2.1 Розвиток промисловості в 1933 - 1939 роках: основні напрямки та досягнення
Після перемоги у внутріполітичній боротьбі та захоплення політичної влади в державі Гітлеру та його провідним співробітникам в уряді необхідно було довести на ділі працездатність та готовність до змін нового режиму завдяки успіхам в боротьбі з економічною кризою. Гітлер прекрасно розумів, що лише шляхом відчутного покращення матеріального становища нужденних мас може бути заявлений та зміцнений і його власний престиж. Однак, чим більше посилювався його вплив серед народних мас завдяки передусім таким успіхам як боротьба з безробіттям, тим більше йому доводилось враховувати незадоволення з боку НСДАП, в зв'язку з незавершеністю націонал - соціалістичної революції. Проте це було пізніше, а на початку його правління потрібно було розв'язувати дещо інші проблеми.
20 лютого 1933 року в будинку президента Гінденбурга відбулася зустріч Гітлера з провідними промисловцями Німеччини. Найбільше представників було з промислово розвиненого Руру. На цій зустрічі були присутні близько 20 людей, зокрема банкір Ялмар Шахт, який тоді ще не був ні рейхсміністром економіки, ні головою Рейхсбанку; Густав Крупп фон Болен, що очолював Імперський союз німецької промисловості; Альберт Фьоглер, керівник «Ферайнігте штальверке»; фон Левенфельд, представник одного з промислових підприємств в Ессені; доктор Штейн, керівник гірничовидобувної компанії «Августа - Вікторія». Роль господаря дому відігравав Шахт. На цій зустрічі Гітлер в черговий раз говорив про небезпеку марксизму і про важливість отримання більшості в парламенті для врятування Німеччини, для того, щоб «вирвати її з рук євреїв». У відповідь Шахт запропонував створити фонд для фінансування передвиборчої кампанії НСДАП у сумі 3 млн. марок. Цей фонд, згідно домовленості мав бути поділений між трьома партіями - НСДАП, НННП, та Німецькою народною партією[5;89]. Таким чином, Гітлер заручився підтримкою німецьких промисловців, в тому числі і фінансовою. Документально не збереглося інформації про домовленість сторін, але безсумнівно, що Гітлер пообіцяв промисловцям військових замовлень та придушення профспілкового руху, а також відмовитися від демократії для забезпечення політичної стабільності в державі. У своїх записах Густав Крупп фон Болен проводить думку, що економіка могла б розвиватись і досягти розквіту лише в тій державі, яка буде незалежна і міцна у політичному відношенні[5;91].
За результатами виборів 5 березня 1933 року НСДАП отримала 288 місць в рейхстазі. Але цього було замало для формування більшості. Тому було прийнято рішення про розгром Комуністичної партії Німеччини та соціал - демократів. Першого удару зазнала Компартія Німеччини. Мандати її депутатів було анульовано, а партію заборонено.
2 травня 1933 року було заборонено профспілки, а їхнє майно і адміністративні будівлі були захоплені загонами СА та СС[4;46].
22 червня 1933 року було офіційно заборонено Соцал - демократичну партію Німеччини, а її майно конфісковано. За нею настала черга решти партій. Це все називалось «уніфікація влади».
14 липня 1933 року прийнято закон проти створення нових партій, який проголошував НСДАП єдиною легальною партією[4;48]. Паралельно з цим йшла уніфікація об'єднань, що представляли інтереси промисловості, торгівлі, ремесел і сільського господарства.
Таким чином політична влада в державі почала належати Гітлеру, якому відкрився шлях до проведення кардинальних реформ, насамперед в економічній сфері.
