Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття

Саме такими “непомітними” благодійниками були Симиренки - козацькі нащадки з містечка Городища на Черкащині. Їхній пращур козак Степан не забажав кріпачити і подався з волами чумакувати. Так десь і помер у дорозі - про такий кінець українських мандрівників складено чимало чумацьких пісень, величних і сумних.

За кріпаччини талановиті простолюдини знаходили можливість виявити себе, вибитися з принизливого становища. Звісно, Федору та решті Симиренків ще й поталанило, бо мали нетипову поміщицю-кріпосницю, а ліберальну графиню Олександру Браницькі, яка не перешкодила їм у пошуках вигідного промислу, а коли Федір Симиренко і його швагри - брати Яхненки, колишні кріпаки, знайшли такий - оренду млинів на річці Вільшанці, дозволила за помірну ціну викупитися з неволі. Торгівля борошном, шкірами та іншим крамом принесла прибутки, і компаньйони заснували фірму “Брати Яхненки і Симиренко”, виявивши вже попервах благодійницькі настрої - за неврожайного 1830 року Степан, Кіндрат, Терентій Яхненки і Федір Симиренко безкоштовно настачили харчами десять тисяч селян!

У Федора Симиренка було два сина: Василь і Платон, які вдачею пішли в батька.

Платон Федорович увійшов до історії як український патріот, що дав Тарасові Шевченку після звільнення із солдатчини гроші на видання “Кобзаря”. Відомо, що “Кобзар” таки побачив світ, а Шевченко, сповнений вдячності, опублікував на обкладинці: “Коштом Платона Симиренка”.

Молодший Платонів брат Василь народився 1835 року у Малієві. Здобув вищу освіту у Паризькій політехніці. Мав золоті руки механіка, практичний розум адміністратора і не тільки душею глибоко співчував українській справі, а й докладав значних зусиль для її розвою.

По смерті старшого брата (1863), а згодом і батька (1867), Василь Симиренко перебирає на себе керівництво Торговим домом Яхненків-Симиренків, а разом з тим і головний біль про повернення боргів кредиторам. Правовий бік справи йому допомагає залагоджувати відомий український правник Олександр Кістяківський. 1872 року Василь Федорович повідомляє Олександру Федоровичу про те, що нарешті отримав прибутки 355 рублів.

Симиренко вишукував нові технології, технічні вдосконалення цукрового виробництва, вів наукові дослідження, публікуючи результати у фахових виданнях, і поступово вибирався з боргів. Попри точність у розрахунках, мав романтичну вдачу, про що свідчить його таємний шлюб проти волі тестя з француженкою-емігранткою Софією Альбрандт. З часом батько визнав доччин вибір, і подружжя Симиренків було нерозлучне все життя.

Фірма Яхненків-Симиренків, зігравши свою роль у піднесенні промислового виробництва в Україні (до речі, саме вони збудували перший металевий пароплав під назвою “Українець”), припинила існування. Натомість Василь Симиренко купив занедбану цукроварню у селі Сидорові поблизу Корсуня і знову ж таки вивів її на найвищий технічний рівень (освоїв нове тоді виробництво пастили, назвавши її “Українською”, і мармеладу), що принесло йому сталі прибутки і можливість допомагати науковцям і культурним діячам.

Коли дружина Василя Федоровича нарешті дістала у спадок сто тисяч рублів, то подружжя вклало частину грошей у власну цукроварню, а ще взяли кредит під вісімдесят відсотків. Але завдяки вмілій праці та ощадливості Василь Симиренко сплатив борги, і на кінець життя його капітал нараховував уже до десяти мільйонів рублів.

Даючи гроші, Василь Симиренко казав, що на жаль, в Європі зовсім нічого не знають про Україну, а тому треба б ужити заходів, щоб у закордонну пресу подавалося відомості про український національний рух. З цією метою також офірував кошти.

У квітневому листі від 1881 року Симиренко сповіщає Кістяківського про те, висилає йому на бібліотеку двісті рублів, а 15 серпня 1884-го року доручає своєму повіреному допомогти хворому Павлу Чубинському: “Скільки потрібно грошей для Чубинського, можете узяти з мого рахунку, а якби чогось не вистачало, тоді я доповню за Вашою вимогою”.

