Розширюючи політику економічної оборони країни і намагаючись відбити удар, що наносились французькій торгівлі англійським законодавством і діями англійського флоту, Конвент, після довгого обговорення у своїх комісіях і в пресі, 21 вересня припиняє дію навігаційного акту, що забороняє перевіз товарів на англійських кораблях. Пізніше була піддана забороні торгівля всіма предметами англійського походження чи виготовлення з підвладних Англії країн.
Крім Англії, на полі підступного, непримиренного і ненависного ворога революції, у неї були і інші дуже серйозні вороги. Ганебна першість Англії, що очолила похід на націю, що звільнялася від монархізму, намагалися заперечувати Австрія і Прусія. Ці дві найбільші феодальні держави центральної Європи лише на дуже обмежений відрізок часу перебороли їхні споконвічні протиріччя, що розділяли; уже дуже незабаром, відразу після Вальми, переконавши в тім, що похід на Париж сполучений зі значними труднощами, вони повернулися до своїх старих планів грабежу слабких сусідів і стали ревниво спостерігати друг за другом.
Так, один із союзників -- Прусія, у міру того як росли труднощі і сумніви в успіху підприємства, у міру того як ставало очевидним, що удача зможе допомогти лише Австрії, торгуючи п домагаючись реальних придбань, усе більше уваги приділяла положенню в Польщі, розглядаючи залишки від її як легку ц доступну, видобуток. Коли потім, улітку 1793 р., армії союзників здобули значні перемоги і здавалося, що війна йде до кінця, протиріччя, що розділяли союзні уряди, виступили назовні в повному обсязі.
Боячись і ненавидячи якобінців і санкюлотів, упевнені у своєму торжестві над ними, країни коаліції прагнули використовувати успіх інтервенції, кожна в строгій відповідності зі своїми власними егоїстичними планами. Тому, після захоплення Конде і Валансьєна, англійська армія, замість того щоб разом із союзниками іти на Париж, відокремилася від австрійської і розпочала облогу Дюнкерка. Піт прагнув одержати порт, що відкриває можливість вільного і постійного проникнення в глиб Франції, і здатний бути знаряддям тиску на будь-який французький уряд.
Позбавлений англійської підтримки герцог Кобургський з австрійською армією не ризикнув пробиватися вперед і безнадійно зав'язнув на півночі Франції. Інша австрійська армія генерала Вурмзера намагалася опанувати Ельзасом, але, не одержуючи підкріплення від прусських військ, незабаром була витиснута звідтіля французами. Прусська ж армія обмежилася вигнанням французів з Майнца (23 липня) і застигла на місці, тому що прусський двір вважав усяке просування вперед відповідають інтересам тільки Австрії і з тревогою дивився на сприятливий для Росії хід справ у Польщі. Незабаром прусський король розпорядився зовсім припинити наступальні дії на Заході і звернув усю свою увагу на Схід, тому що відмова Австрії підтримати план нового розділу Польщі створював для Пруссії нові ускладнення.
На Сході Катерина II енергійно здійснювала свої плани у відношенні Туреччини і Польщі. Нескінченно ворожа французької революції, вона вважала невигідним передчасне пряме втручання в західноєвропейські справи і прагнула в максимальному ступені використовувати переваги, що створювала для неї війна. Тому цілком прав був Робесп'єр, коли відзначав, що «у той час, коли ворогуючі з нею держави розбиваються об стрімчак Французької республіки імператриця Росії береже свої сили і множить свої ресурси... Вона сподівається дочекатися моменту, коли зможе диктувати закони Європі й принаймні Пруссії й Австрії».11 Фомичев В.М. «Документы и материалы по истории Западной Европии XVIII-XIX ст.» ,- М.: 1992., №3. С. 19.
Тим часом, усі своєкорисливі розрахунки держав коаліції зненацька розбилися об могутню відсіч французького народу, що став зі зброєю в руках на захист завоювань революції. Комітет суспільного порятунку надавав особливого значення необхідності розгрому герцога Йоркського, справедливо думаючи, що поразка англійської армії послабить позиції Пітта в парламенті й у країні і примусить його до зміни політичного курсу. Тому усі свої кращі сили республіка кинула в район Дюнкерка. Але поставлений на чолі північної армії Ушар не використовував можливостей, що представлялися йому, для подальшого розвитку здобутої всупереч йому перемоги при Гондсхооте (6--8 вересня). Цією перемогою Франція була зобов'язана ініціативі Журдана, Вандама, Леклера, що блискуче проявили себе в обложеному Дюнкерку, енергії Гоша і комісарів Конвенту Левассера і Дельбреля. Незабаром після того армія Ушара потерпіла ряд поразок. Деяке світло на їхні сховані причини пролила виявлена серед паперів Ушара компрометуюча кореспонденція між ним і іноземними государями. Ушар був арештований, судимо за обвинуваченням у зраді п страчений.
Бій при Гондсхооті, вигране незважаючи на зрадницький посібник, яскраво свідчило про те, що, незважаючи на пожежу громадянської війни, якобінці зуміли використовувати той своєрідний перепочинок, що породили розбрати серед коаліції. З надзвичайною енергією вони створили нові національно-революційні армії.