Перш ніж влітку 1933 року проголосити закінчення націонал - соціалістичної революції, уже на початку року Гітлер перш за все спробував виключити економічні питання з боротьби за владу. Тому 17 березня 1933 року на посаду президента Рейхсбанку був призначений Ялмар Шахт. Призначення на таку важливу посаду Шахта, а не будь-якого партійного діяча, викликало довіру з боку німецьких та іноземних економістів та заспокоїло побоювання відносно можливих націонал - соціалістичних експериментів сфері банківської справи та валютної політики, що розпалювались Готфрідом Федером та іншими нацистами - «теоретиками». Зате в партії це призначення Шахта наштовхнулось на опір. Тому вже 22 березня 1933 року Гітлер звернувся до партійних діячів НСДАП з вимогою припинити нападки на Шахта[6;233]. У секретному Законі про оборону від 21 травня 1935 року він призначив Шахта повноважним генералом військової економіки, зобов'язавши його "почати свою роботу ще в мирний час" і надавши йому влада для керівництва "економічною підготовкою до війни".
1 квітня 1933 року до канцелярії Імперського союзу німецької промисловості ввірвались штурмовики, вигнали управляючого, таємного радника Кастла (єврея по національності) і примусили піти інших членів комітету, також євреїв. Одночасно, по розпорядженню економічного і політичного комісара НСДАП доктора Вагнера до складу керівництва об'єднанням було включено доктора Ганса фон Люкке, довірену особу партії[6;297].
Проте ця спроба встановити партійний контроль над головним органом в промисловості викликала опір промисловців, таких як Крупп, Тіссен, Сіменс та ін., які мали значний вплив на Гітлера. Щоб позбавитися партійного контролю комісарів Густав Крупп фон Болен в якості керівника Імперського союзу німецької промисловості особисто зробив спробу його реорганізації для спрощення управління ним[6;297].
Однією з найбільших проблем в переживаючій кризу Німеччині було безробіття. Тому 29 травня 1933 року Гітлер знову зібрав промисловців та підприємці разом з керівниками урядових економічних комітетів для спільної розробки плану створення нових робочих місць. В результаті цієї наради було вирішено створити «Генеральну економічну раду», в якій особливу увагу приділяли важкій промисловості[6;298].
Разом з тим, Гітлер, найімовірніше під тиском промисловців, заборонив під страхом покарання партійним функціонерам втручатися у промислове виробництво[4;58]. Було зупинено цілу хвилю доносів, направлених нібито проти корумпованих економічних керівників, яка стала особливо активною на початку 1933 року, завдяки інструкції Гітлера імперським намісникам від 31.05.1933 року. Скоріше за все такі дії були пов'язані з домовленостями 29 травня 1933 року. Слід також сказати, що одним з результатів цієї домовленості стало створення «Фонду Адольфа Гітлера» до якого всі промисловці та підприємці мали щороку вносити певну чітко визначену суму грошей. Витрата коштів, які отримував фонд, ніким не контролювалася[].
До червня 1933 року, доки Гугенберг був на посаді міністра економіки, попри гучні заяви нацистської пропаганди,ніяких заходів по боротьбі з безробіттям націонал - соціалістами прийнято не було. [6;234].
Після наради з передовими промисловцями та підприємцями, що була проведена 29 травня 1933 року, вже 1 червня була в законодавчому порядку проголошено додаткову програму націонал - соціалістичного керівництва «Про скорочення безробіття» (так звана програма Рейнхардта). В рамках цієї програми мало бути виділено 1млрд. марок в якості субсидій для фінансування громадських будівельних робіт (для прокладання та введення в експлуатацію автомагістралей, доріг, водних шляхів, громадських будівель та соціальних закладів), фінансування певних секторів приватного будівництва (благоустрій передмість, ремонт старих будинків), а також одночасне надання податкових пільг промисловим, кустарним та сільськогосподарським підприємствам, при створенні в Німеччині машин та приборів, що виробляють товари[8;341]. В рамках цієї програми восени 1933 року розпочалось широкомасштабне будівництво автомагістралей. Стає очевидним той факт, що окрім створення нових робочих місць цей проект послужив збільшенню автомобільних потоків та виробництва автомобілів, чому мало сприяти завбачливе зниження податків на нові машини.
