пахать и сен косить им стало неколи, и ныне помирают они голодною смертью. И молят о том все бога, чтоб великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович всеа Русии был над ними великим государем. А ныне многие хотят в государеву сторону и ныне прейтить и государство Московское похваляют..." [20].
Посли царського уряду А.Матвєєв та І.Фомін, які влітку 1653 р. відвідали Україну, навели у своєму звіті розповідь козака Долговського, який був у війську Б. Хмельницького під Кам'янцем-Подільським: "… И учинилось в войску голод, хлеба и живности не стало. И к гетману де их, Богдану, приходили начальные люди - атаманы, и есаулы и редовые козаки, опричь полковников, з большим шумом: сколько де нам так жить и живот свой мучить беспрестанно. Зимою и летом в войску бываем, а никакова себе покою не имеем. А в домех наших жены и дети помирают голодною смертью. Да и впредь не ведаем, что будет, где свои головы приклонить … Пойдем де все своими головами з женами и з детьми к великому государю к его царскому величеству, чтоб он, государь, велел нас принять под свою государеву высокую руку в вечное холопство" [21].
Страницы: 1, 2
