Русі належало особливе місце в історії Східної Європи, аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Західної Європи. Становлення давньоруської держави позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племінних об'єднань: поступово творячи відповідні етноси, вони творили також єдину давньоруську етнокультурну спільність, в основі якої лежали спільна територія, єдина писемна мова, споріднена культура, відносно тісні економічні зв'язки. Упродовж усього свого існування давньоруська етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації східнослов'янських племінних об'єднань, вона стала також складовою частиною етнічних основ українського, російського та білоруського народів.
Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов'янських народів. Її досягнення в суспільно-політичному, економічному і культурному розвитку ставали надбанням естів, латишів, литви, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюрських кочових племен південно-руських степів. Деякі з цих народів теж етнічно і політично інтегрувалися в складі Русі [4, 28].
Важливим етапом у розвитку Русі були кінець VIII -- початок ІХ ст. Саме тоді в Середньому Подніпров'ї склалося об'єднання -- Руська земля, до якого входили поляни, древляни, сіверяни. В історичних літописах це ранньодержавне утворення нерідко називається Руським каганатом, оскільки так його називали давні арабські автори, однак чи так йменували себе самі слов'яни -- невідомо. Літописні тексти дають серйозні підстави сумніватися в цьому. Зокрема, починаючи від часів Кия і до утвердження в Києві Олега літопис говорить виключно про князівський титул перших східнослов'янських правителів. Кий «княжаше в родў своемъ». Рюрик «княжащу в Новўгородў». Аскольд і Дір -- «княжити» в Києві. Ігор «княжич», Олег «сўде княжа въ Киевў». Про жодних київських «хаканів» літописці не знають, мабуть, їх і не було [7, 73-74].
Але як би не називалася початкова Русь -- князівством чи каганатом, знаходилась вона на півдні східнослов'янського світу, що межував з Хозарським каганатом. Крім згаданих свідчень арабських авторів, це підтверджує так званий Баварський географ. У переліку племен і народів Середньої та Східної Європи є «Ruzzi», в них безперечно слід вбачати русичів, у тексті вони названі слідом за «Caziri», тобто хозарами.
Про ранні взаємовідносини Русі і Хазарії в «Повісті временних літ» є лише непрямі повідомлення в розповіді про заснування Києва. Там розповідається, що Хазарія намагалася підпорядкувати Київ своєму впливові, але кияни, виплативши хазарам данину двосічними мечами, начебто цим самим вказали їм на всю примарність їхніх намірів. Проте Київ аж до утвердження в ньому Аскольда і Діра (860-ті рр.) перебував у данинній залежності від хазарів [7, 79].
Хазари, Козари -- напівкочовий тюркомовний народ, що з'явився в Південно-Східній Європі після відходу гунів (IV століття) і проіснував до XI ст.; східні сусіди східнослов'янських племен, пізніше Київської Русі.
Про походження хазар існують різні припущення; вони самі себе вважали близькими до болгар, огузів, аварів.
Основна територія, заселена хазарами, -- Хазарія, охоплювала прикаспійські степи між рікою Сулаком і пониззям Дону. Головним етнічним центром хазар був приморський Дагестан, до розташовувалися їх ранні столиці.
Центр держави спочатку знаходився в північній частині сучасного Дагестану, пізніше перемістився в пониззя Волги. Частина правлячої еліти прийняла іудаїзм. У політичній залежності від хазар якийсь час знаходилася частина східнослов'янських племінних союзів.
Спочатку хазари були одним з численних кочових племен, що пересувалися з Азії в ході Великого переселення народів. Вони говорили на одній з ранніх тюркських мов і, як можна судити з непрямих даних, мабуть, належали до племен огузької групи, перші з яких з'явилися в Європі в 463 році. Перші повністю достовірні згадки про хазарів з'являються, як вважається, не раніше VI сторіччя. В якості їх європейської батьківщини в джерелах фігурує область Берсилія, що розташована в рівнинній частині сучасного Дагестану [1, 31].
