Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття

Дружина Євгена Марія Вікторівна закінчила Бестужівські курси - на той час вищий навчальний заклад для жінок, народила шістьох і вигляділа п'ятьох дітей, що, зрозуміло, забрало багато сили і часу. Проте при такому чоловікові не могла не брати участі у громадському русі. Так, саме в київській господі Чикаленків 1901 року було засновано Жіночу Громаду, яку очолила Марія Вікторівна. Жіноча Громада проіснувала до 1905 року.

Приблизно року 1909-го подружжя Чикаленків розлучилося, хоча офіційно шлюбу так і не розірвало. Євген Харлампійович лишив за Марією Вікторівною маєток у Кононівні. Згодом вона назовсім переїхала до Києва, жила на вулиці Дорогожицькій, в еміграцію не поїхала і померла під час голодомору 1933 року.

Дочка Ганна народилася у Перешорах 1884 року. Навчалася в Одесі, Оксфорді, Женеві, Лозанні (тут отримала університетський диплом) та Единбурзі (також університетський диплом). Знала 28 мов, у тому числі й санскрит, перекладала з них українською і навпаки, друкувалася в газеті “Рада” і “Літературно-науковому віснику”. Побралася з українським німцем Зиґмундом Келлером, філософом і філологом за фахом, який від 1926 року працював в Українському науковому інституті в Берліні і навіть написав дослідження про чумацькі пісні. Але 1933-го вступив до нацистської партії, і це було причиною розлучення з Ганною Чикаленко.

Дочка Євгена Харлампійовича вела активну наукову і громадську діяльність: у 1918 - 1920 роках працювала в українській дипломатичній місії у Женеві; була однією із засновниць у Кам'янці-Подільському 1920 року Української Жіночої Національної Ради, що успішно працювала і усьому світі (крім СРСР) дванадцять років, а Ганна Євгенівна в ній секретарювала і брала участь у багатьох міжнародних жіночих конгресах.

Працюючи в університетській бібліотеці міста Тюбінгена в Німеччині, 1931 року знайшла першодрук праці українського вченого Юрія Дрогобича “Преностикон”. Активно співпрацювала з львівським “Літературно-науковим вісником”. Так, 1929 року опублікувала розвідки “Сучасний стан Шекспірівської проблеми” і “Каталонське відродження літератур”. Померла 1964 року у ФРН.

Вікторія Євгенівна народилася 1886 року у Перешорах. Навчалася в Міланській академії мистецтв. 1917 року вийшла заміж за відомого діяча Олександра Скорописа-Йолтуховського, одного із засновників Союзу Визволення України у Львові 1914 року. Згодом чоловік Вікторії за Української Центральної Ради став директором департаменту у загальних справах УНР, а за Гетьманату - губерніальним старостою, за Директорії - губерніальним комісаром Холмщини, Полісся, Західної Волині. Від 1920 року разом з дружиною виїздить в еміграцію, де аж 1945-го його дістає довга рука НКВД. Заарештований і засланий, Скоропис-Йолтуховський гине в беріївських концтаборах. Можливо, така сама доля спіткала і дружину. Слід по Вікторії Чикаленко втрачено.

Подружжя мало сина Василя, 1920 року народження. Як громадянин Німеччини він був мобілізований до вермахту, служив перекладачем і загинув у Білорусії у вересні 1941 року.

Левко Євгенович народився 1888 року в Перешорах. Серед усіх Чикаленків він, мабуть. Найрадикальніший за вдачею. Був заарештований 1905 року, захищаючи євреїв під час погрому, коли зазнав поранення, а також 1909-гоі 1911-го. Батько постійно мусив його визволяти з-за тюремних ґрат. Левко закінчив Санки-Петербурзький університет. Ще будучи студентом, працював археологом у Федора Вовка на Волині і в Мізинській стоянці на Чернігівщині, допомагав виконувати й узагальнювати антропологічні вимірювання на Полтавщині, Херсонщині, Кубані. Був членом Української соціал-демократичної партії, делегований до Української Центральної Ради від української Петроградської громади. Викладав у Київській українській гімназії. Від 27 червня 1917 року - секретар УЦР, член її Малої Ради. 1919 року значиться науковим співробітником ВУАН.

