За планом «Ост» німці мали намір виселити із України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалось передати союзникам.
Наступ на Україну здійснювала група німецької армії «Південь» на чолі з фельдмаршалом Рундшедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний Фронт на чолі з генералом М. Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Я. Черевіченком.
З 23 по 29 червня в районі Луцьк-Рівне-Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони просунулись углиб України на 300-350 км.
У північному напрямку німецькі війська просунулись углиб радянської території на 500 км, у центральному напрямку на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. чоловік (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3.5 тис літаків, 6 тис. танків.
Початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.
Радянські війська мужньо билися з загарбниками, але кількісна перевага була на боці ворога. Ворожі танки 24 червня вийшли в район м. Рівно і м. Дубно, а 17-та німецько-фашистська армія швидко просувалася на Львів і Броди, намагаючись відрізати радянські війська від центра лівого крила. Війська Південно-Західного фронту, контрудару в районі Брод, Рівна, Дубно затримали на 8-10 днів наступ противника, завдавши йому великих втрат в живій силі і техніці.
Відвівши основні сили І танкової групи і 6-тої армії 5 липня ворог знову ударив в напрямку Новгорода-Волинського, Житомира, Києва. Прорвавши оборону радянських військ в районі Новгорода-Волинського противник 9 липня взяв Житомир. А 11 липня німецько-фашистська піхота і танки вийшли на річку Ірпінь за 15-20 км. Від Києва.
Одночасно зав`язались запеклі бої на південь від Києва. Німецько-фашистські війська спрямували свій удар з району Бердичева через Білу Церкву на Умань, щоб вийти у тил арміям лівого крила Південно-Західного фронту. Після важких боїв радянські війська 30-го липня залишили Умань, а 10 серпня ще кілька міст України серед них Канів, Черкаси, Кременчук, Кіровоград. На південь від Києва в районі Кременчука гітлерівці підійшли до Дніпра.
Одним з епізодів війни є розповідь очевидця Мільнера Рафаїла Ісайовича, який брав участь у форсуванні Дніпра. На початку жовтня 1943 року полк підійшов до Дніпра, готуючись до форсування ріки, гвардійці відремонтували покинуті на березі човни, побудували нові. Ріка на ділянці фронту протікала двома рукавами, які утворювали не великі острови, на них, як і на правому березі були ворожі укріплення, щоб успішно зламати опір ворога і оволодіти островами, треба було придумати все до найменших дрібниць. У цьому полягали найперші і найважливіші завдання. Залишеним серед ріки гітлерівським частинам відступати не було куди, тому і чинили вони нашим військам відчайдушний опір. З настанням вечора почався штурм правого берега Дніпра. Ніщо не змогло зупинити героїв. Човни, плоти, порожні бочки - все було використано для переправи. Багато хто долав ріку вплав. Могутнє «УРА!!!» переборюючи гуркіт бою неслося над рікою. Бійці атакували ворога з ходу, билися з ними прикладами, багнетами Мільнер брав безпосередню участь в організації переправи, давав необхідні вказівки і поради офіцерському складу.
Під час боїв по розширенню плацдарму 6 жовтня 1943 року Мільнер весь час перебував у бойових порядках полку. Як був поранений командир полку він прийняв командування на себе і забезпечив успішне виконання поставленого завдання.
За відмінне проведення операції по форсуванню Дніпра за особливу хоробрість і мужність указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року Мільнеру було присвоєно звання Героя Радянського союзу.
Другим очевидцем і учасником цих подій був Романенко Олексій Данилович. Командир відділення Романенко взявся човном перевести людей. Він перевіз 82 солдатів зі зброєю. Була поставлена задача вранці перейти в наступ і зайняти село в Новій Петрівці, але сили були не рівні. До вечора залишилося 14 солдатів. Треба було переправити на лівий берег і розповісти командуванню про ситуацію, що склалася, але човен був розбитий і Романенко вирішив плисти. Коли він досягнув мети розповів командирам про ситуацію, виснажений заснув. Але не пройшло і трьох годин як він вже сидів з іншими солдатами. За чотири рейси під безперервним вогнем він перевіз більше ста бійців. Після бою за Дніпро, йому також присвоєно звання героя Радянського Союзу.
Не оминула війна і моїх країв, зокрема Черкащини. З перших днів війни труднощі стали на захист Вітчизни.
З початком Великої Вітчизняної війни Черкащина стала ареною бойових дій. 57 дивізій, 13 бригад, 1300 літаків гітлерівської групи «Південь» були націлені на українську землю. На Черкащині бої з окупантами почались в середині липня 1941 року і тривали до кінця вересня 1941 р., коли фашисти зайняли Чорнобаївський та Драбівський райони. Коли було встановлено фашистський окупаційний режим в Україні, то Черкащина ввійшла до складу рейх комісаріату «Україна» під керівництвом Еріха Коха.
В ніч на 22 серпня 1942 року радянські війська після жорстоких боїв залишили Черкаси. А на лівому березі Дніпра населення наших районів працювало і вдень і вночі на спорудженні оборонної лінії. Систематичне бомбардування ворожими літаками прибережних районів зводили нанівець працю жінок і підлітків.
31 серпня 17-та польова армія німців зуміла переправитись через Дніпро під Кременчуком і безперервно атакувала 38-му армію південно-Західного фронту.12 вересня 1941 року перша танкова група перейшла в наступ з Кременчуцького плацдарму, великими моторизованими і танковими силами розсікла навпіл 237-му стрілецьку дивізію і рушила лівим берегом Дніпра на північ, щоб з`єднатися з німецькими частинами танкової групи генерала Гудеріана, що наступала з Конотопу на Лохвицю.
