Дружина складала основу війська. По варяжському звичаю, дружинники билися пішими і були озброєні мечами і сокирами. З Х століття дружина сідає на коней, а сокири замінюються позаимствованными від кочівників шаблями.
Народне ополчення скликалося у разі великих військових походів або для віддзеркалення нападу ворога. Частина ополчення виступала пішим ладом, частина сідала на коней. Народним ополченням командував тысяч-ник, що призначається князем.
Окрім дружини і народного ополчення для ведення військових дій іноді притягувалися війська сусідів-кочівників («чорних клобуков»).
З моменту виникнення Київської Русі з'являється і система звичайного права. Єство законоположень звичайного права складають: кров за кров, або платня за вбивство; платня у разі побоїв; право спадку і розпорядження власністю; закони про крадіжку і обшук і т.д.
«Староруська держава склалася в результаті об'єднання слов'янських земель - полян, древлянзати, дреговичів, ильменских слов'ян, радимичів, вятичей і інших».
4. Чому, згідно літопису (документ 5), київський князь Володимир зробив вибір на користь християнства по візантійському зразку як єдина державна релігія? Які ще причини хрещення Русі Ви можете назвати?
Князь Володимир зійшов на київський великокнязівський престол в запеклій боротьбі з своїм братом Ярополком, одруженим на гречанці і що намагався затвердити православ'я. При цьому Владимир спирався на загони варягів, які в масі своїй були переконаними язичниками. Проте, захопивши владу в Києві, Владимир поспішив позбулися вони як від надмірно радикального елемента. Варяги були відіслані до Візантії. Абсолютно очевидно, що відмовитися від своєї озброєної опори Владимир міг тільки в тому випадку, якщо б він заручився підтримкою впливових сил в київській общині. Що ж це були за сили? Прихильники "византизма"? Але ж Владимир якраз і переміг їх предводителя Ярополка.
Але чим довше правив Владимир, тим більше він розчаровувався в язичестві як такому. Врешті-решт князь зробив вибір на користь "візантійського православ'я". При цьому він зробив всі зусилля для того, щоб не залишитися в ізоляції. Адже проти нього могли б об'єднатися самі різні сили. Владимир зробив хитрий і несподіваний маневр: він об'єднав всі релігійні общини Києва проти своєї ж "партії" - язичників Перунова толку.
Існує дві основні причини ухвалення Християнства на Русі:
Перша полягає в наступному. З часом стародавні слов'янські племена "у міру класового розшарування сталі переходити до державних форм життя, виникли і умови перетворення племінних культів в державні. Мабуть культ Святовіта у поморських слов'ян розповсюдився саме у зв'язку з цим." І як відомо до 9 століття утворилася Київська держава. Фізичне і географічне об'єднання східних слов'ян викликало більш тісну міжплемінну взаємодію, а також перемішування різних культурних, матеріальних і релігійних цінностей. У зв'язку з цим природно виникало тертя між різними племенами, викликані різними ціннісними переконаннями. Таким чином вставала об'єктивна необхідність також і релігійного об'єднання народів Київської Русі. Як завжди, слідуючи російському менталітету, ця спроба об'єднання була проведена силовим шляхом. Так київський князь Володимир спробував створити загальнодержавний пантеон і державний культ: "по розповіді літопису, він в 980 р. зібрав на одному з горбів Києва цілий сонм кумирів різних богів (Перуна, Велеса, Даждьбога, Хорса, Стрибога, Мокоши) і велів молитися їм і приносити жертви. Деякі дослідники, гиперкритически набудовані (Анічков), вважали, що ці "Владімірови боги" були із самого початку князівськими або дружинними богами і культ їх не мав коренів в народі. Але це маловірогідно. Сонячні божества Хорс, Даждьбог і інші, жіноча богиня Макошь, мабуть, були і народними божествами; Владимир лише намагався зробити з них як би офіційних богів свого князівства."