Левко Чикаленко пише рецензію на книжку відомого археолога, етнографа, мистецтвознавця Вадима Щербаківського “Провідник по археологічному відділу Полтавського народного музею з коротким описом передісторичного життя на Полтавщині”, Полтава, 1919. Тоді ж виїздить в еміграцію до Чехословаччини, де продовжує займатися археологією, вивчає неолітичні культури, зокрема моравську мальовану кераміку, знайомить моравців з трипільською культурою України.

У Чехії побачили світ праці Левка Чикаленка “Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби” (1923), “Техніка орнаментування керамічних виробів мізинських неолітичних селищ” (1925) і “Нарис розвитку української неолітичної мальованої кераміки - Більче Золоте” (1926). Викладаючи у Паризькому Українському Вільному Університеті, здобув ступінь доктора філософії, був членом різних наукових товариств. 1931 року у Варшаві вийшла книга документів “Соловецька каторга” під редакцією Левка Чикаленка. “Соловецька каторга” - це збірка листів до редактора від утікачів із Соловецької каторги.

Збереглося посвідчення від 26 квітня 1947 року про те, що Л.Є.Чикаленко є членом Спілки українських письменників і журналістів в Аугсбурзі (Німеччина). Доля занесла його до США, де якийсь час він змушений був працювати прибиральником у нью-йоркському французькому шпиталі. Помер 1966 року у Нью-Йорку, а 1998-го урну з прахом Левка Чикаленка було перепоховано в Україні, в рідних Перешорах.

Одружився Левко Євгенович з Тетяною Стахевич, небогою народоволки Віри Фінгер. Мало подружжя двох доньок - Яну, майбутнього геолога, і Орисю, яка стала Хіміком. Пані Тетяна не схотіла їхати з чоловіком в еміграцію, лишилася в Петрограді. Тут і померла під час ленінградської блокади. Яна померла пізніше, а Орися і досі живе у Петербурзі.

За кордоном Левко Євгенович 1943 року одружився з Оксаною Лінтварьовою, що прибрала прізвище Чикаленко, замав з нею доньку Мар'яну, яка нині мешкає у Нью-Йорку разом з матір'ю. Пані Оксана Лінтварьова-Чикаленко виступає у пресі з цікавими спогадами.

Петро Євгенович Чикаленко народився 1892 року в Перешорах. Змалечку дуже здібний, всебічно талановитий, вивчив шість мов. Мобілізований на фронти Першої світової війни, потрапив в оточення.

1917 року Петро став до роботи в Українській Центральній Раді, наступного - він секретар прем'єр-міністра УНР Всеволода Голубовича, ще за рік - секретар посольства УНР у Стамбулі. Але в еміграції не залишився, повернувся до Києва, де працював у видавництвах “Думка” і “Сяйво”. За дружину взяв Ксенію, доньку відомого цивільного генерала Бориса Телецького, котрий до революції мав так званий Шоколадний будинок на розі вулиць Єлизаветинської (тепер Пилипа Орлика) і Шовковичної. У 60-х роках там містився міський Палац реєстрації шлюбів. Але повернімося до Петра Чикаленка. Його заарештували гепеушники 6 березня 1928 року. Незабаром захворів ангіною і помер.

У Ксенії Борисівни по чоловікові лишився син Лель (Олександр). Під час війни вони виїхали до Німеччини, але і тут їх дістала комуністична влада. Леля відправили воювати на боці СРСР, а матір - туди, де “Макар телят напас” на 25 років. Вона з'явилася в рідному місті наприкінці 60-х звільнена з концтаборів. Померла у Києві 1983 року. Лель Чикаленко помер 1990-го року, по ньому лишилося двоє синів, які мешкають у місті Акмолі в Казахстані.

Наймолодший Іван Євгенович Чикаленко народився 1902 року в селі Кононівці. Закінчив 1918 року реальне училище, лишився з матір'ю в Києві, тричі поступав до Політехнічного інституту, вчився по півроку і тричі був відрахований як “чужий совєтській власті елемент”.