15 вересня 1941 року на схід від території нашого району було замкнуте кільце оточення в яке потрапили 5-та, 37-ма, 26-та армії, сам штаб Південно-Західного фронту на чолі з генералом-полковником Кирпоносом.
19 вересня 1941 року війська Червоної армії залишили Чорнобай і територію Чорнобаївського району. 21 вересня оволоділи Богодухівкою та Красьонівкою. В боях за Богодухівку загинув письменник Ю. Кринов. У серпні під натиском переважаючих сил ворожа армія перейшла на лівий берег Дніпра. І ось оточені. З нього вийти вдалося лише частині військ. У вересні брудний чобіт гітлерівців вступив на землю с. Вереміївка.
В селі німці зразу створили німецьку комендатуру з німецьким комісаром і жандармерією, міських поліцаїв. Поліцаї насильно забирали в селян продукти, одежу, особливо грабували сім`ї комуністів та комсомольців. Провокатор Отамась Іван Нейконович (прозваний в народі драконом), запродався німцям і став слідчим поліції. Він видав гестапу партійну підпільну групу з продуктами та одягом для партизанського загону. Лише частині вдалося уникнути арешту.
Один із бранців, бувший моряк Чорноморського флоту комуніст Фесенко Василь Лукович, вирішив організувати втчу, що він і зробив. Було розстріляно лише одного військовополоненого, який був на костилях, а всі решта втекли.
За рішенням Полтавського обкому Компартії України в липні 1941 року для боротьби з окупантами в тилу ворога в Чорнобаївському районі був створений партизанський загін, командиром якого був призначений Д.С. Комашко в минулому голова колгоспу, а комісаром голова Чорнобаївського райвиконкому М.Т. Славський.
До складу загону входили: секретрі райкому партії Р.І. Зазимко, І.А. Гичка, голови колгоспів В.М. Бабич, О.П. Шпильний, директор радгоспу Семчурін та інші, всього 42 чоловіки.
Трохи згодом до складу загону приєдналися і військовослужбовці, які потрапили в оточення (Південно-Західний фронт під Оржицею); Пепельний командир відділення,уродженець с. Велика Бурімка, Таращенко - молодший летейнант, та рядові - Дундук, Кисельов. Загін діяв з липня 1941 року до травня 1942 року. Головна база партизан - Чубарівський ліс. Загін мав 4 кулемети, 2 автомати, 100 гвинтівок; 200пляшок із запалювальною рідиною, 2 радіостанції, 1 друкарську машинку, 6 коней. Загін був невеличким, але спокою окупантам н давав. Ось декілька епізодів його бойових дій.
23 листопада 1941 року біля Чубарівського лісу партизани вогнем зустріли ворожу облаву чисельністю близько трьохсот фашистів і поліцаїв. Бій тривав 3 доби, було вбито 26 окупантів. В цьому бою партизани втратили секретаря райкому Гичку І.А. Через кілька днів партизани напали на гітлерівську автоколону в с. Велика Бурімка, знищили 83 автомашини. Всього народні месники цього загону знищили 50 фашистів, 14 поліцаїв, 208 автомашин, 1 мотоцикл, лінію зв`язку Кременчук - Семенівка, неодноразову перерізали телефонні лінії в напрямку Золотоноша - Кеменчук , Золотоноша - Чорнобай, Оболонь - Семенівка, Чорнобай - Хрестителеве - Велика Бурімка. Порювали листівки, вели широку пропаганду серед населених району. В боях з ворогом загін зазнав великих втрат, перестали битися серця командиру загону Комашка Д.С., комісара Славського М.Т. та більшості бійців. Частина партизан перейшли лінію фронту і приєдналися до частин Червоної армії. Фактично загін припинив свою діяльність 1942 року. Але партизанські дії в районі не припинились. В серпні 1943 року на території Чорнобоївського, Іркліївського, Золотоніського районів виник новий партизанський загін під командуванням Миколи Івановича Соболева-Кузьміна, загін називався ім. Щорса № 00134. Комісаром загону був Молотков О.В., начальником штабу - Гога Д.Г. Загін десантувався 6-ма групами по 12 осіб в період з 13-го по 24-те серпня. Три групи висадились біля с. В. Бурімка, і по одній - біля с. Жовнине, с. Чапаївка та м. Кременчука. Головною базою загону був Чубарівський ліс. Загін діяв 44 дні, не даючи спокою окупантам та їх прислужникам. До речі месники цього загону разом з військами армії-визволительки входили похідним маршем в смт. Чорнобай 23 вересня 1943 року. Виконавши свою місію в районі, загін пішов далі громити ворога.
З жовтня 1941 року до лютого 1942 року в с. Вереміївка Чорнобаївського району діяв підпільний військовий госпіталь, який організував колишній військовополонений Леонід Андрійович Силін - військовий юрист, добре володів німецькою мовою він мав дозвіл знайти приміщення для поранених червоноармійців. Під госпіталь було взято двоповерховий цегляний будинок школи, начальником госпіталя був Силін. В Силіна були друзі з якими він радився в роботі. Це лікарі Добровольський, Геккер, Салазкін. Він і актив його товаришів скоро увійшов у довір`я і зв`язався з комуністами, які були залишені для підпільної роботи в тилу ворога. Його мета була вилікувати всіх поранених, підготувати зброю, створити партизанський загін. Головні труднощі полягали в тім, щоб затримати в госпіталі вилікуваних поки більшість поранених у певний час може залишити госпіталь і піти в загін.
Адже всі поранені і медичний персонал були на круговій поруці, втеча одного - вела до загибелі інших п`яти осіб. Зрадник Отамась не спускав свого шпигунського ока з Силіна, сам забрав його і віддав його у руки німецького гестапа, саме в той час коли готувалася втеча.
Страницы: 1, 2, 3, 4
