За цих умов на початку ХVI ст. московсько-литовське протистояння загострюється. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно: у 1500-1503 рр., 1507-1508 рр., 1512-1522 рр. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір серед місцевої еліти. Під владу Москви добровільно перейшли князі зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Воротинські, Бєлєвські та ін.); у 1481 р. деякі князі (Олелькович, Бельський та ін.) організували змову з метою вбивства короля Казимира; у 1507 р. на Київщині та Поліссі відбувалося анти литовське повстання князя Глинського; почалася втеча та переселення селян до російської держави та ін.

Ополячення та окатоличення змушували українське населення активно боротися за свої права. У 1490-1492 рр. Молдавію, Буковину, Галичину охопило селянське повстання під керівництвом Мухи і Борулі. Повстанці захопили не тільки села і невеличкі містечка, а й укріплені міста: Коломию, Галич та ін. Польська шляхта для боротьби з селянами вимушена була просити допомоги у польського короля. Незважаючи на те, що повстанців було доволі багато (більше 10 тис. чол.), але їх неорганізованість, недосвідчене керівництво, брак зброї зумовили поразку цього виступу українського народу за свої національні і соціальні права. У 1492 р. при переправі через Дністер шляхта розгромила повстанців, а Борулю захопили в полон. Муха намагався продовжити боротьбу. Але його захопили і він помер в тюрмі. Це повстання було першим серед серії тривалих повстань українського народу за свої права.

1.2. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського

Структура управління. Найвищу щабель державного управління Великого князівства Литовського займали великий князь, великокнязівська Рада та сейм. Вони виконували загальнодержавні, законодавчі та судові функції. На першому етапі розвитку держави в структурі управління значне місце належало удільним князям.

Великий князь був управителем усієї держави: утримував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу; керував збройними силами; проголошував війну та мир; здійснював зовнішню політику; призначав і звільняв державних урядовців тощо.

Виконавча влада зосереджувалася в руках центрального уряду (канцлер - начальник канцелярії і міністр закордонних справ, підскарбій - міністр фінансів, гетьман - міністр військових справ) та місцевої адміністрації (воєводи, старости, возні тощо).

Важливою ланкою центральної влади була Великокнязівська Рада, в якій брали участь Гедиміновичі, князі, бояри, магнати, урядовці та міщани. Спочатку це був дорадчий орган, з думкою якого великий князь не був зобов'язаний рахуватися. А вже за привілеями 1492 та 1506 рр. вона отримала право разом з Великим князем проводити дипломатичну роботу, в час його відсутності здійснювати суди і проголошувати мобілізацію. Великий князь не міг без згоди Ради змінювати чи скасовувати її постанови щодо внутрішньої політики, мав радитись з нею, знімаючи чи караючи урядовців, витрачаючи чи вивозячи кошти за кордон. Тобто Рада обмежила владу Великого князя на користь аристократії.

Із залученням до державних справ дрібної шляхти зменшується вплив ради і зростає значення шляхетських зібрань-сеймів. Вже у 1440 р. шляхетський загал вперше бере участь в обрані князя, що надалі стає традицією. Перший дійсний сейм відбувається 1507 р., перший Литовський Статут (1529 р.) вже визнав сейм як державну установу.

У наступні роки сейми відігравали важливу роль у розвитку державного устрою. Вони прийняли нову редакцію Статуту (1566 р.); здійснили судову реформу, поділивши Литву і руські землі на 30 судових повітів з виборними суддями з-поміж шляхти; повели адміністративну реформу; державу поділили на 13 воєводств, а кожне воєводство - на повіти. На українських землях було утворено 5 воєводств: Берестейське, Підляське, Київське, Волинське й Брацлавське. Воєвод призначав Великий князь, а старост обирала шляхта, князь затверджував цей вибір.

Литовські статути. Становленню якісно нового рівня правових відносин у Великому князівстві Литовському сприяло створення на початку ХVII ст. писаного кодексу законів під назвою «Литовський Статут». Варто зауважити, що вчені звертають увагу на тісний зв'язок литовського Статуту з основними положеннями давньоруського права, наявними у «Руській Правді».

Прагнення шляхти мати свої писані права та закони прискорило законодавчий процес у литовській державі. Після тривалого обговорення перший литовський Статут був ухвалений на сеймі 1529 р. Він надавав шляхті право: публічного суду; володіння землею; апеляції до великого князя; виїзду за кордон; звільняв її підданих від усіляких податків і повинностей на користь князя й адміністрації. Захищаючи інтереси шляхти, Статут обмежував права інших станів, поглиблював соціальну нерівність (мисливський собака оцінювався вдвічі дорожче за «мужика тяглого»).

Посилення ролі шляхти у суспільстві та бажання закріпити свої права законодавчо зумовило прийняття другого Литовського Статуту (1566 р.), в якому було значно розширено розділ про шляхетські права і карні злочини. Зокрема, покарання за вбитого шляхтича було набагато суровішим, ніж за простолюдина. В новому Статуті вже майже відсутній термін «боярин», натомість повсюдно вживається «шляхтич».