Проте мабуть ця спроба не задовольнила Владимира. Причинами його невдачі стало спроба приватної зміни язичества, примушення людям вірити в того, в кого вони не вірять. Проте сама суть - політеїзм так і залишався незайманим. Язичество до моменту утворення сильної централізованої і згуртованої Київської держави вже зжило себе і була потрібна абсолютно інша релігія, здатна додати князівству ідеологічну єдність, об'єднати людей в служінні єдиному богу. Саме така релігія як Християнство найбільш підходила для вирішення задачі становлення релігійної єдності держави, а також відповідала феодальним відносинам, що формувалися. До цього треба додати, що гуманне Християнство легко зливалося з внутрішнім, духовним змістом російської людини.
Волхви були готові формально схвалити християнський вибір Владимира - лише б позбулися язичники Перунова толку.
А ось в Новгороді події розвивалися набагато трагичнее. Іоакимовськая літопис розказує, що там було піднято могутнє антихристиянське повстання, кероване волхвом Солов'єм. Воно було рішуче пригнічено Добриней - дядьком Владимира. Київські ж волхви були набудовані благодушно. Вони рахували торжествуюче християнство тимчасовим явищем. А дарма, дуже скоро християнська держава поставить їх зовні закону.
Трохи більше повезло "арианам". Владимир не став їх забороняти, хоча першість віддавав, поза всяким сумнівом, саме православним. Він укріплював князівську владу, але дотримував певний релігійний "плюралізм". Лише при Ярославі, сині Владимира, відбудеться переосвящение "арианской Десятинній церкві". Тоді, очевидно, і прийшов кінець релігійному плюралізму.
Швидше за все саме терпимість Владимира до "арианам" і стала причиною того, що якийсь літописець "примусив" його вимовити "арианский Символ" віри. Той, хто записав Володимира в "ариане", явно був супротивником канонізації князя. Вона, як відомо, відбулася тільки в XIII столітті. До цього її явно саботували представники візантійського духівництва. Владимир, із їхньої точки зору, подавав не дуже добрий приклад жителям Русі. Він сам хотів стати базилевсом, а базилевс міг бути тільки один і знаходитися йому слідувало в Константинополі.
Владимир був дуже добрим учнем своїх царьградских "наставників". Він вміло поєднував запал релігійного реформатора з холодним розрахунком політика.
5. На підставі документа 6 покажіть, які риси щепив Володимир МоноМах своїм нащадкам? В чому значення цього документа? Прослідіть, чи слухали сини Мономаху “Повчанню” батька?
Володимир МоноМах, великий князь Київський, був сином Володимира Ярославіча і візантійської царівни, дочки імператора Костянтина Мономаху. Твори Володимира МоноМаха написані в XI-початку XII століття і відомі під назвою «Повчання». Вони входять до складу Лаврентьевськой літопису. «Повчання» -- це своєрідне зібрання творів князя, включаюче саме Повчання, автобіографію і лист Мономаху князю Олегу Святославічу. Повчання з'явилося політичним і етичним заповітом князя, адресованим не тільки його синам, але і широкому кругу читачів.
На початку «Повчання» Мономах дає ряд моральних повчань: не забувайте Бога, гордості не майте в серці і розумі, старих людей поважайте, «на війну вийшовши, не лінуйтеся, брехню остерігайтеся, напоїте і нагодуєте просячого... Убогих не забувайте, подавайте сироті і вдову розсудіть самі, а не давайте сильним губити людину. Старих шануєте, як батька, а молодят, як братів. Понад усе шануєте гостя. Не пропустіть людини, не приветив його, і доброе слово йому мовитимете». Перед нами моральні повчання, високі етичні заповіти, які мають нескороминуще значення і цінні до цього дня. Вони примушують нас замислюватися про взаємостосунки між людьми, удосконалювати свої етичні принципи. Але «Повчання» - це не тільки зведення побутових етичних порад, але і політичний заповіт князя. Воно виходить за вузькі рамки сімейного документа і придбаває велике суспільне значення.
