На середину XVIII ст. уявлення про відсталість Сходу стали отримувати на Заході широке поширення, а до кінця століття вони повністю переважали. На відміну від попередніх часів східні порядки стали сприйматися не як альтернативна модель соціально-політичного устрою, а як якесь відстале суспільство, яке зупинилося на певних більш ранніх ступенях історичного розвитку. Глибокий сон і дряхлість нерухомого Сходу стали найпоширенішими метафорами в Європі (історико-філософська концепція Г. Гегеля (1770 - 1831), який розглядав Схід як якусь "первісну" форму людської цивілізації, яка тільки на Заході рухалася по шляху прогресу). З цього часу Схід у масовій свідомості Європи став регіоном "варварства", як втілення грубості, жорстокості і лінощів, органічної нездатності до інтелектуального і морального розвитку.

Відповідно жителі Сходу втратили впевненість у своїх силах. Спочатку говорили про "занепад" своїх країн, про бездарність та нездатність правителів, потім, особливо у другій половині XVIII ст., про "відсталість" насамперед у військово-технічному відношенні. Такі настрої поступово охоплювали всі країни Сходу: спочатку верхи суспільства, міста, приморські райони, потім низи народу і більш глибинні області. Паралельно цьому змінювався погляд на європейців. Зарозуміле, зневажливе відношення, яке ледве прикривалось дипломатичною ввічливістю, у XVIII ст. (у Китаї пізніше) змінилося відкритим інтересом, доброзичливістю і навіть прагненням де в чому бути як європейці. Якщо у XVст. візантійці (в Індії і Китаї європейців практично не знали) дивилися на жителів Заходу як на людей, які стояли нижче їх в культурному відношенні, то у XVIII ст. положення корінним чином змінилося. Люди Заходу стали сприйматися як носії хоч і чужої, але достатньо високої культури, особливо в області науки, техніки і освіти.

Таким чином, на кінець XVIII ст. сили які змінилися, їх стан стає фактом, який визнають як на Заході, так і на Сході. В чому ж причина відставання Сходу? Хто і в чому винен? Відповідь на це, здавалося б, просте питання викликає значні труднощі ще і тому, що з позицій сьогоднішнього дня важко собі уявити, як це Захід до 1683 р. був більш бідним і слабким регіоном, що над ним постійно висіла загроза завоювання із Сходу. Це тим більше важко, писав А. Тойнбі, що "хоча панування Заходу було встановлено зовсім недавно, його розглядають так, ніби воно було завжди".

Є різні концепції відставання Сходу - реальні і нереальні. Почнемо із других. Не заслуговує уваги твердження, що виною відсталості є вторгнення кочівників та іноземні нашестя. Все це було, і руйнування, яке відкидало назад цілі регіони, але це ніколи не було особливістю Сходу, у певні періоди так було і в Європі (Реформація, релігійні війни, Тридцятилітня війна 1618 - 1648 рр.). ще більш надуманою є теорія марксистських істориків про грабіж колоніальних і залежних країн розвинутими державами. Але фінансовий підрахунок доводить, що у XV - XVIII ст. "платіжний баланс" Схід-Захід складався на користь Сходу і "грабіж" народів Азії і Африки це ідеологічний міф. Схід як один із каналів "первісного нагромадження" не грав ніякої ролі, як якщо б його зовсім не існувало. Ні торгово-колоніальна експансія європейських країн, ні все золото Сходу не мали ніякого значення у прискоренні науково-технічного і економічного прогресу Європи в XVII - XVIII ст., тим більше не були "основою" індустріалізації Заходу.

П. Берок помітив наступну цікаву закономірність: країни-колонізатори розвивалися більш повільно, ніж країни, які не мали колоній. Іншими словами, чим більше колоній, тим менше розвиток. Слід підкреслити, що громадська думка європейських країн у XVII - XVIII ст. була налаштована різко негативно по відношенню до колоніальної політики. Вона засуджувала заморські авантюри, які, на думку європейців, не покривали пов'язані з ними витрати і вели тільки до непомірного збагачення безсовісних ділків. Останні, як вважали європейці, в кінцевому рахунку наживалися за їх власний рахунок як податківців, які покривали всі збитки, пов'язані з колоніальною політикою. І навіть у сучасній історіографії існує впливовий напрямок, прихильники якого вважають, що колоніальна політика диктувалася військово-політичними і навіть ідеологічними міркуваннями, які не мали нічого спільного з реальними економічними інтересами.

І хоча марксистські історики продовжували відстоювати тезу грабежу Сходу-Заходом. Нееквівалентний обмін - готові вироби - сировина, хоча побачити тут елементи "нееквівалентного обміну" неможливо, але факт залишався фактом: в 1815 р. Схід постав на світовому ринку як відстала "периферія". Це очевидно і безперечно. Спірним є інше питання: що було причиною, а що наслідком. Іншими словами, чи не є відставання Сходу не наслідком, а причиною його нерівноправного положення в "сучасній світовій системі"?

