Розкол руської церкви - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Розкол руської церкви

ці й багато інших скарг, не були перебільшенням. Священики Лазар і Микита (Пустосвят), з міських ревнителів, мали терпіння проробити величезну роботу детального звірення нових книг зі старими й виклали результати своїх вишукувань у чолобитних паную. Виявилося, що змінено й скорочені чини хрещення й миропомазания, у якому виключені „таємничі запрошення", що випливали за словами „печатка дарунка духу святого" і що роз'ясняли, який дарунок дається, тобто знищені самі магічні формули; далі змінений чин покаяння, єлеосвята й шлюбу. Із суспільних служб змінені також чини дев'ятої години й вечерні, з'єднаних тепер разом і значно скорочених проти колишніх, також чин утрені. Найбільше змін виявилося в літургії. Насамперед перероблений зовсім чин проскомидії: замість семи проскур-п'ять, за упокій виймати не одну частину за всіх, а частку за кожного що поминає; ця зміна дає Микиті привід навіть до уїдливого глузування: „І хіба на толико имян (синодика тоді були величезні) задовольняє проскура з монастирську ковригу! І день той малий буде на єдино просфоромисание". Потім замість зображення на проскурах звичайного восьмикінцевого хреста було уведене зображення чотирьохкінцевого хреста, загальноприйнятого в тодішніх греків і католиків. Далі Микита й Лазар указують ще цілий ряд змін і скорочень у літургії від самого початку до кінця: одне вбавлене, Інше змінене, третє вставлено, так що „весь чин порушений". Змінено другий і восьмий члени символ віри: у першому знищені „аз" (породжений, а створена); в останньому пропущене слово „щирого". Нарешті, у тих молитвах і псалмах, які залишилися недоторканими, уведені нові обороти мови й нові терміни замість старих, і без усякої потреби! Перерахування прикладів цих різночитань у чолобитній Микити займає шість сторінок тексту „Матеріалів" Суботіна. На закінчення Микита робить ще відкриття, що остаточно підривало доброякісність виправлення: у різних книгах „чиновні дійства й ектенії надруковані мінливо, у тій книзі надруковане тако, а в інший інако, і предніе вірші ставлени напоследі, а останні напреді або в середині". Очевидно, редактори нових книг не зіспівувалися один з одним або не стежили за друкуванням і тим сильно зашкодили введенню ніконовської однаковості.

3.2 Розкол

Можна уявити собі, яка буря здійнялася серед парафіяльного духівництва, коли були розіслані по церквах нові книги. Сільське духівництво, малограмотне, що вчилося службам зі слуху, повинне було або відмовитися від нових книг, або поступитися місцем новим священикам, тому що переучуватися йому було немислимо. У такому ж положенні було й більшість міських духівництв і навіть монастирі. Ченці Соловецького монастиря виразили це у своєму вироку навпростець, без усяких застережень: „Навикли ми божественні літургії служити по старих служебниках, по яких ми спершу вчилися й звикли, а нині й по тимі служебникам ми, старі священниці, черг своїх тижневих держати не зможемо, і по нових служебниках для своєї старості вчитися не зможемо ж... а які ми священниці й диякони маломочні й грамоті ненавичні, і до навчання відсталі, по яких служебникам старим многия літа училися, а служили з великою нуждою... а по нових книгах служебникам нам ченцем відсталим і неперейнятливим скільки ні учитца, а не навыкнуть, лутче буде з братьею в монастирських працях быти". Сільському й міському священикові такого виходу не представлялося. Нова віра вимагала, мабуть, і нових служителів. Старим залишалося боротися до останньої можливості, а потім або підкоритися, що було фактично неможливо, або остаточно порвати із дворянською церквою й поступитися своє місце слухняним ставленикам ніконіан. І боротьба, що велася дотепер час від часу, відразу розгорілася по всій лінії, захопивши собою весь професійний парафіяльний клір" [9, с. 139].