Ще раніше Василь Симиренко прихистив опального творця українського гімну після його заслання до Архангельської губернії. Чубинський служив у його конторі якийсь час, секретарював у городищенківському Технічному товаристві і, саме Василь Симиренко сприяв виданню “Трудів” етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україні й Білорусі.

Симиренко постійно піклувався про своїх службовців: оплачував лікування хворих у Київських лікарнях, відправляв на навчання здібних дітей.

Згадані благодіяння відомого цукрозаводчика стосувалися окремих осіб. Але в активі Василя Симиренка були й масштабні громадські акції. Наприклад, підтримка єдиного на терені Наддніпрянщини періодичного журналу “Киевская старина”, котрий публікував розвідки з історії України та художні твори українських письменників.

До вдячних Симиренкові інституцій належали українська “Родина”, де збирався квіт вітчизняної інтелігенції, “Товариство допомоги літературі й науці”, газети “Рада”, “Громадська думка”, львівський, а згодом і київський “Літературно-науковий вісник”, що його редагував Михайло Грушевський, і Наукове Товариство імені Т.Г.Шевченка.

Керівництво товариством перебрав Михайло Грушевський, як тільки був визнаний у Галичині за наукового і громадського лідера. Ця інституція спершу орендувала у Львові будинок на вулиці Чернецького, але з часом, коли духовна праця товариства набрала сили і треба було утримувати власну друкарню, бібліотеку, складські приміщення, не кажучи про робітні наукових працівників, Грушевський звернувся по допомогу до наддніпрянських промисловців. І тут таки відгукнувся Василь Симиренко, щоправда, анонімно, але подарував Науковому Товариству десять тисяч рублів (!) - на той час величезні гроші, аби Грушевський з колегами не сушили собі голови платнею за приміщення і спокійно працювали. Таким чином чотириповерхова кам'яниця, котра збереглася донині, стала власністю Товариства, осередком української науки. Доброчинність Василя Федоровича в даному разі важко переоцінити.1907 року Грушевський, порадившись із провідними українськими діячами культури, перебирається до Києва, переносячи сюди і друкування “Літературно-наукового вісника” та інших видань, заручившись підтримкою В.Ф.Симиренка.

Листування Євгена Чикаленка, видавця “Ради” - чи не найцікавішої з тодішніх нечисленних українських газет і єдиної щоденної, - свідчить, що її вихід у світ протягом 1906 - 1914 років був можливий тільки завдяки підтримці Симиренка, який щороку офірував на газету 10 - 12 тисяч рублів.

З перенесенням до Києва львівських видань центр наукової думки поступово переміщується на береги Дніпра, хоча і в Галичині продовжує працювати потужна група вчених. Грушевський живе “на дві хати”, тобто постійно курсує між Києвом і Львовом. Але настає вже час для відкриття подібного товариства в Києві, і воно таки постає під назвою Українське наукове товариство на чолі з Михайлом Грушевським. На той час Василь Симиренко уже відходить од активної діяльності промисловика, живе в Києві по вулиці Трисвятительській, 23 (тепер Десятинна, 9), але продовжує цікавитися українською справою і всіляко сприяти їй.

Друзі й ті, хто знав про доброчинну місію Василя Симиренка (Володимиру Леонтоновичу він казав, що стільки б не працював, якби Україні не потрібні були гроші), називали його “Великим Хорсом” - так у дохристиянські часи давні слов'яни іменували бога Сонця, тобто того, хто підтримує життя.

Помер Василь Симиренко 1 грудня 1915 року. Поховали його на Аскольдовій могилі.

