Переконавши, що Австрія не візьме на себе ніяких нових зобов'язань, англійські, голландські і прусські дипломати 17 квітня, під тиском Англії, уклали в Гаазі угода, по якому 62-тисячна прусська армія Меллендорфа повинна була бути використана там, де це буде відповідати інтересам морських держав. Незабаром цей Гаазький договір піддався важкому іспиту.
Положення в Польщі, а також початок розпаду першої коаліції, про що посилено говорили в той час, спонукали Росію звернутися до Австрії з пропозицією взяти участь у боротьбі проти Костюшки. Обійдена при другому розділі, Австрія, таким чином, запрошувалася взяти участь у неминуче майбутньому третьому... Припускаючи, що успіхами 1792р. Пруссія може знову виявитися надто самостійна і жадібна, Катерина II замість прусських військ у Польщі бажала бачити австрійські війська. Тугут і імператор Франц вважали, що це цілком відповідає іх планам, тим більше, що тільки що підписаний Гаазький договір дозволяв розраховувати, що на захист Бельгії, що є природним підступом до Голландії і, як пізніше сказав Наполеон, пістолетом, спрямованим у груди Англії, будуть поставлені прусські війська. Поспішаючи завершити західні справи, Австрія на початку травня через датських дипломатів звернулася до Бартелемі і Грувілю з повідомленням про своє бажання укласти мир. Помітивши виняткову пасивність австрійських військ перед обличчям величезних сил ворога, англійці зажадали найшвидшого перекидання армії Меллендорфа в Бельгію. Але Пруссія, не бажаючи надати Австрії монополію спільного з Росією грабежу в Польщі, боячись бути витиснутої при третьому розділі, зовсім не прагнула захищати інтереси усі тієї ж Австрії в Бельгії. Пруссія, спираючи на параграф Гаазького договору, що надає вибір місця дії прусського корпуса взаємній угоді Англії, Голландії і Пруссії, відмовилася направити корпус Меллендорфа в Бельгію, пообіцявши підтримати зусилля союзників операціями проти Ельзасу і Лотарингії. Це було дійсним початком настільки довго штучно затримуваного кінця першої коаліції.
Слідом за цим хвилюється слухами про австро-французькі переговори, і боячись спізнитися до польського поділу, прусський король 14 травня віддав наказ про відправлення 50 тис. солдата в Польщу і попередив, що прусська армія буде захищати тільки границі імперії.
Щоб не поривати остаточно із союзниками, прусська армія, затративши чимало зусиль, захопила 23 травня Кайзерслаутерн. Але ця окрема операції не змінювала положення речей, тим більше, що незабаром дипломатична поразка Австрії, Англії і Голландії було доповнено військовим: 18 травня французькі війська з північної армії під командуванням Моро, Вандама і Макдональда зненацька атакували і розбили під Туркуєном австрійські дивізії. Туркуєнська битва створила погрозу правому флангу зосереджених у франко-бельгійської границі союзних армій. Тоді ж арденнська армія, що керувалась Сен-Жюстом і Леба, початку завзятий натиск на лівий фланг австрійських сил, прагнучи форсувати Самбру й опанувати Шарлеруа. Перевага сил, ініціативи, енергії, рухливості, наполегливості французів ставав день від дня усе більш очевидним. В австрійському штабі питання підготовки евакуації з Бельгії стали привертати більшу увагу, чим задачі оборони країни. Начальник головного штабу Макк подав у відставку. Циркулювали ніким не спростовувані і все більш завзяті слухи про майбутнє відступі і виході Австрії з війни.11 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 382.
Як би підготовляючи суспільну думку, імператор Франц, що прибув навесні в Бельгію, наприкінці травня привселюдно прийняв деякої Долі, авантюриста, що видавав себе за представника Комітету суспільного порятунку
Коли 13 червня імператор Франц залишив Бельгію, усі зрозуміли, що відступ уже почався. Триваючі бої повинні були як прикривати цей відступ, так і служити заставою більш вигідних умов миру.
