Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.) - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.)

b>Національно-демократична течія, незважаючи на велику спорідненість програмних положень, не була однорідною. Виразно виділялося національно-центристське угруповання, уособлене Українською республіканською партією (УРП).

Головною метою діяльності партії було визначено створення Української незалежної соборної держави як неодмінної умови політичного, економічного і культурного відродження, утвердження демократичного ладу і розвиток громадянського суспільства. Для цього було визнано за необхідне підготувати нову конституцію України, ввести республіканське громадянство і новий виборчий закон, забезпечити розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

У національному питанні УРП проголосила рівність громадян України незалежно від походження і національності, необхідність забезпечити культурну автономію громадянам усіх національностей. Особливо наголошувалося на праві кримських татар на організоване повернення їх до Криму і політичну автономію у складі України.

За період після з'їзду партія створила практично в кожній області свої осередки. На лютий 1991 р. її чисельність збільшилася до 7646 членів і кандидатів партії. Серед них було 305 народних депутатів різних рівнів (10 -- народні депутати Верховної Ради України).

На конференції у лютому 1991 р. ідеологія УРП була визначена як ідеологія демократичного націоналізму, що насамперед підносить ідею активної боротьби за національне визволення.

Близька за змістом до програми УРП була програма Української християнсько-демократичної партії (УХДП), установчий з'їзд якої відбувся в квітні 1990 р. у Львові. Ця партія питання майбутньої державності України пов'язувала передусім з досягненням політичної незалежності, ліквідацією тоталітаризму як системи. Наголошувалося на необхідності відновлення національної символіки і надання українській мові статусу державної.

Досить швидко в суспільно-політичному русі сформувалося націоналістичне крило. Це були не чисельні партії, але їхні програм ні документи, заяви керівників набували значного резонансу в суспільстві і часто в очах більш поміркованих верств населення дискредитували ідею незалежності України.

Під гаслом «Незалежність або смерть» формувалася Всесвітня націонал-радикальна партія, метою якої проголошувалося створення самостійної України від Карпат до Кавказу. Для цього передбачалося об'єднати усіх національно свідомих українців планети в єдину монолітну партію, а за необхідності використати такий спосіб збройної боротьби, як повстання. Проте установчий з'їзд партії не відбувся.

У жовтні 1989 р. у Львові була створена Українська національна партія (УНП). У програмі зазначалося, що партія не визнає законності створення УРСР, заперечує чинність Конституції і союзного договору 1922 р., розцінює становище України як колоніальне. Категорично відкидалася можливість реформувати суспільство в межах соціалістичного вибору.

Владні структури були занепокоєні діяльністю УНП щодо створення паралельних органів влади -- громадянських комітетів і національного конгресу. Правовою основою цього партія вважала акцію відновлення громадянства Української Народної Республіки. На початок 1991 р. цю акцію підтримали 2,2 млн. чол. На той час налічувалося лише 150 членів УНП.

Ідеологію українського демократичного націоналізму підтримувала й Українська селянсько-демократична партія (УСДП), створена 9 червня 1990 р. У програмних документах проголошувався курс на побудову самостійної правової Української народної держави з пріоритетом загальнолюдських цінностей і моралі. Першочерговим завданням партія вважала організацію потужного механізму захисту соціально-політичних інтересів селянства.

Ліберально-демократична течія була представлена Демократичною партією України, Ліберально-демократичною партією України, Соціал-демократичною партією України, Об'єднаною соціал-демократичною партією України, Партією демократичного відродження України, Партією зелених України.

У березні 1990 р. на засіданні Верховної ради НРУ (м. Хуст) було повідомлено про створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДемПУ). У вересні того самого року в м. Теребовлі (Тернопільська область) на спільному засіданні підготовчого комітету, уповноважених в областях і Теребовлянської районної ради партію було засновано.

ЗО червня 1990 р. у Київському університеті імені Т. Г. Шевченка відбулася науково-практична й установча конференція Київської ліберально-демократичної асоціації. Були заслухані й обговорені доповіді про історію лібералізму в Україні та його місце в сучасному політичному житті, розглянуті програмні засади майбутньої Ліберально-демократичної партії України (ЛДПУ). Головну мету ліберали вбачали у забезпеченні прав і свобод людини, захисті особистості та сім'ї як найвищих цінностей суспільства, рішучому повороті до роздержавлення засобів виробництва, приватизації економіки, деполітизації та деідеологізації науки й культури. Вони виступали за створення вільної і незалежної Української республіки, яка лише на основі референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками.

У травні 1990 р. в Києві за участю близько 100 делегатів від 35 організацій відбувся установчий з'їзд Соціал-демократичної партії України. Напередодні, під час роботи науково-практичної конференції «Перспективи розвитку соціал-демократії в Україні» (березень 1990 р., Київ), прихильники соціал-демократичної течії заявили про свій намір успадкувати кращі традиції українського руху початку XX ст. та надбань світової соціал-демократії. Проте вони вважали, що відродження соціал-демократії повинно відбуватися на принципово нових засадах: через критичне осмислення вже накопиченого західною соціал-демократією досвіду. Згідно з такою позицією було визначено нове розуміння української соціал-демократії. Переважна більшість учасників конференції спростувала термін «демократичний соціалізм» як учорашній день західної соціал-демократії. Натомість була вироблена концепція соціал-демократичної партії, яка ставила за мету соціальні реформи, створення динамічної ефективної економіки, проведення на її основі сильної соціальної політики.