Володимир МоноМах висуває задачі загальнодержавного порядку, вважаючи обов'язком князя турботу про благо держави, про його єдність. Міжусобні розбрати підривають економічну і політичну могутність держави, тільки мир приводить до процвітання країни. Тому в обов'язок правителя входить збереження миру.
Автор «Повчання» виступає перед нами як високоосвічена книжкова людина, ерудована, чудово що розбирається в літературі свого часу, що видно по численних цитатах, які він приводить.
Поступово «Повчання» переростає в автобіографію, в якій князь розказує, що був учасником 82 великих військових походів. Своє життя він прагнув будувати за тими ж правилами, про які пише синам. Мономах предстає в своєму творі людиною надзвичайно діяльним, ревним поборником освіти. Він вважає, що в побуті князь повинен бути зразком для оточуючих, сімейні відносини потрібно будувати на пошані. В «Повчанні» Мономах охоплює широкий круг життєвих явищ, дає відповіді на багато соціальних і етичних питань свого часу.
Третій твір Володимира МоноМаха -- лист до двоюрідного брата Олегу Святославічу, написане з приводу загибелі свого рідного сина Ізяслава, убитого Олегом в бою. Лист мудро і спокійно. Гірко жалкуючи про смерть сина, князь проте готовий все зрозуміти і все пробачити. Війна є війна. Син його загинув, як гине багато хто в бою. Біда не в тому, що на полі лайки загинув ще один князь. Біда в тому, що князівські розбрати і усобиці гублять Російську землю. Мономах вважає, що пора припинити ці братовбивчі війни. Князь пропонує Олегу мир: «Я тобі не ворог, не месник... І мир я тобі пропоную тому що не хочу я відважна, але добра хочу всій братії нашої і землі російської».
Д.С. Лихачев відзначав, що «лист Мономаху дивно. Я не знаю в світовій історії нічого схожого на цей лист Мономаху. Мономах прощає вбивцю свого сина. Більш того, він утішає його. Він пропонує йому повернутися в російську землю і отримати що вважаються по спадку князівства, просить забути образи».
В цілому «Повчання» забарвлено особистим відчуттям, написано в сповідувальному, елегійному тоні, а також відображає бачення житейського побуту і епохи. Всупереч літературним канонам зображення князя, Владимир наділює індивідуальними людськими рисами. Це не тільки воїн, державний діяч, але і людина, що відчуває, страждаючий, гостро переживаючий життєві події. Для нього важливо, щоб діти і інші люди, до яких звернені його слова, прийняли повчання «в серце своє». Його хвилює проблема етичної відповідальності людини, збереження таких відчуттів і якостей, як співчуття, справедливість, честь, працьовитість.
Сам же Мономах емоційно поглинений релігійними відчуттями, оспівуючи божественну гармонію всього сущого, проголошуючи людинолюбство, милосердя Бога, що створив своєю милістю безліч великих чудес і благ, що подарував людям землю і весь навколишній світ.
Захоплено говорить Мономах про «божу мудрість» ради людини. Піднесені слова слідують одне за іншим: «Розум людський не може спіткати чудеса твої. Великий ти, і дивні справи твої і благословенно і славно ім'я твоє у віка по всій землі».
Ідея покаяння, перемоги добра над злом не залишає Мономаху. Вона виражена в листі до Олега Святославічу. Покаятися повинен, по думці князя, що припустився загибель його сина Олег, покаятися повинен і сам Владимир, що не попередив її: Було «слід би тобі, побачивши кров і тіло його, що пов'януло подібно квітці, вперше що розпустився, подібно агнцю заколеному, сказати стоячи над ним, вдумавшися в помисли душі своєї: “на жаль мені, що я зробив! І, скориставшися його неразумием, ради неправди світла цього суєтного нажив я гріх собі, а батькові і матері -- слезы”».
Страницы: 1, 2, 3, 4