На першому плані боротьби парафіяльний клір поставив апологію старої віри. Було б величезною помилкою дивитися на великі чолобитні перших борців за стару віру як на незаперечний доказ неуцтва й духовної злиденності їхніх авторів, як це роблять дотепер багато істориків розколу. Чолобитні перейняті щирістю й глибиною переконання й виявляють нерідко величезну ерудицію їхніх авторів, ерудицію, щоправда, у стилі Йосипа Волоцького і його школи, але все-таки імпонувала тодішньому суспільству. Автори чолобитних захищають „колишню християнську віру", проголошуючи ніконовські нововведення „новою незнайомою вірою". Для них ця колишня віра полягала саме в знанні й дотриманні вірних способів догоди божеству; у старих харатейних книгах, якими, як найбільшою святинею, пишалися, наприклад, соловецькі ченці, минулого викладені ці вірні способи. Дотримуючи їх, Зосим і Саватій здобули богоугодне житіє й виявили миру „преславні чудеса"; харатейні соловецькі книги -- „переказу" цих чудотворців, той церковний чин й устав, що і ченцям відкриє шлях до порятунку. Московська церковна традиція сягає до московських чудотворців, „у пості, у молитві й у колінопреклонінні й слізьми богови угодивши"; і „закони їх, ними ж вони богови догодивши", дали їм дарунок чудотворения й вигнання бісів. Головні „закони": перстосложение двома перстами, як „знаменують себе" Ісус і святі на іконах, трисоставный хрест, восьмиконечный, складений нібито за зразком хреста, на якому був розп'ятий Ісус й який нібито був зроблений ще Соломоном із трьох деревних порід -- кипариса, певга й кедра, хрест, що таємниче символізує триденна смерть Ісуса й незбагненну трійцю, та інші „догмати", установлені Стоглавим собором, важливі по своєї магічної силі; але така ж магічна сила схована й в інших елементах культу, особливо у відомих формулах і деяких окремих словах. Із чолобитних видно, що таку магічну силу до Нікона привласнювали імені Ісус -- це "урятоване (тобто рятівне) його ім'я, наречене від бога святим ангелом"; заміна в нових книгах цього імені ім'ям „Ісус" здавалася найбільшим блюзнірством і зухвалістю. Далі, „велику таємну силу" привласнювали „азу" у другому члені символу віри, викресленому в нових книгах. Вся апологія ґрунтується на ідеології XIV-XVI вв.; але не слід думати, щоб „виправлення" виходило з інших, більше розвинених релігійних подань. У відповідь на апологію цар, Нікон і східні патріархи насамперед указували на авторитет, старовину й чистоту грецької віри, узятої за норму для виправлення, але зовсім не входили в роз'яснення й викриття „оман" апологетів, їхніх перекручених понять про віру. Вони ставлять цим пізніших апологетів синодського православ'я в найбільше утруднення: доводиться визнати, що й Нікон був неосвічений по частині віри стільки ж, скільки і його супротивники. Але проти посилання на авторитет грецької церкви в апологетів був готовий непереборний аргумент: знаменита „Книга про віру", офіційне видання московської патріаршої кафедри, незадовго до Нікона вже оголосила адже грецьку віру іиспроказившеюсяі; інасильство турского Махмета, лукавий Флоренский собор так зніяковілість від римських наукі знищили чистоту грецького православ'я, і „з літа 6947 (1439 р.) прийняли греки три папежские закони: обливання, триперстя, хрестів на собі не носити", а замість „чесного тричасного хреста" - латинський „двохчасний криж". Грецькі й слов'янські книги, з яких правил Никін, надруковані в Римі, „Венеції" й „Парижі" з лютим єретичним зіллям, внесеним латинянами й лютеранами. Єресь не в тім, що молитви були переведені заново, а в перетворенні на латинський зразок хреста, ходіння посолонь, троїння аллілуйї, хреста й т.д., у зміні всього церковного чину. „Всіх єретиків від століття єресі зібрані в нові книги",- заявляє Авакум. Нікон почав таку справу, на яке не дерзав жоден єретик раніше його. „Не бувало єретиків колись, які б святі книги перетворювали й противні в них догмати вносили",- говорить диякон Федір. Під приводом церковних виправлень Нікон ні більше ні менше як хоче викорінити чисте православ'я на Русі, користуючись потуранням пануючи й за допомогою таких явних єретиків, як грек Арсеній або київські вчені. „Нова незнамая віра" виявлялася самою злою єрессю. У чолобитних уже дані всі посилки для наступної оцінки ніконіанськой церкви, коли розкол став уже, що відбувся фактом: навчання її - душевредное, її служби-ні служби, таїнства - не таїнства, пастирі - вовки" [9, с. 138]