Саме через різне розуміння завдань і концептуальних засад соціал-демократії на установчому з'їзді відбувся розкол, наслідком якого стало проголошення двох партій -- Соціал-демократичної партії України та Об'єднаної соціал-демократичної партії України.

Поступово зростали авторитет і вплив Партії демократичного відродження України, створеної в грудні 1990 р. Кожен п'ятий учасник установчого з'їзду був народним депутатом рад різних рівнів.

Основними завданнями діяльності партії проголошувалися реалізація в Україні принципу суверенності особи і прав людини, розбудова демократичної держави з ефективною ринковою економікою і соціальною захищеністю громадян. Бажаною формою державного устрою для України вважалася федерація земель з автономією Криму, президентською владою і двопалатним парламентом. Розпад СРСР партія вважала незворотним виявом історичної необхідності.

Комуністична (соціалістична) течія, уособлювана Комуністичною партією України і не чисельними Робітничою (марксистською) демократичною партією, Спілкою трудящих за соціалістичну перебудову, Вітчизняним форумом, об'єднанням «Єдність за комунізм і соціалістичні ідеали», мала істотний вплив на політичне життя республіки. Об'єднували ці партії прихильність до соціалістичних шляхів розвитку суверенної України у складі оновленого Радянського Союзу, а також ідея необхідності остаточної побудови соціалізму.

Комуністична партія намагалася зберегти контроль над усіма сферами життя республіки. Протягом 1990 р. чисельність її зменшилася на 10 відсотків внаслідок добровільного виходу колишніх членів. На початок 1991 р. КПУ налічувала 2964 тис. чол.

Процес реформування КПУ в умовах загострення суспільно-політичної кризи фактично не розпочався, а відставання від демократичних процесів ставало дедалі відчутнішим. Активно діяти в нових умовах КПУ не змогла. Більшість рядових комуністів продемонстрували свою пасивність і неспроможність захистити програмні засади діяльності партії.

Ситуація в Україні, а також в республіках Балтії і Закавказзя, де особливо стрімко розвивався національно-визвольний рух, після виборів народних депутатів СРСР у 1989 р. зазнала швидкої й невідворотної радикалізації. Користуючись послабленням центральної влади, національно-демократичні сили розгорнули кампанію проти відступів від демократичної виборчої процедури, на які погодилися реформатори з оточення Горбачова, щоб провести конституційну реформу.

Основний акцент кампанії спрямовувався проти закону, що допускав обрання однієї третини депутатів поза виборчими округами. В Україні цю кампанію очолили Рух та демократично настроєні народні депутати СРСР від республіки, об'єднані в Республіканський депутатський клуб. Восени 1989 р. було внесено важливі поправки до Закону про вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. Зокрема, закон обходив утворення за загальносоюзним прикладом монстра представницької влади у вигляді з'їзду народних депутатів. Передбачалися прямі й рівні вибори до Верховної Ради УРСР з висуванням будь-якої кількості кандидатів у депутати на одне місце, з повною свободою обговорення виборчих програм, які пропонувалися кандидатами, з можливістю реального контролю з боку громадськості за підрахунком голосів.

У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок. До його складу увійшли 43 громадські організації та групи (осередки Народного руху, «Меморіал», Українська Гельсінська спілка, «зелені» та ін.). У виборчому маніфесті були проголошені такі гасла, як досягнення реального політичного та економічного суверенітету України, створення багатопартійної системи у республіці, рівноправність усіх форм власності, розробка нової конституції, забезпечення відродження українського народу і національних меншин, реальна свобода віросповідання.

4 березня 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад народних депутатів. Вони відзначалися активністю: на виборчі дільниці з'явилися 85 відсотків тих, хто був занесений до виборчих списків. Бюлетені містили по одній кандидатурі лише у чотирьох округах з 450.

Вибори засвідчили, що компартійно-радянський апарат весь час надійно контролював суспільство. Демократичний блок зазнав поразки. Комуністична номенклатура перемогла в усіх областях, за винятком західних -- Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської. Тут за кандидатів Демократичного блоку віддали свої голоси 85 відсотків виборців. Комуністичні депутати опинилися в опозиції. Вперше виник такий дивний феномен, як антикомуністична радянська влада.

Проте виборці майже всюди забалотували багатьох представників консервативної частини апарату. З'явилося чимало нових політичних діячів, у тому числі комуністів, які підтримували реформи. В українському парламенті дві третини з 450 депутатських місць здобули представники партійного і державного апарату, керівники промислових підприємств, голови колгоспів, тобто люди, які мали реальну владу в своїх виборчих округах.

15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР нового скликання вперше почала працювати як постійний парламент. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше, коли Верховна Рада була декоративним псевдо парламентом, який штампував підготовлені апаратом тексти законів. Під час роботи сформувалися два блоки депутатів -- парламентська більшість і опозиція. Сесія Верховної Ради транслювалася по радіо і телебаченню, і полеміка між депутатами здійснювала безпосередній вплив на суспільство. У свою чергу, процеси, що відбувалися у суспільстві, впливали на діяльність Верховної Ради.

Робота Верховної Ради розпочалася за умов гострого протистояння політичних сил. Організаційну підготовку першої сесії провадив апарат колишнього скликання Верховної Ради, внаслідок чого більшість пропозицій про персональний склад таких керівних органів, як робоча президія і мандатна комісія, були спрямовані на забезпечення парт-апаратному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції більшості після обрання на посаду Голови Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Посади перших заступників Голови обійняли І. Плющ і В. Гриньов.

Страницы: 1, 2, 3, 4