Насправді, історико-статистичні розрахунки показують, що включно до середини ХІХ ст. Захід просто не міг реально впливати на економічний розвиток східних суспільств, за виключенням, можливо, деяких прибережних анклавів. Про яке підкорення законам світового ринку може іти мова, якщо торгівля з Західною Європою ніколи не мала першочергового значення і за обсягом стояла в одному ряду з товарообігом інших торгових контрагентів? Наприклад, про яке підкорення і кому може іти мова, якщо в 1776 - 1781 рр. на долю всіх країн Західної Європи припала 1/7 обсягу зовнішньої торгівлі Єгипту, тобто майже стільки ж, скільки на долю Східної Африки? Інші 5/7 припадало на долю Індії, Туреччини, Ірану, Сирії та інших східних країн. Про який деформуючий вплив можна вести розмову, якщо вартість індійського експорту в Європу в 1760 р. склала 0, 03 - 0, 04% всього ВНП Індії? Все це такі дрібні величини, які не відобразилися та і не могли відобразитися на соціально-економічному розвитку Сходу.

Іншими словами, великі країни і світогосподарські регіони Азії і Північної Африки включно до середини ХІХ ст. зберігали повну автономність, розвивалися за своїми внутрішніми законами і самостійно задовольняли свої головні потреби. Більше того, в XVI - XVIII ст. країни Сходу як і раніше залишалися постачальниками на Захід готових виробів (тканини, цукор, прянощі, кава і т. п.), і до того ж мали позитивний торговий баланс. Навіть Англія, яка була найвинахідливішою у міжнародній торгівлі, 75% свого імпорту із Індії в 1708 - 1760 рр. оплачувала поставками дорогоцінних металів.

До середини ХІХ ст. Схід диктував свої умови торгівлі, на протязі трьох століть обмін товарами між Європою і Азією проходив у відповідності із правилами, які встановлювалися правителями Сходу (Китай, мусульманські країни і як привілей не всім султан дарував капітуляції - право селитися у певних кварталах міста і торгувати згідно встановлених правил). Це не був каприз східних владик, а міра захисту від торгової експансії Європи.

Після Лепанто (1571 р.) і Відня (1683 р.) військові перемоги відійшли в область історії. Боротися з європейським флотом, "захоплювати" береги і торгівлю було вже не можливо. Океан став продовженням Європи, а правителі Сходу і далі прагнули відстояти свої попередні позиції, діючи при цьому всіма доступними їм засобами, насамперед засобами зовнішньоекономічного примусу, заборонами і контролем. При цьому ні один уряд Сходу не проявив ні достатньої гнучкості, ні дальновидності, щоб пристосувати свою політику до ситуації у світовій торгівлі, яка змінювалася. Більше того, ні один із них не встояв перед спокусою до кінця використати положення єдиних виробників і постачальників. Всі вони проводили політику монопольно високих цін і забороняли вільну торгівлю. Але замість закріплення переваг, які історично склалися це привело до прямо протилежних результатів.

Відсутність і дорогі ціни на східні товари, стимулювали їх виробництво в Європі та інших країнах, до того ж товари кращі по якості і по значно нищим цінам. Наприклад, папір винайшли в Китаї; в VIII - Х ст. його виробництво налагодили в мусульманських країнах, в ХІІ ст. - в Іспанії, в ХІІІ - в Італії. У ХV ст. Європа почала експортувати папір на Схід. Така ж доля у сирійського скла, шовкових тканин, вогнепальної зброї і багато чого ще. Гармати були винайдені в Китаї і вперше використані монголами при завоюванні Сунської імперії (1251 - 1279). Але вже на початку ХVІ ст., на думку одного китайського чиновника, португальські гармати були значно досконалішими і точними в бою.

Іще. В результаті монополізації виробництва і збуту країни Сходу втратили навіть ті переваги, які витікали із чисто природного фактору: родючості ґрунтів, теплого клімату і т. п. Бразильський цукор витіснив із європейських ринків цукор із Сирії і Єгипту, "балтійська" пшениця - зерно із арабських країн. На кінець ХVІІ ст. арабський льон, бавовна і рис втратили своє значення як експортні культури і навіть на внутрішньому ринку витіснялися імпортом. Кава і чай європейських плантаторів підірвали монополію Південної Аравії і Китаю. У ХVІІІ ст. цукор, кава і рис із Вест-Індії майже повністю замінили на Близькому Сході продукцію місцевого виробництва.

Поступове наростання цих тенденцій, які діяли з епохи Хрестових походів, мало незворотні наслідки. В кінцевому рахунку воно привело до корінної зміни в характері та структурі європейсько-азіатської торгівлі, яка на кінець ХVІІІ ст. набувала все більше типових рис "периферійності". І в цьому в чималій мірі сприяли самі східні правителі. У погоні за монопольно високими прибутками, за європейським золотом і сріблом вони втратили переваги, створені історією і природою, втратили положення ведучих виробників і в кінці кінців поступилися своїми позиціями на світовому ринку альтернативним постачальникам. Іншими словами, Схід програв в економічному змаганні, як він зазнав поразки у відкритому військово-політичному протистоянні Заходу.

Сьогодні більшість істориків дотримуються концепції "випереджаючого розвитку" Європи. З цієї точки зору відставання Сходу було відносним його можна уявити собі тільки на фоні європейського життя, по контрасту із Заходом. На кінець ХVІІІ ст. Європа ніби залишила позаду країни Сходу, в розвитку яких не відбулося і не відбувалося якихось принципових змін. Ніяких катаклізмів не було. І лише у порівнянні із Заходом, Схід дійсно став сприйматися як резерват відсталості і застою. Однак ясно одне, що за виключенням окремих країн, в цілому на Сході не було абсолютного господарського регресу і навіть темпи економічного розвитку принципово не відрізнялися від того що було в Європі.