У першій половині VI сторіччя хазари знаходилися під впливом об'єднання савірів, у складі їх військ здійснювали успішні набіги на Закавказзя. Володівший цим регіоном Сасанідський Іран насилу утримував цей натиск. При шахові Хосрої (531--579) перси побудували знамениті Дербенські укріплення, які перекрили вузький прохід між Каспійським морем і Кавказькими горами, але все таки не стали панацеєю від нашестя кочівників.
Традиція приписує Хосрою будівництво майбутніх міст хазарів в Дагестані -- Беленджеру і Семендеру.
У 562 році савіри були розгромлені і разом з частиною хазар переселені в Закавказзя. Уламок савірського союзу продовжував існувати в Дагестані, де пізніше був відомий під ім'ям «гуннів».
Головним заняттям хозар було кочове скотарство, згодом, коли частина населення осіла, -- хліборобство і торгівля. Вони часто воювали, але й торгували з Іраном, Арабським халіфатом, Візантією, пізніше Руссю [1, 17].
Хазарський каганат (650--969) -- середньовічна держава, створена кочовим народом хазар. Виділилася з Західно-Тюркського каганату. Контролювала територію Північного Кавказу, Нижнього і Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов'я, північну частину Криму, а також степи і лісостепи Східної Європи до Дніпра.
Піднесення хазар пов'язано з історією Тюркського каганату, з владиками якого правителі хазарів, ймовірно, мали споріднені відносини. Алтайські тюрки, очолювані каганами з роду Ашина, утворили в 552 році величезну імперію, яка незабаром розділилася на дві частини. В другій половині VI сторіччя сфера впливу Західно-Тюркського каганату досягла каспійсько-причорноморських степів.
Хазари як значна військова сила вперше згадуються у зв'язку з Ірано-Візантійською війною 602--628 рр., в якій правитель хазарів Джебукаган став головним провідником тюрксько-візантійського союзу, направленого проти Ірану. У 626 році військо хазар розграбувало Кавказьку Албанію і, з'єднавшись з візантійцями, узяло штурмом Тбілісі.
Починаючи з 630, численні міжусобні зіткнення привели до розвалу Західно-Тюркського каганату. Результатом цього стала поява на його периферії в степах Східної Європи двох нових політичних утворень. У Причорномор'ї виникла Велика Булгарія, заснована ханом Кубратом в 632, а в Прикаспійському регіоні -- Хазарія [1, 37].
Хазари спочатку себе ніяк не проявляли, тоді як Болгарське об'єднання стало могутньою політичною силою, але цей розквіт виявився короткочасним. Після смерті Кубрата, болгарська орда була розділена між його синами. Хазари скористалися цим і в результаті зіткнення в 660-их роках, частина болгар відкочовувала за Дунай, поклавши початок сучасної Болгарії, а частина, що залишилася, визнала владу хазар. Мабуть, після цієї події правитель Хазарії прийняв вищий в кочовій ієрархії титул кагана. До кінця VII століття хазари міцно контролювали велику частину Криму, Приазов'я і Північного Кавказу. Незрозуміло, як далеко тягнувся їх контроль над степами на схід від Волги (історія цього регіону найменше висвітлена в письмових джерелах). Проте безперечно, що історичним наслідком гегемонії хазар стала зупинка безперервного потоку кочовиків, що виходили з Азії до Європи, що мало позитивні наслідки для східнослов'янських племен і країн Центральної Європи.
У цей період увага Хазарії була обернена на Східне Закавказзя, чиї землеробські держави обіцяли кочівникам багаті джерела здобичі. Вторгнення туди здійснювалися двома шляхами: через Дербент -- до Албанії, Вірменії і далі Північного Ірану або рідше через Дар'яльську ущелину, розташовану на території аланів і веде в Грузію. Вплив хазар в регіоні був таким значним, що у ряді східних мов Каспійське море отримало назву Хазарське море.
