Притулки для інвалідів війни мали централізоване постачання, хоч і мізерне, але адресне. До них потрапляли колишні солдати першої світової війни та червоноармійці. 1 травня 1922 р. в УСРР діяло 342 притулки для інвалідів, у яких перебувало 19548 осіб, у тому числі 3872 інвалідів війни26. За даними НКСЗ, у 1921 р. було 369 установ для інвалідів, у яких налічувалося 36082 особи, з них у майстернях та підсобних господарствах працювали 987, а в УСРР тоді було понад 184 тис. інвалідів праці та війни27. Значна частина колишніх військовослужбовців, які повернулися додому, не подавали заяв на оформлення пенсій, тому що за ордени і заслуги не платили, а символічна допомога радянського собезу пригнічувала їхню гідність. З другого боку РНК УСРР ще у вересні 1920 р. заборонив жебракування28, тому десятки тисяч калік втратили шанс вижити. Будинки притулку для інвалідів не мали належного опалення, забезпечення білизною, одягом, санітарного обладнання. Наприклад, в Одеській губернії налічувалося “інвалідів Червоної армії - 663, старої армії - 273”29, які оформили пенсію, але не одержували її. В Харкові, де діяло 11 будинків для інвалідів, їхніми послугами користувалися 78 інвалідів Червоної армії та 135 “старої” армії30, тобто до них потрапляли покалічені на фронтах Першої світової та громадянської воєн.

Економічна скрута початку 20-х рр. та виснажливий голод, котрий вразив переважно південні губернії України31, негативно вплинули на функціонування всієї системи соціального забезпечення. Оптимістичні настрої і революційний пафос, притаманні для початку її становлення, набули виразних нігілістично-песимістичних ознак у висловлюваннях та позиції керівних місцевих органів державної влади. Система, яка звеличувана ідеями соціальної рівності і державної турботи про знедолених почала дискредитувати її саму. Упродовж першої половини 1922 р., коли в роботі собезів виявилися труднощі, почали з'являтися “ліквідаторські” тенденції, про що йшлося у періодичних виданнях32. 9 червня 1922 р. президія Полтавського губвиконкому проголосувала за ліквідацію собезів, тому що їх переводили на утримання місцевих органів влади33. За рік до запровадження непу, тобто весною 1920 р., член президії Київського губвиконкому Ліфшиць заявив: “Вважаю необхідним ліквідувати собез тепер, позаяк він не задовольняє самих мінімальних потреб і лише підриває авторитет радянської влади”34. Соціально-економічні наслідки війни та революції виявилися катастрофічними, відтак силами і засобами системи НКСЗ та його місцевих органів їх було не вирішити. Вона, крім інших категорій населення, допомагала голодним дітям, похилим, інвалідам, сім'ям червоноармійців у 1921-1922 рр.35.

До соціальної категорії населення, який органи НКСЗ надавали матеріальну допомогу, належали “жертви контрреволюції і бандитизму”. Для координації організаційної роботи було засновано спеціальний підвідділ “помжеркор” (помощь жертвам контрреволюции - Авт.), а також при місцевих органах собезу. Його підопічними були службовці радянських установ та різні групи населення. У липні 1919 р. уповноважений НКСЗ склав доповідь для наркома М.Р.Зубкова про руйнівні наслідки перебування Червоної армії на Волині, де “військові радянські частини проходять через села і все буквально грабують”36. Відділ соціальної допомоги НКСЗ 9 серпня 1920 р. зробив запит до Південно-Західного фронту про надання інформації стосовно розграбованих міст і сіл Волині, Поділля, Київщини, Чернігівщини, Катеринославщини, Херсонщини з метою відправлення туди продовольчих і санітарних потягів37. Відділи соціального забезпечення не відшкодували матеріальних збитків, а надавали посильну екстрену допомогу жертвам “єврейських погромів”, білогвардійського терору і контрреволюції, тобто мирному населенню. Вона видавалася у разі втрати працездатності, засобів існування, майна, житла, худоби. Існували два види допомоги: термінова і довготривала. Перша завершувалася наданням продуктів харчування, одягу, друга - влаштуванням до інвалідних будинків, оформлення пенсій, стаціонарним лікуванням38.