Ще 25 серпня, не встигнувши скористатися допомогою Англії, заколотники були вигнані з Марселя, 9 жовтня здався Ліон, у жовтні ж нанесено була вирішальна поразка вандейців, намагаючись в Гранвілі опанувати виходом до моря і встановити зв'язок з англійцями. Одночасно республіка виявилася в стані звільнити від інтервенції Ельзас. Відмітившись під Дюнкерком Гош був поставлений на чолі мозельскої армії, Пішегрю був призначений командуючим рейнською армією. Сен-Жюст, Леба, Лакост і Бодо, як комісарів Конвенту, допомогли їм відновити порядок у військах, призупинити існуюче ще й у жовтні повільний відступ і перейти в рішуче настання. До кінця грудня мозельска й арденська армії звільнили давно осаджувався австрійцями Ландау й опанували укріпленими лініями Вейсенбурга. Якби не підтримка, зроблена в останній момент пруссаками, австрійська армія Вурмзера була б знищена. У дуже порваному стані вона перейшла Рейн і зупинилася у Филпіпсбурзі. У підсумку цих операцій Ельзас виявився звільненим від ворога. Не менш значні були і перемоги на півдні, серед яких особливе місце здобувало вигнання 19 грудня інтервентів і заколотників з Тулона.
Успіхи революційних армій робили приголомшуюче враження. Навіть такий орган, як німецько-російський «Політичний журнал», у січні 1794 р. з розтрощенням, але віддаючи данину поваги французькому народу, повідомляв читачам: «Безприкладна сміливість досвідчених військ потрібно, нарешті, уступити безлічі які тисячами падали, щоб виграти один крок, що холоднокровно дивилися на багаття мертвих, на ріки людської крові, а заразливі хвороби, на недолік у плаття, на саму наготу в люті морози, на всі страждання людської натури... Французи вели війну на усіх своїх границях проти англійців, іспанців, португальців, італійців, австрійців, пруссаків, голландців, імперських військ у Нідерландах, при Мозелі, на Рейну, у суміжних місцях Іспанії, у Савойї, у Вест-Індії, в Ост-Індії, та й всередині своєї держави проти так званих роялістів, у Поату, у Нормандії, проти міст Ліона і Тулона, у багатьох сторонах Лангедока, Провансу, при Марселеві й інша». Не будучи в стані розкрити причини французьких успіхів, журнал досить правильно відзначав далі незвичайні тактичні прийоми, застосовані революційними полководцями: «Вони нападали на імперські війська чотири тижні підряд, майже щодня, і щодня з новими у свіжими солдатами. Досвідчені генерали уникають скільки можливо так називаної дрібної війни... Але французькі проводирі не дивилися на втрату; їхній намір полягало в тому, щоб цими невпинними і часто кровопролитними битвами стомити ц послабити і без того несильну імперську армію, щоб наостанку, при загальному нападі чудовим числом своїм, тим легше здобути перемогу».11 Хобсбаум Э. «Век революций в Европе 1789-1849.» ,- Феникс (США): 1999. С. 69.
2.2 Перехід Франції до загального наступу. Початок розпаду коаліції
Перемоги пізньої осені 1793 і зими 1793/1794 р. відкривали нові перспективи для французької дипломатії. 15 вересня за пропозицією Сент-Андре Конвент схвалив основні положення, якими повинні були керуватися республіканські генерали в іноземних володіннях. Потім Комітет суспільного порятунку склав відповідну інструкцію, що передбачала право брати заручників із середовища пануючих соціальних елементів в окупованих областях, право накладати контрибуції, робити конфіскації, обеззброювати жителів і т.п. 16 вересня Комітет суспільного порятунку затвердив «тимчасові дипломатичні підстави», що встановлювали деякі форми відношенні і способи одержання інформації через кордон, що зокрема вказували на необхідність розгортання таємної інформаційної служби всередині ворожих країн і надзвичайної обережності в поширенні письмових інструкцій. Остання вказівка була викликана тим, що в ряді випадків секретні інструкції і секретне переписування потрапляли в руки ворогів. Це відбулося, наприклад, коли Семонвіль і Марі, представники республіки в Константинополі і Неаполі, були захоплені австрійцями, ввійшовши на нейтральну територію для того, щоб затримати французьких дипломатів.
Уряду держав коаліції не зупинялися ні перед якими засобами боротьби, перехоплюючи французьких кур'єрів, послів, агентів, примушуючи нейтральні країни виганяти французьких представників (так, із Трієста був висланий французький віце-консул, був арештований французький резидент у Данцизі).11«Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 363. Багатьох з них союзники намагалися завербувати до себе на службу.
Комітету суспільного порятунку довелася особлива увага приділити питанню очищення складу співробітників міністерства закордонних справ від ворожих чи сумнівних елементів. Постановою від 16 вересня всі колишні дворяни звільнялися від служби в цьому відомстві і його представництвах. Але ця постанова виявилася недостатньої для того, щоб оздоровити міністерство закордонних справ.
В ньому продовжували свою роботу як англо-прусські найманці, так і прихильники ворожих якобінцям партій. Ціла група останніх була викрита і передана в Революційний трибунал восени 1793 р.. Нові співробітники міністерства закордонних справ були також далеко не всі віданні революції людьми. Так, главою третього відділення міністерства, що займалося питаннями зв'язаними з Росією, Туреччиною, Польщею й іншими країнами, 12 листопада 1793 р. був призначений Шарль Рейнгард, уродженець Вюртемберга, зв'язаний з жирондистами і Талейраном. Генеральним секретарем міністерства закордонних справ був Міо, після термідоріанського перевороту ставши керівником відомства. Коли ж у міністерство призначалися робеспьеристи, то інший персонал додавав всі зусилля для того, щоб вижити їх і всіляко утруднити їм роботу.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
