Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.) - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.)

хвально були зустрінуті громадськістю і такі пропозиції, як увічнення пам'яті мільйонів жертв голоду 1932--1933 рр., жертв масових розстрілів у Биковні під Києвом та інших місцях, встановлення Дня національної жалоби, повернення репресованим або їхнім родинам конфіскованого майна.

Ці резолюції конференції «Меморіалу» були підтримані учасниками багатотисячного мітингу, який відбувся у Києві 5 березня 1989 р. під гаслом «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».

Всеукраїнське товариство «Меморіал» з ініціативи В'ячеслава Чорновола розробило план якнайшвидшого «заповнення білих плям» в українській історії.

Піднесення національно-визвольного руху в роки перебудови яскраво виявилося у релігійній сфері. Передусім розпочався рух за легалізацію Української католицької церкви (УКЦ). Його підтримав Папа Римський, який звернувся до М. Горбачова у червні 1988 р. з відповідним листом.

Відчувши певну лібералізацію політичного режиму, громади УКЦ з 1988 р. почали порушувати питання про легалізацію.

Боротьба за відродження Української автокефальної православної, як і греко-католицької, церкви була складовою частиною процесу українського національного відродження. Завдяки широкій підтримці українського суспільства цей рух подолав опір властей та РПЦ і набув стійких тенденцій в подальшому розвитку. Якщо у листопаді 1989 р. в Україні діяло ЗО парафій УАПЦ, то в січні 1990 р. -- понад 200.

Враховуючи політичну і релігійну ситуацію, архієрейський собор РПЦ, який зібрався у Москві наприкінці січня 1990 р., пішов на певні поступки православним ієрархам України. Єпархії, громади і монастирі на території УРСР були виділені в окрему адміністративну одиницю-- екзархат. Екзархат набув самостійності в управлінні і почав іменуватися Українською православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх та синод не надали УПЦ права внутрішнього самоврядування і залишили за собою можливість втручатися у розв'язання будь-яких питань церковного життя.

Роки перебудови відзначалися дедалі зростаючою політичною активністю суспільства. Вона виявлялася у діяльності так званих неформальних груп і об'єднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, тобто створених Комуністичною партією.

Створені партією громадські організації були важливою складовою політичної структури суспільства. Вони виконували роль «передавального паса» від влади до населення і були одним із каналів тоталітарного контролю за суспільством. У середині 80-х років в Україні функціонували десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального

та інших напрямів, які охоплювали понад півтора мільйона чоловік

від піонерів до пенсіонерів.

У серпні 1987 р. в Києві було створено Український культурологічний клуб (УКК). Серед його членів було чимало політв'язнів і дисидентів. Проблеми, що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, проте члени УКК викривали «білі плями» радянської історії й таким чином неминуче ставали в опозицію політичному режиму.

У жовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування Товариство Лева. Воно об'єднувало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени міжнародного «Пенклубу» І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші виявили ініціативу у створенні Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Навесні 1988 р. при Київському університеті імені Т. Г. Шевченка виникла студентська організація «Громада».

Неформальні організації перебували під пильною увагою КДБ, хоча власті не вдавалися, як раніше, до арештів. Кампанія цькування у засобах масової інформації лише сприяла популяризації неформалів. Зазнавши кількох невдач у цьому напрямі, компартійні комітети спробували оточити членів неформальних груп та об'єднань завісою мовчання. Проте й це не допомогло.

Непідконтрольні державній партії осередки множилися у геометричній прогресії.

На основі Української Гельсінської групи сформувалася у березні 1988 р. організація республіканського масштабу -- Українська Гельсінська спілка (УГС). її лідером став політв'язень Л. Лук'яненко

У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», який нелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В. Чорновола. Він знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації історичних документів, які раніше приховувались. «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в'язнів сумління (деякі з них ще перебували у таборах), друкував твори письменників, які раніше не могли пробитися до читача через цензуру, розповідав про релігійне життя. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованим органом.

Починаючи з осені 1988 р. перебудовний процес вступив у свій мітинговий етап. У Львові, Києві, Вінниці і Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об'єднань. Зокрема, у Львові на площі перед університетом регулярно проводилися мітинги, учасники яких вимагали скасування привілеїв для компартійно-радянської номенклатури, звільнення політичних в'язнів, розширення прав союзних республік тощо. На ці мітинги під пам'ятником І. Франкові збиралися від 20 до 50 тис. чол.

У листопаді в Києві відбувся перший масовий мітинг (близько 20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. На ньому гостро порушувалося питання про відповідальність конкретних посадових осіб, починаючи від першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицького і Голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко, за приховування впливу руйнівних наслідків Чорнобильської катастрофи на здоров'я людей і невжиття оперативних заходів після вибуху четвертого енергоблоку.

Влітку 1989 р. вугледобувні райони СРСР вперше за багато десятиліть охопила хвиля страйків. Зокрема, припинили роботу майже півмільйона шахтарів у Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах. Шахтарі вимагали поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати.

Серед широкого спектра тодішніх неформальних організацій слід відзначити Українську студентську спілку (УСС), що була створена наприкінці 1989 р. у Києві. У своїй діяльності Українська студентська спілка поряд з вимогами поліпшення життя і побуту молоді (гарантована стипендія усім студентам України на рівні прожиткового мінімуму, стовідсоткове забезпечення їх гуртожитками) висувала політичні вимоги: ліквідація обов'язкового викладання марксизму-ленінізму у вищих навчальних закладах та державних іспитів з цього предмета, запровадження прямих виборів ректорів, деканів, усіх посадових осіб, скасування інститутських парткомів, передача функцій комітетів комсомолу асоціаціям молодіжних організацій.