Чолобитні, однак, виявилися занадто слабким знаряддям у боротьбі із з'єднаними силами пануючих, Нікона й епископата. Єдиний вірний прихильник старої віри їхніх архієреїв, Павло Коломенський, був засланий у Палеостровский монастир, і вже в 1656 р. двохперстники були прирівняні соборною постановою до еретикам-несторіанам і віддані прокльону. Цей собор, як і попередні, складався майже винятково з єпископів, з деяким числом ігуменів й архімандритів, - єпископат не смів стать за стару віру. Нікон тріумфував. Найбільш видні ватажки опозиції були заслані й прокляті, між іншим, юрьєвецький протопоп Авакум - у Сибір. У відповідь на апологію старої віри була видана „Скрижаль", що повідомляла єрессю старі обряди. Якийсь час через, внаслідок охолодження, а потім і розриву між царем і Ніконом, положення залишалося невизначеним, але в 1666 р. остаточно й офіційно було визнано, що реформа Нікона не є його особисту справу, але справа пануючи й церкви. Собор з десяти архієреїв, зібраний цього року, насамперед ухвалив визнавати православними грецьких патріархів, хоча вони живуть під турецьким ярмом, і визнавати православними книги, уживані грецькою церквою. Після цього собор зрадив вічному прокльону „з Іудою-предателем і з распеншими Христа жидовы, і з Арием, і з іншими проклятими єретиками" усіх, хто „не послухає повелеваемых від нас і не скориться святої східної церкви й сему освяченому собору". Покаяння принесли тільки вятский єпископ Олександр, три ігумени, чотири ченці, у тому числі Григорій Неронов, і священик Микита (Пустосвят). Інші були віддані прокльону, і троє головних вождів опозиції - священики Авакум, Лазар і диякон Федір - заслані в Пустозерський острог, останні двоє з урізуванням мови. Цар зі своєї сторони зобов'язався оголити меч матеріальний: по силі указів 1666-1667 р. єретики повинні були піддатися „царським сиречь казнениям по градским законах". Розшук єретиків і здійснення градського судна було доручено воєводам [15, с. 3]

Боротьба на мирному ґрунті релігійної полеміки була кінчена. Залишався збройний опір, на який, однак, клір один, сам по собі, не був здатний. Професійна опозиція парафіяльного кліру поступово сходить на нівець. Опозиція міського духівництва, дуже нечисленного, швидко зникає, як тільки кружок ревнителів був остаточно розгромлений. Московський священик Кузьма від церкви Всіх святих на Кулишках, що став на чолі купецької еміграції з Москви в Стародубьї, був останнім могіканином. Опозиція ж сільського духівництва тоне у великому селянському релігійному русі, що почався в 60-х роках, і губить свою професійну індивідуальність: сільському священикові, що не бажав прийняти нові книги або не вмів ними користуватися, залишалося тільки піти слідом за селянством, що біг від кріпосної кабали, поступившись своїм місцем ставленикові поміщика - ніконіаніна. Нові сільські священики, що служили по ніконовському обряду, були вже вірними слугами помісного дворянства.