Литовський Статут (1588 р.) був діючим правом на землях великого князівства Литовського та в українських провінціях, що увійшли до складу Речі Посполитої. Він визначав права привілейованої верстви - шляхти та поспільства (селянства), а також служив нормою для суто народного, так званого «копного» суду, який був своєрідним продовженням старого вічового зібрання. Копа (збори всіх правоздатних членів округи) проводила судовий процес, виносила вирок і виконувала його. До цього суду могли звертатися всі стани суспільства.

Соціально-економічне становище українських земель. Основу економіки українських земель у XIV-XVI ст. складали землеробство, торгівля, традиційні промисли, ремісництво.

Сільське господарство. Аграрний сектор до ХVІ ст. був зорієнтований на вироблення продуктів для феодального господарства, забезпечував всім необхідним селян та потреби жителів міст. Феодальне господарство засновувалось на експлуатації селянства, об'єдного в громади (общини), котрі складалися з кількох дворищ, кожне з яких у свою чергу, об'єднувало кілька індивідуальних господарств. По відношенню до феодала дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

Найбільш поширеними культурами були: овес, жито, ячмінь, пшениця, горох, просо, які вирощувалися для власних потреб. Частина виробленого віддавалася феодалам (як натуральний податок), або продавалась у містах (адже феодали стягували податок і грошима). Починаючи з середини ХV ст., майже всі податки стягувалися грішми.

У ХVІ ст. в Західній Європі зріс попит на продукти харчування (там відбулася своєрідна «революція цін», коли внаслідок припливу дешевого золота й срібла з Америки підійнялись ціни на всі товари). Як зазначає О.Субтельний, ціни зросли у 4-5, а подекуди навіть у 8-10 разів. Зростання цін і попиту на зерно зумовило втягнення українських земель (особливо тих, що знаходилися поблизу притоків Вісли: Західного Бугу, Сяну в міжнародну хлібну торгівлю. Вони стають районами товарного зернового господарства. Вирощене зерно вивозили шляхами до Гданська. А далі - в країни Західної Європи. Вказані процеси, з одного боку, пришвидшили зміни в техніці та технології господарювання (розширення асортименту сільськогосподарських культур, поява водяних та вітряних млинів тощо), з іншого - гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Розширення торгівлі хлібом та іншими сільсько-господарськими продуктами спонукало до появи і розвитку фільваркового господарства. При цьому розширення панських господарств відбувалося за рахунок селянської землі та зростання панщини.

Юридичною підставою для захоплення феодалами общинних земель стала аграрна реформа 1557 р. у Литовському князівстві, яка відбулася на основі закону „Устав на волоки” (волоки - поля). Цим законом передбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доходності ґрунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях - волоки, що дорівнювали приблизно від 17 до 22 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державне володіння та передавалися магнатам під фільварки. А гроші - поділялися між селянськими господарствами по одній волоці на дворище.

В результаті реформи було: зруйновано общину, яка ще за часів Київської Русі відігравала роль організаційного ядра у житті сільського населення; передані шляхті, виведені із обігу общини значні площі родючих ґрунтів; удвічі збільшилися феодальні повинності селян; всі категорії селян були позбавлені права переходу. Джерелами зростання феодальних володінь були також великокняжі дарування, купівля маєтків та освоєння нових земель.

Свої земельні володіння феодали перетворювали на фільварки: багатогалузеві господарські комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на ринок, зберігаючи при цьому значні риси натурального господарства. Впровадження фільваркової системи сприяло розвиткові товарно-грошових відносин та посиленню експлуатації сільськогосподарських виробників.

Торгівля. Важливим сектором економіки виступала торгівля. Внутрішня відбувалася на торгах (торжищах) переважно продуктами рослинництва та ремісничими виробами. Міжнародного характеру набули ярмарки Львова, Луцька, Києва та інших великих міст. Ярмарки відбувалися безперервно протягом року.

Значних змін зазнала зовнішня торгівля:

- різноманітнішає експорт, провідними статтями якого стають зерно, худоба, дерево, відтісняючи на другий план шкіру, мед, віск;

- збільшилися обсяги та асортимент товарів, що імпортувалися: дорогі сукна, вина та багато іншого;

- змінилися великі торговельні шляхи. З середини ХV ст. із занепадом Дніпровського шляху втрачає своє значення чорноморська торгівля. Купецькі каравани, що забезпечували торгівлю Північно-Східної Русі зі Сходом, тепер прямують до Константинополя - Стамбулу суходолом: через Молдавію та Волощину. Економічні інтереси Європи із Сходом зв'язували території Галичини, Волині та Поділля. Уже в ХV ст. в Україні приживаються елементи нової торговельної культури: продаж товарів у кредит або під заставу; укладання торговельних контрактів; започатковується іпотечна система землекористування (земля здавалася під заставу).

Розвиток суспільства. Під впливом змін в економіці в українських землях формується станова організація суспільства, яка базується на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

Шляхта. Верхній щабель в соціальній ієрархії займала шляхта, що включала на етапі становлення (ХІV-XV ст.) декілька груп панівного класу, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів (представники княжих родів литовської та давньоруської династій, члени великокнязівської ради, найзаможніші феодали і дрібна шляхта. Питома вага шляхти серед українського населення Литви становила майже 5%.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10