У серпні 1920 р. НКСЗ передбачив умови соціального забезпечення сімей - “мобілізованих, полеглих і переміщених партією комуністів”, яким видавали продукти, промтовари з розподільників ЄСТ (єдиних споживчих товариств - Авт.), але за списками собезів засвідчених партійними комітетами39. Сільських комуністів, які мали власне господарство, не обслуговували, відтак вони боролися виключно “за ідею”. Для загиблих на “партійній роботі в тилу” видавали матеріальну допомогу на похорони (від 10 до 20-разової місячної зарплати), а грошову допомогу за твердими цінами40.

16-22 червня 1921 р. відбулася перша Всеукраїнська нарада “помжекорів”, яка розглянула організаційні та функціональні проблеми їхньої діяльності. Вона визнала доцільним створення організаційно-господарських форм для матеріального самозабезпечення цієї категорії постраждалих. Вперше було з'ясовано поняття “бандитизм” - “одноосібні випадки пограбування та вбивства і групові наскоки банд з метою пограбунку та вбивства”, а також “поняття про контрреволюцію в вузькому значенні” - постраждалі від нашестя білогвардійської армії, місцеві збройні виступи з метою захоплення влади, виступи “місцеві на національному грунті”41. Для безпритульних дітей Наркомсобез влаштовував дитбудинки, надавав екстрену допомогу, але перекладав подальше піклування про них на установи Наркомохоронздоров'я та Наркомосу.

Отже, судячи з соціально-вікових груп, які були віднесені до категорії “жертв контрреволюції”, помітним джерелом поповнення юрб безпритульних дітей виявилися погроми, побутово-кримінальний бандитизм. Кількість дорослих “жертв” свідчить про соціальну ціну політико-революційних експериментів в українському суспільстві. Протистояння різних політичних сил спричинило та поглибило соціо-гуманітарну ситуацію в Україні, яка, крім всього, зазнала найбільших руйнівних наступів після першої світової та громадянської воєн. Восени 1921 р. Наркомсобез намагався просто одягнути людей, тому просив у Наркомпрода виділити 40 тис. аршин білизни, 462 аршина сукна, 186 дюжин ниток, а також понад 400 тис. пудів картоплі для утримання відповідних установ42. У зв'язку з цим “помжеркори” почали займатися господарською діяльністю, влаштуванням підопічних на підприємствах, створенням виробничих артілей та кооперативних товариств. Відділи допомоги “жертвам контрреволюції” не підтримували ідеї запровадження грошового пайка, схиляючись до натуральних форм допомоги (відновлення житла, надання одягу, лікування, влаштування калік до інвалідних будинків). “Помжеркори” спиралися на губернські та повітові відділи, але питання реальної допомоги з'ясовувала міжвідомча комісія з представників раднаргоспу, губчека, парткому та виконкому. Все-таки “комжеркори” були посередниками між ключовими органами державної влади та відповідним соціальним контингентом, не маючи власних фондів.

Виявленням “жертв контрреволюції” займалися повітові комісії, спираючись на “Інструкцію для губернських і повітових комісій допомоги жертвам контрреволюції”, видану НКСЗ у квітні 1919 р. Вони мали на увазі передовсім наступні категорії населення: радянських працівників , членів партії і політично амністованих, тобто звільнених з полону “білогвардійських банд”, політичних біженців з районів, окупованих білогвардійцями, політичних емігрантів, трудових елементів міста і села43. Одночасно з'ясовували обсяг матеріальної допомоги. До кошторису зараховували наступні статті витрат: на відбудову зруйнованих господарств, на продовольчі пайки та громадське харчування, на забезпечення одягом і взуттям, на відкриття місць у гуртожитках, в інвалідних будинках, притулках, на підтримку безробітних, на лікування, на здійснення дезинфекції та санітарного нагляду, на одноразові допомоги, пенсії, пайки, на викуп із в'язниць (організація втеч), на утримання штату установ собезу. Зведений кошторис ухвалювала Центральна комісія допомоги жертвам контрреволюції при НКСЗ УСРР, яка не видавала аванси та кредити, без належної документації та вичерпної інформації. Для того, щоб з'ясувати “жертву контрреволюції”, вона мала відповісти на 39 запитань: прізвище, вік, адреса, де, коли і як постраждав, до якої партії належав, яку партійну посаду мав, зазнав політичних репресій, професія, фах, інвалідність, джерела існування, майновий стан, обсяги збитків, соціальне становище батьків до 1917 р., склад сім'ї, кількість непрацездатних тощо44.