Проте експансія хазар натрапила тут на стрічний натиск, коли на місці Сасанідського Ірану виник Арабський халіфат. Підкоривши Сирію і Месопотамію, араби рушили на Закавказзя. У 653 році війська Халіфату окуповували Вірменію, Грузію і Албанію, після чого вийшли за Дербент і атакували володіння хазар Беленджер. Зіткнення закінчилося розгромом арабського війська і загибеллю його голови Салмана ібн Рабі.
У подальші десятиліття Халіфат тимчасово втратив контроль над регіоном із-за внутрішніх неладів. Хазари в цей час брали дань з Албанії і зробили ряд набігів, з яких найбільший відбувся в 685 році [1, 42].
Зі встановленням династії Омейядів арабські завоювання поновилися одночасно в декількох напрямах: проти вестготів на заході, тюрок на сході і візантійців і хазар на півночі. Цього разу араби закріпилися в Закавказзі серйозно, і на початку VIII сторіччя починається безперервна низка арабо-хазарських війн, успіх в яких супроводив поперемінно як тій, так і іншій стороні. Часом супротивники здійснювали глибокі рейди на ворожу територію. Хазарія діяла в союзі з Візантією, яка оборонялася від Халіфату в Малой Азії. Коли в 716--718 рр. араби обложили Константинополь, хазари вторглися до Азербайджану, відтягнувши на себе частину сил. У 730/731 році відбувся наймасштабніший набіг хазар. Нападу піддалося іранське місто Ардебіль. 25-тисячне арабське військо було розбите, загинув один з високопоставлених полководців Халіфату -- Джеррах. Окремі загони хазарів дійшли до околиць Мосулу.
Проте ресурси протиборчих сторін були незрівнянні. У 737 році арабський полководець Мерван ібн Мухаммед (майбутній халіф) на чолі 120-тисячної армії раптово вторгся в Хазарію одночасно через Дербент і Дар'ял. Війська узяли штурмом столицю хазарів Семендер, після чого стали переслідувати кагана, який відступав углиб своїх володінь. У гонитві за ним араби зайшли на північ далі, ніж коли-небудь, аж до «Слов'янської річки» - очевидно, Дону або Волги. У результаті армія хазар була розбита, і каган був вимушений запросити миру. В обмін на збереження трону він пообіцяв прийняти іслам, але ця процедура, мабуть, була номінальною.
Араби не стали закріплюватися на Північному Кавказі, і після їх відходу Хазарія залишилася незалежною державою. Незабаром в Халіфаті знов виникла смута, в результаті якої до влади прийшла династія Аббасидів, що відмовилася від подальшої експансії на північ. Таким чином, Хазарський каганат зіграв роль бар'єру, який, по-перше, фізично зупинив арабське просування до Східної Європи, а по-друге, допоміг вистояти Візантії [13, 7-10].
В другій половині VIII сторіччя після двадцатип'ятирічної перерви хазари зробили ще два набіги на Закавказзя, в 762--764 і 799 роках, після чого їх втручання в справи регіону припинилося.
Геополітичним наслідком арабського натиску стало переміщення населення Хазарії від небезпечного кавказького прикордоння у внутрішні райони -- на Дон, де розселилися аланські племена, і Поволжжя. У низов'ях Волги виникла нова столиця хазара -- Ітиль, що незабаром перетворилася на крупний торговий центр. Дагестан із старою столицею Семендером з центральної області перетворився на південну околицю Хазарії. Ймовірно, в руслі цих же процесів відбулася поява болгар і савір в середньому Поволжжі і Прикам'ї, де в середині VIII сторіччя виникла Волзька Булгарія. З переорієнтацією уваги на північ нерідко зв'язують встановлення влади хазар над слов'янами, хоча про точну дату цієї події вістей немає.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
