Соціально-економічний розвиток Західно-Українських земель у складі Австро-Угорщини у ХІХ столітт - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Соціально-економічний розвиток Західно-Українських земель у складі Австро-Угорщини у ХІХ столітт

оча Конституція 1867 р. і не розв'язала проблеми реорганізації форми австрійської держави, але вона всім народам широкі можливості для боротьби за владу у державі. Принцип національної рівноправності став тією основою, на якій розвивалося національне життя підавстрійської України. Цієї основи ніяк не могло відібрати в українського народу польське політичне панування у Галичині. І спираючись на цю основу, він, в міру зростання своєї свідомості і сил, здобував для себе щораз більшу міру національної рівноправності в австрійській державі [22, 21].

Головною проблемою українського національного руху в Західних землях України під владою Австро-Угорської імперії залишалася відсутність у системі політичних цінностей українців ідеї національної незалежної держави, яка з'являється лише у останньому десятиріччі XIX століття. Правову ж платформу українського визвольного руху до того часу складали: національно -- культурницька програма, ідея соборності українського народу та концепція автономії українських земель у складі або Австро-Угорщини, або Росії або Польщі, залежно від політичної орієнтації різних напрямків українського національного руху.

Розвиток політичної боротьби за місце в представницьких органах влади сприяв інтеграції інтересів різних соціальних верств Західної України в єдиний загальнонародний, національний інтерес. Зокрема, у процесі формування передвиборчих програм українських лідерів національно-визвольного руху відбувалася структуризація національно-державницьких інтересів та формувалася ідея українського державотворення, яка виявилася сильнішою за етнічну ідею і стала остаточною парадигмою консолідації української нації.

Зазначеним процесам сприяло те, що державна політика австрійського уряду в Західній Україні була досить ліберально-поміркованою і патерналістською щодо українців. Австрійський уряд виходив із визнання необхідності державно-правових реформ в Західній Україні для поступового забезпечення юридичної рівності корінного населення і польської землевласницької верстви. З цією метою розроблялись механізми, покликані адаптувати місцеві органи самоврядування до правової системи Австрії, і, водночас, унормовувати і врегульовувати міжетнічні конфлікти українців з поляками [26, 108].

В науковій літературі існують різні, подекуди протилежні думки щодо оцінки варіантів концепцій побудови майбутньої української держави, вироблених представниками різних течій українського національного руху в Західній Україні. Так, крім традиційних, лояльних до австрійської держави поглядів, існували моделі української державності у державно-правових платформах москвофілів, народовців та полонофілів, які віддзеркалюють політико-правову думку Західної України середини XIX століття.

Західно-українське москвофільство (русофільство) обстоювало право українців на культурну та політичну традицію, яка в тогочасному світі фактично асоціювалася з Росією, але завершеного панрусизму концепція москвофілів так і не досягла, оскільки вони одночасно підкреслювали, що «руський» народ не є синонімом російського, оскільки він включає поряд з «великоруським» - «білоруський» і «малоруський» масиви. Що ж до конкретних моделей української автономії, то москвофільство обмежувалося лише загальними фразами і було занадто далеким від сприйняття ідеї політичної автономії, а тим більше - ідеї самостійної національної держави. Москвофіли об'єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію. Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський. Вони видавали російською мовою свою газету «Слово» та журнал «Галичина», «Лада» та інші. Москвофіли організовували культурно-освітні товариства: «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» та інші. Редактор ужгородської «Газети церковної» І. Раковський запевняв, що українського народу і української мови взагалі не існує, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова. Заперечуючи можливість використання української мови як літературної, москвофіли не тільки солідаризувалися з російським царизмом, а й створювали сприятливі умови для проведення політики примусової асиміляції українського населення, яку насаджувала на західноукраїнських землях правляча чужоземна бюрократія [22, 24].

Залишаючись складовою частиною українського руху та маючи глибокі корені в галицькому суспільстві москвофільство репрезентувало ідею національно-культурної автономії українського народу в складі Російської імперії. Такий підхід, попри негативні моменти, об'єктивно сприяв укоріненню у свідомості широких мас ідеї соборності українського народу та об'єднання Західно-українських земель, що перебували на той момент під владою Австро-Угорщини, з Наддніпрянською Україною.

Народовство як культурницький, а згодом ліберально-політичний національний рух, з самого початку свого існування пропагувало ідею єдності всіх українців, що проживали у двох імперіях, обстоювало необхідність розвитку української культури та мови. В основу ідеології народовської течії було покладено ідею визнання національної окремішності розділеного між двома державами українського народу, віра в те, що руський народ, як і російський і польський народи, є самостійним слов'янським народом. Народовці основою своєї політики проголошували національно-культурні інтереси українців Західної України, зокрема Галичини, вважаючи ідею національної єдності найважливішою умовою успішного відстоювання політичних прав українського народу. Головним завданням вони вбачали розвиток національної української культури, що повинно було сприяти наближенню національного визволення і утворення української держави. У грудні 1892 року політична організація народовців - Народна Рада проголосила у своїй програмі кінцевою метою об'єднання українців Галичини і Наддніпрянщини в самостійну Українську державу [31, 42].

Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. Національну освіченість народних мас народовці підносили за допомогою Шевченкового «Кобзаря». У містах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і творчі вистави. За ініціативою народовців у Львові в 1868 р. засновано товариство «Просвіта», покликане згідно зі статутом навчати і освічувати народ, а в 1873 р. - Товариство ім. Шевченка. Його мета - сприяти розвитку української мови і літератури. У Львові народовці відкрили друкарню. Галичина стала центром українського друкованого слова. У народовських газетах і журналах (найдовговічнішими і найпопулярнішими були «Правда» і «Діло»), а також окремими книжковими виданнями друкували свої твори й українські письменники-наддніпрянці.

