Ще на початку 10 ст. Словаччина, відокремившись від чеських і моравских земель, потрапила під правління угорців. Завойована Угорщиною країна була населена в основному селянами. Угорщина поводилася стосовно словаків як до переможеного народу. В 13 в. територія Словаччини піддалася спустошливій навалі монголів в Угорщину. Пізніше з появою переселенців (в основному з Німеччини) почався економічний розвиток словацьких земель. Росли міста, з'явився клас словацьких бюргерів. В 13-14 ст. зв'язки між словаками й чехами були відновлені. Гуситський рух у Чехії торкнувся й Словаччину.
Результатом перемоги турок під Мохачем в 1526 р став розділ Угорського королівства на три регіони: центральний під владою турків, Трансільванію під керуванням місцевих князів і т.зв. Королівську Угорщину під владою Габсбургов; у складі останньої виявилася й Словаччина. Словаччина займала центральне положення в Угорському королівстві, а Братислава була столицею Габсбургів до остаточного вигнання турків і звільнення всієї Угорщини наприкінці 17 ст.
Завдавши поразки чеським станам, Габсбурги намагалися закріпити свої позиції в Угорському королівстві, основна частина якої складалася з районів Словаччини. Це було для Відня тим необхідним, що незадовго до битви біля Білої гори 22 серпня 1620 р., на угорський престол було обрано трансільванський князь Габор Бетлен, за декілька місяців до того вступивший в контакт з Фрідріхом Пфальським.
Отримані перемоги над імперськими військами Габор Бетлен не використав для подальшого розвитку бойової ініціативи, а заключив в місті Микулові мирний договір з Габсбургами.
Відмовившись від угорської корони, Габор Бетлен утримав під своєю владою частину словацької території. І хоча ще два рази, в 1623 - 1624 рр. і в 1626 р. трансільванський князь відновлював бойові дії проти Габсбургів, кожного разу вони закінчувалися підтверджуванням Микулівського договору. Лише смерть Бетлена в 1629 р. позбавила Відень від цього небезпечного супротивника. Його дії на декілька десятиліть відтягнули установлення реального панування Габсбургів над Угорським королівством, в тому числі і над Словаччиною, яка входило до його складу.
Становище Словаччини, яка на протязі декількох десятиліть XVII ст. граничила з Оттоманською Портою, яка, в свою чергу окупувала частину Угорського королівства та деякі словацькі землі, було особливо важким. Не обійшли Словакію і події Тридцятирічної війни. Місцеве населення, яке неодноразово відчувало на собі насилля з боку імперських військ, підтримувало боротьбу проти Габсбургів, яку вів в 1644 - 1645 рр. трансільванський князь Дьєрдь Ракоці. В 1645 р. його війська зайняли більшу частину словацьких земель і з'єдналися зі шведськими військами, які штурмували моравське місто Брно. По Линцському миру 1645 р. Фердінанд ІІ в якості угорського короля передав Ракоці в довічне користування ряд комітатов, в тому числі і на території Словаччини.
Нові розрухи принесли населенню Словакії айстро-турецькі війни 1660 - 1664 і 1683 - 1699 рр., коли окремі райони підпадали під тимчасову Владу султану. Досить складним був виступ проти Відня групи угорських магнатів на чолі з Імре Тезеї, які в боротьбі з Габсбургами спиралися на підтримку Османської імперії. В результаті тисячі жителів Словаччини потрапили в турецьке рабство, а територія зазнала нищівних пограбувань. В 1710 - 1712 рр. по Словаччині пройшла епідемія холери, яка забрала до 10% населення. В цілому на протязі XVII ст. і на початку XVIII ст. багато районів обезлюдніло, загальна кількість населення Словаччини складала біля 700 тисяч чоловік.
Страницы: 1, 2, 3, 4