Територія України виявилася полем не лише політичного протистояння різних партій та угруповань, а також ареною військових дій, починаючи з 1914 р. і до глибокої осені 1920 р. Тут перебували десятки тисяч біженців, яких переслідували різні політичні сили, а головне господарська руїна, суспільна нестабільність, соціальне походження та майновий стан втікачів. Переважна більшість ховалася від “червоних, інша від “білих”, друга від “жовто-блакитних”. Проблема соціального забезпечення біженців набула в Україні 1919 р. ознак гуманітарної катастрофи, тому що дати раду і допомогу у перелюднених містах, особливо на півдні, виявилося справою непростою. 17 лютого 1919 р. РНК УСРР видав декрет “Про Головну Українську Комісію у справах полонених і біженців”, яка перебрала на себе функції колишніх установ, хоча координуючу роль виконувала Всеросійська Центральна Колегія45. ГУК у справах полонених і біженців перебувала у 1919 р. в Києві, яка мала власну організаційну структуру, завдання і мету. Вона займалася реевакуацією військовополонених росіян з-за меж РСФРР, відправкою “ворожих полонених” за кордон, надаючи всіляку допомогу: встановлення особистості, надання притулку, оформлення належних документів для ідентифікації полоненого, забезпечення пайком та транспортуванням на батьківщину. ГУК діяла як самостійна установа у складі Комісаріату з військових справ, маючи у губерніях штат губернських комісарів, а її очолював в Україні А. Литвиненко. 4 березня 1919 р. відбулася “націоналізація всіх благодійних організацій”, а 15 березня вони перейшли у підпорядкування Наркомсобезу, відтак забезпеченням біженців переймався відділ загальних допомог та опіки, котрий дублював роботу ГУК протягом березня-травня 1919 р., а припинив свою роботу лише на початку червня 1919 р.46 згідно декрету РНК УСРР від 4 квітня 1919 р. НКСЗ видав “біженський пайок”: 75 крб. при наявності в сім'ї одного непрацездатного, 100 крб. - при 2-х, 150 крб. - при 3-х та 200 крб. - при 4-х і більше47. Наркомсобез утримував дитячі притулки, колонії та інші установи для забезпечення матеріально-побутових потреб біженців, а проблемами освіти, фінансування, господарської діяльності займалися відповідні наркомати. Порядок видачі пайка біженцю передбачувався “Інструкцією №116” від 21 червня 1919 р. НКСЗ УСРР, яка визнала соціальний статус біженця - особа, що залишилася без місця свого постійного проживання у зв'язку з війною і зобов'язалася повернутися на батьківщину48. Він подав заяву про допомогу, а також залишав “підписку” про виїзд разом з родиною до дому, відтак не мав дозволу на постійне проживання в Україні, якщо, безумовно, не отримав громадянства. На кожного біженця була заведена облікова картка, до якої записували обсяги та види соціально-побутової допомоги.

Таким чином, органи соціального забезпечення надавали посильну матеріальну допомогу червоноармійцям, їхнім сім'ям, колишнім військовослужбовцям “старої армії”, “жертвам контрреволюції”, полоненим і біженцям.