Чи можна затверджувати, що розпорядження патріарха, проти яких так жагуче виступав Іван Неронов й інші ревнителі благочестя, викликали сум'яття розумів у російському суспільстві? Джерела свідчать про зворотний. Перші заходи щодо зміни церковних обрядів залишили більшість парафіян байдужими. Постанови собору 1654 р. і розпорядження Нікона не дотримувалися навіть у Москві. Павло Алеппський, що приїхав у столицю на початку 1655 р. і присутній на богослужінні в Успенськім соборі, писав: „За вечернею й при кожному Аллілуйя, замість малих уклонів, вони робили більші до землі... Ми кладемо після трьох більших дванадцять малих уклонів, а вони роблять все більші до землі...". В іншому місці він згадує про те, що в церкві патріарх сам „став говорити про хрест, тому що росіяни не хрестяться, подібно нам, складеними трьома пальцями, але складають їх, подібно як архієрей, коли він благословляє. При цьому Нікон також послався на свідчення нашого владики патріарха". Таким чином, можна стверджувати, що протест проти „новоуведених дохматов" виходив тільки від опальних ревнителів благочестя, які, втратившись своїх місць, засуджували будь-які дії патріарха. Ні про який розкол у Російській православній церкві в цей період говорити ще не доводиться [4, с. 231].

Очевидно, і для самого Нікона церковна реформа була далеко не головною справою життя. Розправившись із перекірливими ревнителями благочестя, патріарх більше не згадував про їх. Правда, один з колишніх „боголюбцев", Іван Неронов, доставив йому ще чимало неприємностей. Навіть у посиланні протопоп продовжував проповідувати й викривати монастирські братії. За це він був відправлений на північ, у Кандалакшський монастир, під строгий нагляд. Однак йому вдалося втекти. Якийсь час він ховався у своїх друзів у Москві. За деякими відомостями, він знайшов притулок у Стефана Воніфатьєва. Патріарх Нікон, озлоблений втечею протопопа, у травні 1656 р. скликав церковний собор, на якому був присутній і патріарх Антіохійський Макарій. На соборі Неронов був заочно засуджений і відданий анафемі. От як описував ці події особистий секретар патріарха Макарія диякон Павло Алепський: „У неділю, після Піднесення, наш владика патріарх служив у соборі разом з патріархом Ніконом, і вони відлучили протопопа, що колись складався при царі. Це той самий протопоп, якого Нікон заточив, як тільки зробився патріархом за те, що він уподібнився Арію й став єретиком, вимовляючи огуду на чотирьох патріархів і говорячи про їх, що вони, через поневолення їхніми турками, втратилися своєї влади, і вимовляв також огуду на Духа Святого. Цей нещасний, утікши з ув'язнення, повернувся в столицю, де й ховався. Патріарх марне розшукував його, щоб схопити, але не знайшов, тому що він постійно міняв свій одяг і перебігав з місця на місце. Наш владика патріарх через драгомана говорив перед всім народом так: назвав його другим Арієм, тому що як той був протопопом в Олександрії, так цей був протопопом у Москві; анафемствовал його, прокляв і відлучив, а також усякого, хто послухає його слів".[9, C. 138]

Після смерті Стефана Воніфатьєва в листопаді 1656 р. Неронов перестав ховатися. Він сам прийшов на патріарший двір й, зустрівши Никона, відкрито викривав його: „Що ти єдиний не затіваєш, то справа неміцно; по тобі інший патріарх буде, вся твоя справа переробляти буде: інша тобі тоді честь буде, святий владико". Однак цього разу репресій не пішло. Навпроти, Нікон наказав виділити Неронову келію й дозволив йому приходити до себе в хрестову. Незабаром патріарх дозволив протопопу відправляти літургію по старих служебниках: „Обоі-ді добрі, - однаково, по яким хощешь, по тимі й служиш"[9, с. 139] Цей факт указує на те, що патріарх зовсім не прагнув до безкомпромісної боротьби за проведення церковної реформи.

Залишивши патріаршество (1658), Нікон кілька років прожив у заснованому їм Воскресенськом монастирі під Москвою. Там він написав своє „Заперечення, або руйнування смиреннаго Никона" на питання боярина Родіона Стрешнева й відповіді на них газського митрополита Паісія Лігарида. Цей твір стало своєрідною духівницею святителя. Він висловився по всіх його питаннях, що хвилювали, серед яких головним було питання про співвідношення світської й духовної влади. Але на декількох сотнях аркушів своєї праці Нікон жодного разу не згадав ні про перстопокладення при хресті, ні про уклони, ні про інші обрядові нововведення.