У подружжя Симиренків не було дітей, проте було чимало вдячних духовних спадкоємців. В.Ф.Симиренко лишив два заповіти. За переказом Євгена Чикаленка, “по першому все переходить у власність його жінці Софії Іванівні, а по другому - воно переходить їй тільки в користування до живоття, а після її смерті переходить порівно таким особам: В.М.Леонтоновичу, М.С.Грушевському, І.Л.Шрагові, П.Я.Стебницькому, С.О.Єфремову і мені (Є.Х.Чикаленкові), тобто на українські цілі, бо то все - свідомі українці-патріоти, на яких небіжчик покладався. Через те що було два заповіти, означені діячі дійшли з удовою Софією Іванівною полюбовної згоди, за якою частину грошей в облігаціях вона видала “Товариству підмоги літературі, науці й штуці”. За цю суму Товариство купило друкарню Барського на Хрещатику. Маєток у с. Сидоринці вдова Симиренка заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Гроші ж, які лишаться по ній, мали перейти до народного університету у Києві імені Василя Симиренка з Українською мовою викладання, а свій особняк Софія Симиренко заповіла Українському науковому товариству (УНТ).

1921 року УНТ влилося до Всеукраїнської академії наук. На Трисвятительській, 23 діяли такі наукові установи: комісія природно0географічного краєзнавства, кафедра статистики і Демографічний інститут, Всеукраїнський археологічний комітет, кафедра історії українського мистецтва, кафедра мистецтвознавства та галузеві бібліотеки.

1934 року радянська влада відібрала у ВУАН особняк Симиренків, який за заповітом призначався саме науковцям, але ж хто з можновладців зважав тоді на якісь там заповіти... Будинок набув статусу “спец особняка” з невідомим широкому загалові призначенням. Під час війни й окупації в цьому приміщенні працювала Спілка українських письменників; саме тут заарештували голову Спілки Олену Телігу і сорок літераторів, сімох з яких розстріляли в Бабиному Яру в лютому 1942 року.

Незважаючи на всі лиховісні історичні перипетії, врешті-решт садиба Симиренків прислужилася Українській державі. Після тривалого хазяйнування, знову ж таки у “спец особняку”, служб ЦК КП(б)У і КПУ, сюди, на вулицю Десятинну, , переїхало посольство Великобританії в Україні. Нещодавно на фасадній стіні з'явився барельєф Василя Симиренка з написом: “У цьому особняку 1899 - 1915 роках жив визначний меценат української культури, промисловець і технолог цукроварства Василь Федорович Симиренко (1835 - 1915)”.

Кілька слів про славний рід Симиренків, переслідуваний за більшовицького панування. Небіж Василя Федоровича Симиренка Левко Платонович відомий усьому світові як автор яблука Ренет Симиренка та багатьох плодово-ягідних культур. Він народився 6 лютого 1855 року у селі Млієві.

Навчався в приватній одеській гімназії, Київському та Одеському університетах. За зв'язки з народниками зазнав арешту, сидів у Лук'янівській та Мценській в'язницях, був засланий до Сибіру. Тут зустрів свою наречену, заслану за співучасть у спробі замаху на царя Олександрі ІІ, польську революціонерку-соціалістку дворянку Альдону Грушевську, з якорю вони повінчалися у в'язничній церкві. 1887 року подружжя повернулося до Млієва, і Левко Симиренко з головою поринув в улюблену справу. У Млієві садівник створює унікальний плодовий розсадник - понад три тисячі плодово-ягідних культур. Саджанці і підщепи Левка Платоновича знані у всьому світі. Він пише капітальні праці “Кримське промислове садівництво” (1912) і “Помологія” у трьох томах, “Генеральний каталог” (1901) з описом понад 1300 фруктових сортів.

1920 року Левка Платоновича було застрелено.

Його молодший син народився 29 грудня 1891 року і тому ж Млієві, закінчив Київський політехнічний інститут. Від 1921 року - директор Мліївської дослідної садово-городньої станції і Центрального плодового розсадника України. Також був професором Київського політехнічного і Полтавського та Уманського сільськогосподарських інститутів, головою Всеукраїнської помологічної комісії при Наркомземі України редактором фахового журналу і автором численних підручників, статей. Володимир Левкович заснував всесоюзний науково-дослідний інститут південного садівництва та ягідного господарства. Він зробив величезний внесок у помологію як науку, написав праці “Плодовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Часткове сортознавство плодових рослин” (1932), закінчував “Виробництво садивного матеріалу”.

7 січня 1933 року Володимира було заарештовано.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8