джерела і література

1. Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. - К., 1995. - 191 с.; Мельничук О.А., Мельничук О.Ф. Організація соціального забезпечення на Поділлі на початку 20-х рр. ХХ ст. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. Вип. VI. - Вінниця, 2003. - С.157-162;

2. Шарпатий В.Г. Особливості функціонування системи соціального забезпечення в Україні 1920-30-х років: історичний аспект // Там само. - С.63-67; 2. ЦДАВО України. - Ф. 348. - Оп. 1. - Спр. 9. - Арк. 36;

3. Известия В.Р.К.П У.С.С.Р. - 1919. - 2 марта, №58; 30 апреля, №30; 28 июня, №77;

4. Известия В.Р.К.П У.С.С.Р. - 1919. - 26 февраля, №56;

5. Социальное обеспечение. - 1919. - №2-3. - С. 96-99;

6. Там само. - С. 103-106;

7. ЦДАВО України. - Ф. 348. - Оп. 1. - Спр. 127. - Арк. 29;

8. Там само. - Спр. 247. - Арк. 55;

9. Там само. - Спр. 265. - Арк. 3;

10. Там само. - Спр. 223. - Арк. 22;

11. Снятие семей красноармейцев с гос. снабжения // Вестник социального обеспечения. - 1921. - №1. - С. 37;

12. Там само;

13. Цекиновский И. Наши задачи (к вопросу об обеспечении семей красноармейцев) // Там само. -1921. - №2-3. - С. 8;

14. Там само;

15. Там само. - С. 9;

16. Там само. - С. 10;

17. Там само;

18. Хроника. К вопросу обеспечения семей красноармейцев // Там само. -1921. - №2-3. - С. 40;

19. Там само. - С.41;

20. ЦДАВО України. - Ф. 348. - Оп. 1. - Спр. 175. - Арк. 5;

21. На местах // Вестник социального обеспечения. - 1922. - №8-11. - С. 59, 61;

22. На местах // Там само. - №1-3. - С. 28;

23. На местах // Там само. - №5-7. - С. 39;

24. Там само. - С. 41;

25. Там само. - С. 42;

26. ЦДАВО України. - Ф. 348. - Оп. 1. - Спр. 40. - Арк. 4;

27. Корнеев И. Состояние социального обеспечения в У.С.С.Р. в 1921 г. // Вестник социального обеспечения. - 1922. - №4. - С. 17;

28. ЦДАВО України. - Ф. 348. - Оп. 1. - Спр. 163. - Арк. 1;

29. На местах // Вестник социального обеспечения. - 1922. - №5-7. - С. 39;

30. Там само. - С. 40;

31. Голод 1921-1923 років в Україні: Збірник документів і матеріалів - К., 1993;

32. О ликвидаторах и ликвидаторстве // Вестник социального обеспечения. - 1922. - №4. - С. 3;

33. ЦДАВО України. - Ф. 348. - Оп. 1. - Спр. 40. - Арк. 2;

34. Там само;

35. Собесы и голод // Вестник социального обеспечения. - 1922. - №4. - С. 33-34;

36. ЦДАВО України. - Ф. 348. - Оп. 1. - Спр. 10. - Арк. 13-14;

37. Там само. - Спр. 202. - Арк. 34;

38. Там само. - Спр. 178. - Арк. 15-19;

39. Там само. - Спр. 223. - Арк. 4;

40. Там само. - Спр. 222. - Арк. 20;

41. Материалы съездов и совещаний // Вестник социального обеспечения. - 1921. - №1. - С. 28;

42. ЦДАВО України. - Ф. 348. - Оп. 1. - Спр. 247. - Арк. 56;

43. Социальное обеспечение. - 1919. - №1. - С. 32-36;

44. Там само. - С. 32-33;

45. Там само. - С. 58-59;

46. Там само. - №2-3. - С. 75-76;

47. Известия В.Р.К.П. У.С.С.Р. - 1919. - 4 апреля, №12; 48. Социальное обеспечение. - 1919. - №2-3. - С. 84.

Страницы: 1, 2