Сила англійського золота виявилася не в змозі перебороти опір французького народу і зберегти контрреволюційну коаліцію. Як і раніш, Англія хотіла продовжувати боротьбу, але, як і раніше воліла вести її чужими руками. Адже при подібному своєрідному положенні речей саме Англія зробила великі придбання: діючи самотужки на другорядних, не вирішальних ділянках боротьби, вона захопила в 1793 р. в Індії Чандернагор, Пондишері, а також Сен-Пьєр, Мікелон, Табаго, до яких у 1794 р. додалися Корсика, Мартініка, французька частина Сан-Домінго. Придбання окупали витрати. Англійська буржуазія, що багатіє, процвітаючі англійські поміщики не хотіли світу.
Але європейський світ став неминучим, коли 17 червня французька північна армія опанувала Іпром, а 26 червня армія Самбру і Маасу, зайнявши напередодні Шарлеруа, розгромила перед Флерюсом основні сили австрійців. Шляху в Бельгію, як із заходу по узбережжю, так і зі сходу в долинах Самбру і Маасу, були відкриті. Австрійська, голландська, англійська, гановерська й інші армії в паніці відступали. Рейнські позиції союзників були під ударом.
Розгромлені вороги Франції готові були йти на мир. Іспанський уряд в результаті поразок та народних рухів в країні, схилявся до миру; в Голландії з кожною миттю наростала можливість вторгнення французьких військ, росло бажання не тільки скінчити війну, але й у союзі з Францією звернутися проти фактичного сюзерена -- Англії, що витісняла голландців з важливих пунктів колоніальної і морської торгівлі; правителі італійських держав металися між союзом з Англією й орієнтацією на Францію; Австрія і Пруссія усе більше заплутувалися у східних справах і, потерпівши поразку в спробах нав'язати свою волю французькому народу, шукали шляхів примирення з ним. Росія, тимчасово відмовивши від своїх планів, безпосередньо спрямованих проти Туреччини, цілком була зайнята польськими справами. Тільки Англія непохитно прагнула продовжити і підсилити хрестовий похід європейської реакції проти буржуазної революції.
Прийшов час для французького уряду остаточно висловитися по польському питанню. Що тісняться з усіх сторін сили Костюшка прийняли на себе всю міць удару східноєвропейських держав. Польські емісари в Парижеві, Барс і інші, квапили Комітет суспільного порятунку з обговоренням мір допомоги повстанцям. Було відоме, що Костюшко намагався встановити дружні стосунки з Австрією, а усередині країни, стримуваний магнатством, проводив політику надзвичайно помірних соціальних реформ. Не бажаючи вплутуватися в нові ускладнення, досягши порога перемоги і миру, робеспьєристи вирішили відмовитися від втручання в польські справи. Своє відмовлення вони мотивували тим, що їх не задовольняє загальний характер політики Костюшко.11 Хобсбаум Э. «Век революций в Европе 1789-1849» ,- Феникс (США): 1999. С. 104.
2 Хобсбаум Э. «Век революций в Европе 1789-1849.» ,- Феникс (США): 1999. С. 104.
Тому 13 липня Барс був запрошений у Комітет суспільного порятунку. Тут Сен-Жюст коротко і різко повідомив йому, що «Франція не дасть ні найменшої крупиці золота, не ризикне життям ні єдиної людини для зміцнення революції в Польщі...»2 «Інтернаціоналізм» революціонерів повинний був відступити перед розуміннями практичної політики: і до кожної події міжнародного життя вони не могли не підходити насамперед з погляду інтересів салон" Франції. Зараз ці інтереси полягали в припиненні війни і у встановленні мирного співжиття республіки з її сусідами. Допомога полякам могла стати нездоланною перешкодою до світу з Австрією і Пруссією, -- тому революційні поляки були принесені в жертву миру.