Про церковну реформу умовчують й іноземні джерела. Наприклад, Ніколаас Вітсен, що відвідав Росію в 1664-1665 р. у складі голландського посольства, почав таємну поїздку у Воскресенский монастир, де особисто зустрічався з патріархом. У своєму щоденнику він залишив колоритний опис зовнішності Нікона і його поводження. У бесідах із Кручений сіном патріарх ремствував, що після того, як він залишив Москву, справи там ішли погано: „Коли мене там ні, і вони позбавлені моїх благословений, усіх вони роблять своїми ворогами, включаючи татар". Нікона цікавили питання міжнародних відносин. Він розпитував Вітсена про „положення більшості держав у світі", але жодного разу не заговорив ні про церковну реформу, ні про опальних ревнителів благочестя.

Висновки

Внутрішньоцерковний рух скінчився перемогою офіційної реформи. Дворянсько-московська церква знайшла своє кредо й при його допомозі стала затверджувати своє панування. Засуджені служителі старої віри, однак, не підкорилися й пішли „у розкол", тобто відпали від офіційної церкви й продовжували з нею боротьбу різними способами. Вони знайшли собі опору в боротьбі серед найрізноманітніших елементів, ворожих дворянській державі. З одного боку, це були елементи, засуджені ходом історії на зникнення, - останні залишки боярства й старий стрілецький служивий стан; з іншого боку, це були елементи, що стояли в опозиції дворянській державі внаслідок того, що були об'єктом його найжорстокішої експлуатації, посадскі люди й особливо селянство. Не прийняли ніконовської реформи групи з, цих соціальних шарів також пішли в розкол. У такий спосіб почався цей оригінальний соціально-релігійний рух, багатогранне по своєму соціальному складу й різноманітне по своїй ідеології.

Не дивлячись на те що за останні сто років було опубліковано немало документів та досліджень, які дали значну кількість інформації про події, які призвели до виходу старообрядництва з лона руської патріаршої, а пізніше синодальної церкви, все же порівняно небагато було зроблено для з'ясування коренів цього розколу в історії самої руської церкви, його ідеологічного змісту і його ролі в розвитку руського народу за останні три століття.

Отже, хотілося б відмітити, що лише в останні роки життя Нікона старообрядництво почало перетворюватися в широкий рух. В 80-х рр. XVII ст. воно вилилося в масові самоспалення і втечі прибічників старої віри на окраїни Московського царства. Що ж слугувало причиною збільшення кількості противників офіційної Церкви? Як зазначають сучасні дослідники з даного питання, відповідь на це та інші питання, які пов'язані з історією розколу, потребує нових досліджень.

Список використаної літератури і джерел

1. Гагарин Ю. Старообрядцы. - Сыктывкар, 1973.

2. Данилов А.А. История России. IX-XIX века. М., 1999

3. Зеньковский С. Разрыв. Трагедия русского православия // Родина. - 1994. - № 2. - С. 20 - 24

4. Иловайский Д.И. Русская история. М., 1998

5. Карцов В. Религиозный раскол как форма антифеодального протеста в истории России. - М., 1971

6. Катунский А. Старообрядчество. - М., 1982.

7. Ключевский В.О. Сочинения в 9 тт. - Т. 5 М., 1987-1993

8. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. М., 1988-1993

9. Лобачев С. У истоков церковного раскола // Отечественная история. - 2001. - № 2. - С. 134 - 141

10. Маловидов В. Старообрядчество в прошлом и настоящем. - М., 1969.

11. Мунчев Ш.М., Устинов В.М. История России. М., 1997

12. Никольский Н. История русской церкви. - Минск, 1990.

13. Основы курса истории России. М., 1997

14. Отечественная история. М., 1997

15. Полунов А. Власть и вера // Первое сентября. - 1996. - 15 февраля. - С. 3.

Страницы: 1, 2, 3, 4