Слід вести мову і про таку течію в українському національному русі середини XIX століття, як полонофільство, в якому брала участь певна частина української інтелігенції та представників інших груп українського населення Західної України і якому досі історико-правова наука не приділяла достатньої уваги. Концепцію полонофільства у концентрованому вигляді висловив, зокрема, анонімний автор у брошурі «Генте Рутгенус націоне Польонус - основа згоди в народі», в якій йшлося про визнання українського населення Галичини частиною польської нації, що фактично означало б відмову українців від ідеї українського національного державотворення. Наприкінці 1860-х років полонофільські настрої певним чином вплинули на тактику українських послів в Галицькому сеймі. Але провал політики «Нової ери» дискредитував ідею українсько-польського порозуміння загалом. Слабка ідейно і організаційно полонофільська течія втратила своїх небагатьох прихильників і припинила існування. Незважаючи на це, слід підкреслити, що полонофільство, як і москвофільство та австрофільство було одним з проявів української національної свідомості, носії якої шляхом створення української автономії в складі Польщі опосередковано намагалися домогтися у кінцевому підсумку відновлення української державності і соборності нації [27, 111-112].

Таким чином починаючи з 1848 p., можна виокремити в українському національному русі чотири головні напрями, чотири головні партії, а саме чисто руську, польсько-руську, австрійсько-руську, російсько-руську, їм за традиційною термінологією значною мірою відповідають: українофільство (у розумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство). І австрофіли, і москвофіли, і полонофіли попри всі звинувачення у зрадництві національних інтересів відіграли позитивну роль у формуванні національної та політичної свідомості українців шляхом відкритої постановки перед суспільством української національної проблеми, у формулюванні національних інтересів українців та визначенні їх політико-правового статусу. Усі ці напрями були частинами єдиного українського національного руху і сформулювали власні моделі української державності, які передбачали легітимний шлях побудови майбутньої української держави через політичну автономію в складі Австро-Угорщини, Росії або Польщі. Це з часом призвело і до формулювання ідеї самостійної соборної української держави.

2.2 Суспільно-політичний рух та виступи робітників і селян у Західній Україні наприкінці ХІХ ст.

У 1890 р. лідери народовців (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) відкрито уклали угоду з австрійським намісником у Галичині графом К- Бадені («угода Романчука»). Від імені уряду Бадені пообіцяв надати народовцям кілька депутатських місць у парламенті, відкрити три українські гімназії, збільшити кількість українських кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис. За ці дрібні поступки, які не змінювали на краще тяжке становище народних мас, народовці заявили про повну підтримку політики австрійського уряду, проголосивши «нову еру» у відносинах з австрійськими правлячими колами і польською шляхтою.

25 листопада 1890 р. від імені, народовців Романчук на засіданні сейму виклав їхню програму так: «Програмою тих Русинів єсть: признавання самостійності своєї народності, свого язика; особливіша дбалість о свій язик, свою народність,-- вірність для австрійської держави, пануючої династії,-- вірність для греко-католицької церкви, умірений лібералізм -- і наконець, старанне о розвій селянства і міщанства» [19, 58].

У Галичині в 1899 р. основна маса народовців і частина радикалів утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП). Національно-демократична партія стала основною політичною силою в українському житті у Східній Галичині. До неї входили представники інтелігенції, духівництва, міщанства, заможного селянства, підприємців. Серед її членів була значна кількість видатних громадських діячів, учених, адвокатів, журналістів, учителів та інших працівників інтелігентських професій.

У своїй програмі-максимум націонал-демократи висували гасло самостійної, незалежної України «без хлопа і пана від Карпат і до Кавказу», «де б усі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». Але в програмі-мінімум ставилося завдання домагатися лише поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці (краї) -- українську і польську, які мали б широку автономію.

УНДП вважала, що Галичина є «українським П'ємонтом», навколо якого мали об'єднатися всі українські землі. Вона проголошувала вірнопідданість Габсбурзькій монархії. На думку націонал-демократів, вся українська нація тоді була «нацією властителів-наймитів, з численним додатком бездомних пролетарів без роботи і здекласованих жебраків» і всі українці мусили об'єднуватися під гаслом «свій до свого». Націонал-демократи відстоювали рівноправність української мови в адміністративних установах і школах, підтримували вимоги про відкриття українського університету у Львові, кількох українських гімназій, загального виборчого права, а також наділення селян поміщицькою землею, але за викуп [19, 62].

Одночасно з москвофільством і народовством в західноукраїнських землях з середини 70-х років став розвиватися радикальний рух, який за своїм характером був подібним до руху, що в Росії й Східній Україні в історичній літературі дістав назву революційно-демократичного. Найбільш видатними діячами цього руху в Східній Галичині були відомі письменники, публіцисти і вчені І. Я. Франко (1856--1916), М. І. Павлик (1853--1915) і О. С. Терлецький (1850--1902). Франко походив з сім'ї селянина-коваля, Павлик -- з сім'ї селянина-бідняка, Терлецький -- з сім'ї священика. Ще будучи студентами філософського факультету Львівського університету, вони включилися до студентського руху й стали активними громадськими діячами. За соціалістичну пропаганду і революційну діяльність австрійські власті неодноразово заарештовували Франка, Павлика й Терлецького, але вони продовжували боротьбу за кращу долю народу. У розвої цього радикального руху активну участь брали також такі українські й польські громадські діячі, як Й. Данилюк, А. Маньковський, М. Драбик, Я. Козакевич та ін. Особливе місце серед них займала Г. І. Павлик (1855--1828), сестра М. Павлика, проста швачка, яка самотужки навчилася грамоти, стала читати соціалістичну літературу й пропагувала соціалістичні ідеї серед селян і робітників [16, 33].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5