Але тому що засобу республіки надзвичайно зросли, а її національні армії і застосована ними нова тактика, ялиновому військова й економічна міць країни, на ряді із соціальною перевагою над іншими державами, представляли виняткові переваги, те нова, зміцніла французька буржуазія (спекулянти, постачальники, оптові торговці, великі промисловці, ділки, що наживалися па грабежі окупованих територій, зв'язана з ними верхівка генералітету) вже не бажала припинення переможної війни і штовхала на шлях перетворення її з визвольної, революційної, в агресивну, загарбницьку, грабіжницьку. Дарма Робесп'єр попереджав 9 липня якобінців: «Про благоденство держави судять не стільки по зовнішніх успіхах, скільки по щасливому внутрішньому стані».11 Хобсбаум Э. «Век революций в Европе 1789-1849» ,- Феникс (США): 1999. С. 106.
2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 390. Основна маса буржуазії слухати не хотіла про світ у той час, коли відкривалася дорога до завоювань. Безсумнівно, у внутрішній політичній боротьбі, що розбушувалася влітку 1794 р., коли національні задачі буржуазної революції виявилися дозволеними, питання зовнішньої політики грали значну, хоча, можливо, і підлеглу роль. II недарма Робесп'єр у своєму останньому виступі, у промові в Конвенті 26 липня (8 термідора), багато говорив про небезпеки, викликаних перемогою, і про необхідність закріплення її плодів: «Вам говорять про ваші перемоги з академічною легкістю, що змушує вірити, що вони не коштують нашим героям ні крові, ні праць: вони здавалися б більш великими. Що зроблено, щоб використовувати наші успіхи для зміцнення наших принципів, щоб попередити чи небезпеки забезпечити плоди перемоги? Стежите за перемогою... Наші вороги відступають і надають нас внутрішнім звадам. Подумайте про кінець кампанії; бійтеся внутрішніх фракцій; бійтеся інтриг, яким допомагає впровадження в іноземні території... Військова аристократія знаходиться під заступництвом, відданих [республіці] генералів переслідують...»2
Контрреволюційний переворот 9 термідора привів Францію в нову безодню воєн і іспитів, продиктованих прагненням французької нації до завоювань і до гегемонії над Європою.
Висновки
28 липня 1794 року Якобінська диктатура пала, тим самим засвідчивши кінець апогею Великої Французької Революції.
Цей період в історії Франції та Європи є неоднозначним, тому що і по сьогодні не вщухають пристрасті навколо цієї проблеми. Що ж це було - Якобінська диктатура? Можливо, це період керування зграї ненажерних кровопивць тиранів; можливо, це період правління справжніх французьких патріотів, яким не судилось стати переможцями; а можливо, це бенефіс класової боротьбі, в якій жорстокі контрреволюціонери розчавили представників народних мас. І таких „можливо” існує безліч. Але питання залишається.
Незважаючи на велику кількість ймовірних варіацій відповідей на це питання, все-таки це була диктатура, з всіма витікаючими наслідками: терор, розправа над конкурентами, військовий характер влади, агресивна зовнішня політика... Проблема полягає в тому, що саме призвело до цього? Напевне, це було закономірним явищем і в цій ситуації по іншому могли діяти лише самогубці. Хоча засуджувати дії якобінців не можна, так-як і обожнювати.
Але схилити голову перед ними потрібно, томущо ці люди зробили титанічні зусилля для досягнення своєї мети. Не кожний політик зможе протриматись рік при владі, враховуючі всі обставини: громадянська війна, економічна і соціальна кризи, навала інтервентів, постійна політична боротьба... При цьому їм вдавалось виплутуватись і не безуспішно.
Отже, події червня 1793р. - липня 1794р. є прикладом людської сили і неспроможності, прагненню миру і агресії, хитрощам і тупості... Хоча смерть в образі гільйотини переслідувала всіх і багато кого наздогнала, але їхні імена залишились на сторінках історії.
Питання про якобінську диктатуру існуватиме доти - доки пам'ятатимуть про це і намагатимуться не допустити подібного, з його наслідками.
Сподіваюсь я дав вичерпну відповідь у своїй роботі на дане питання і зміг викласти факти без політичного забарвлення, але зі своїм особистим нейтральним поглядом.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