Кількість безробітних у 1934 році скоротилась майже вдвічі в порівнянні з 1933 роком і становила приблизно 3 млн. чоловік, а ліквідувати безробіття вдалося лише у 1935 році. Це стало можливим завдяки потужному розвитку промисловості та військово-промислового комплексу. Згідно матеріалів перепису промисловості 1936 року в Німеччині нараховувалось 125 тис. промислових підприємств, на яких працювало 6,8 млн. робітників та приблизно 1 млн. службовців[7;9].
Не зважаючи на вжиті заходи, нацистський режим зміг отримати широку підтримку значної частини представників промислових кіл, особливо важкої промисловості, лише в другій половині 1933 року. Вже тоді стало зрозуміло, що найближчим часом прибутковими можуть бути перед усім підприємства металургійної, хімічної та будівельної промисловості, насамперед завдяки політиці пришвидшеного виробництва озброєння та розвитку військово-промислових підприємств, особливо після 1934 року, що фінансувались за допомогою винайденої Шахтом системи МЕФО-векселів МЕФО-векселі - векселі, що видавались об'єднанням підприємств металургійної промисловості Metallurgische Forschungs-GmbH і мали бути пред'явлені до оплати починаючи з 1938 року. Всього цих векселів було видано на суму 12 млрд. марок,проте більша частина їх лишилась неоплаченими. . Загалом же рівень розвитку військово-промислового комплексу можна побачити у тому, як збільшувалось його інвестування. У 1933 році частина інвестицій, що приходилась на військові потреби, становила 23%, у 1934 - 49%, у 1935 - 56%, в 1936 - 68%, в 1937 - 70%, в 1938 - 74%. Загальна цифра військових витрат зросла з 1,9 млрд. рейхсмарок у 1933, до 18,4 млрд. рейхсмарок у 1938 році[7;13].
Коли в кінці червня 1933 року замість Гугенберга на посаду рейхсміністра економіки було призначено керівника великої страхової компанії «Альянс» доктора Шмітта, то це стало черговою поступкою приватному капіталістичному господарству. Разом з тим, щоб заспокоїти партію, Гітлер призначив Готфріда Федера статс-секретарем рейхсміністерства економіки. Проте Федер не мав ніякого впливу в силу своєї недостатньої компетенції в економічних питаннях, а також тому, що представники промислових кіл негативно ставились до будь-якого контролю з боку партії і тому всяко обмежували можливості Федера впливати на промисловість. Тому, коли через рік рейхсміністром економіки став Ялмар Шахт, який до цього очолював Рейхсбанк, він легко звільнив Федера.
Імперський союз німецької промисловості після добровільної реорганізації став називатись Імперським комітетом німецької промисловості. Керував ним Густав Крупп фон Болен.
Щодо Генеральної ради по економіці, то за час свого існування вона скликалась лише один раз, у вересні 1933 року[6;298].
Нові законодавчі міри, такі як обидва прийняті 15 липня 1933 року закони про картелі , що дозволяли рейхсміністру економіки (а в аграрних питаннях - рейхсміністру сільського господарства) примусово створювати картелі, нібито для регулювання ринку[6;303]. Проте насправді закони про картелі мали на меті зберегти державний вплив на економіку, захистити давно створені картелі, впливати на підприємці, які в картелі ще не об'єднались. Але як показала практика,в перші роки існування рейху нагляд за цінами і утворенням картелів був ліберальним і часто являв собою лиш формальність.
В такій ситуації здійснювати вплив на економіку спробувала офіцерська верхівка армії - рейхсвер, який вимагав військово - економічної орієнтації народного господарства[6;304]. Можна говорити про те, що до звільнення у 1934 році Шмітта з посади рейхсміністра економіки доклав руки і рейхсвер. Посада перейшла до Ялмара Шахта, який в якості економічного диктатора влаштовував і партію і армію.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