Усе ж таки влаштувався працювати до видавництва “Думка” та “Сяйво” разом з братом Петром. Але в травні 1929 року заарештували й Івана, засудили його до 5 років позбавлення волі за “контрреволюцію і збройне повстання”. Звільнився на Далекому Сході 1934 року, лишився там працювати вільнонайманим робітником. З часом виріс до начальника будівельної дільниці Байкало-Амурської магістралі. За першої ж реальної можливості, тобто 1946 року, повернувся до Києва, працював будівельником, начальником відділу капітального будівництва Цукротресту. Помер 1974 року в Києві. Його дружина Докія Кузьмівна, народжена 1903-го року, закінчила київську приватну гімназію Жеребцових. Побралася з Іваном Чикаленко 1921 року, працювала у видавництві “Сяйво”, поїхала до чоловіка на Далекий Схід, де працювала економістом. Повернулася разом з ним до рідного міста і померла 1980 року.

У них народилося двоє дітей. Старша Ірина (1924 - 1946) померла в Києві. Молодший Євген, названий на честь діда, народився 1939 року на Далекому Сході. Закінчив Київський геологорозвідувальний технікум, працював у Кіровоградській експедиції техніком-геологом. По здобутті вищої освіти у Київському політехнічному інституті викладав у школі, училищі, технікумі. Нині Євген Іванович Чикаленко викладає машинобудування в училищі Київського заводу реле й автоматики. Бере участь на громадських засадах у роботі профспілок. Досвідчений пасічник - у діда вдався. У школі навчається його син Сергій Чикаленко.

У Львові ім'ям Євгена Чикаленка названо вулицю у мікрорайоні Рясне. Будемо сповідатися на подібну акцію і в Києві, де минула найактивніша частина життя українського доброчинця. Імпульс до неї є: Ліга українських меценатів 1998 року заснувала премію імені Євгена Чикаленка за щедре меценатство, допомогу українській культурі.

Родина Рильських

Так уже склалася доля української шляхти, що вона по Київській Русі мусила постійно комусь служити. Спершу - татарським ханам, згодом литовським воєводам, далі - польському королеві та російському цареві... Відповідно вироблявся і стереотип поведінки - догідництва і зневаги до сласного народу. Хоча й траплялись окремі щасливі винятки особливо у ХІХ столітті, за часів просвітництва і народництва. Одним з таких родів, що повернулися обличчям до народу, який їх годував, були Рильські з Київської губернії.

Так, один із Рильських - Тадей, який народився 2 січня 1841 року в селі Сиавищах Сквирського повіту в родовому маєтку Рильських. Його батько Розеслав мав авторитет серед польського панства і якийсь час був повітовим маршалком, тобто предводителем дворянства. Мати - княжна Трубецька... Навчався Тадей спочатку у Другій київській чоловічій гімназії, потім - в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.

18 січня 1861 року слідча комісія при генерал-губернаторі в політичних справах допитала братів Тадея і Остапа Рильських. Тадея звинуватили в стосунках з селянами, пропаганді комуністичних ідей про рівність, у читанні написаної Рильським “Історії України”, де були такі фрази: “Статут Литовський укладали великі пани, і тому він тільки для панів годиться...”, “Як настала Хмельниччина, всі горнулись до козацтва, бо щезли пани і поділки на вищі і нижчі стани, всі піднялися на одне діло - визволятися з панського ярма”.

Тадей Рильський відкинув усі звинувачення, окрім того, що справді працював із селянами в полі, співав пісні, але пропаганди не вів, своєї “Історії” не читав. Брат Осип сказав, що нічого не може додати до братових показань. У лютому 1861 року братів переведено до Казанського університету, подалі від України.

1862 року молодший брат Тадея - Осип помер.

В Казанському університеті Рильський найбільше цікавився політичною економією. Він написав статтю у журналі “Основа”, яка була присвячена саме економічним положенням, які доводили недостатність селянських земельних наділів за уставними грамотами 1861 року. Згодом ці наділи було збільшено урядом.

Батько Тадея заповів йому маєток у селі Романівці.

Тадей Розеславович узяв за дружину свою кузину, з якою, здається, не мав дітей. На жаль, вона невдовзі померла, а за якийсь час, точніше, 1878 року, він побрався з романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною.

Тадей Рильський господарював у Романівці сорок років. Досконало вивчивши цивільні закони, давав безкоштовні юридичні консультації романівцям і жителям навколишніх сіл. Не обмежувався порадами, а складав селянам потрібні папери і виступав у судах як їхній адвокат. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну церковнопарафіяльну школу, а потім збудував для неї окреме приміщення, оплачував учителя і сам учителював.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8