З початку 1988 р. різні неформальні організації почали поширювати ідею створення громадського об'єднання на зразок народного фронту. Були спроби створити Демократичний фронт у Львові, Народну спілку сприяння перебудові у Києві. Ініціативні групи, що закликали до створення організацій із залученням різних політичних сил, виникли також на Вінниччині і Хмельниччині. Проте національно-визвольний рух у добу перебудови виявився пов'язаним з організацією, яка так і називалася -- Народний рух України за перебудову. Організацію, що згодом стала масовою, започаткувала київська творча інтелігенція.

4 вересня, напередодні скликання установчого з'їзду, у Києві відбулася координаційна нарада правозахисних органів республіки, на якій було засуджено «антиконституційну діяльність активістів різних неформальних об'єднань реакційного екстремістського напряму». 16 вересня у Києві був проведений мітинг проти Руху, який організував перший секретар міськкому партії А. Корнієнко. У березні 1990 р. ЦК КПУ почав виключати комуністів -- членів Руху із лав КПРС внаслідок звернення НРУ «До членів Руху та всіх громадян України», в якому порушувалося питання про здобуття Компартією України незалежного статусу, перетворення її на окрему партію. Це означало початок відвертої конфронтації з Рухом.

Тим часом Народний рух України за перебудову розгортав роботу в масах, апелюючи передусім до «білих плям» радянської історії. 21 січня 1990 р. він організував «живий ланцюг». Сотні тисяч громадян вийшли на трасу Львів -- Київ і у точно визначений час взялися за руки, щоб відзначити Акт злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. Партапарат не зміг перешкодити акції такого масштабу. Мільйони громадян України в цей день уперше дізналися про замовчуваний радянською історіографією факт возз'єднання українських земель, який мав місце за 20 років до «визвольного» походу Червоної армії на Львів згідно з розробленою Ріббентропом і Молотовим диспозицією.

На сесії Верховної ради НРУ в м. Хусті у березні 1990 р. обговорювалося питання про програмно-політичне майбутнє Руху. За перетворення його у партію виступив Д. Павличко. Більшість учасників (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Яворівський та ін.) не погодилася з Цим, вирішивши, що для нових політичних партій Рух має залишитися «даховою організацією». На сесії в Хусті Д. Павличко та І. Драч заявили про свій вихід з КПРС з наміром створити демократичну партію.

На час відкриття других Всеукраїнських зборів Народного руху (жовтень 1990 р.) чисельність його членів вже сягала 633 тис. Понад 5 млн. чол. були прихильниками цієї організації. Делегатами зборів були члени більше ніж 44 громадських і політичних організацій. Збори обговорили та прийняли зміни і доповнення до програми, в яких усі компромісні моменти були спростовані. Причинами сучасної кризи визнавалися насильницьке впровадження тоталітарного соціалізму, узурпація комуністичним апаратом влади рад, вихолощення суверенітету республік, упровадження імперської політики денаціоналізації народів.

Значна увага в програмі була приділена питанню національно-державного будівництва, побудові громадянського суспільства, встановленню рівноправних міжнародних відносин з державами всього світу. Докладніше висвітлювалася економічна програма, в якій були сформульовані такі напрями діяльності щодо забезпечення економічної незалежності, як роздержавлення, приватизація, децентралізація управління, створення економічної системи, які ґрунтувалися б на різноманітності й рівноправності всіх форм власності. Також розглядалося питання про створення власної митної, фінансової, банківської та грошової систем, здійснення радикальної земельної реформи із забезпеченням рівноправності всіх форм власності.

Отже, збори продемонстрували посилення конфронтації між Рухом і Компартією України. У виступах делегатів зауважувалося, що Рух спрямує всі зусилля на заборону КПУ і націоналізацію її майна. У зв'язку з цим наголошувалося на необхідності проведення виборів на багатопартійній основі та створення опозиційного блоку «Демократична Україна» під керівництвом НРУ.

2. Програмові засади національно-демократичних сил та їх боротьба за українську державність. Декларація про державний суверенітет (16 липня 1990р.)
Обов'язковою умовою функціонування демократичного суспільства є багатопартійна система. Відображаючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність є соціальним амортизатором. Вона дає змогу розв'язувати суспільні суперечності в межах конституційно регламентованих політичних процесів. Водночас багатопартійність може по-різному впливати на політичне й соціально-економічне життя суспільства. Цей вплив залежить від історичних особливостей, політичних традицій суспільства, певного механізму правової регламентації діяльності політичних партій.

Діяльність Руху стимулювала створення багатопартійної системи.

На початок 1991 р. до їхніх лав входило понад 30 тис. чол. Офіційно було зареєстровано 13 партій. їхня діяльність мала локальний характер, більшість з них ще не зайняла свого місця у політичній структурі суспільства.

Ґрунтуючись на програмних документах, можна було виділити три основні течії: національно-демократичну (в ній переважали партії, що входили до Руху); ліберально-демократичну та комуністичну (соціалістичну).

Страницы: 1, 2, 3, 4