З великою достовірністю можна прийняти взагалі звістку про те, що Володимир, будучи ще язичником, був повелителем великого простору нинішньої Росії і боровся про розширення своїх володінь, так і про зміцнення своєї влади над ними. Таким чином, він керував Новгородською землею - берегами річок : Волхова, Неви, Мсти, Луги, - землею Білозерською, землею Ростовською, землею Смоленською у верхів'ях Дніпра і Волги, землею Полоцькою на Двіні, землею Сіверською на Яснах і Семі, землею полян, або Київською, землею Древлянською і, ймовірно, також західною Волинню. Радимичі, що жили на Сожі, і в'ятичі, жителі берегів річки Оки і її приток, хотіли відкластися від підданства і були приборкані. Володимир підпорядкував даниною навіть окремих ятвягів, напівдикий народ, що жив в лісах і болотах нинішньої Гродненської губернії. Це володіння мало характер державний: воно обмежувалося збиранням данини, де можна було збирати її, і таке збирання мало вигляд грабежу. Сам Володимир зміцнився в Києві за допомогою скандинавів, званих у нас варягами і роздав їм в управління міста, звідки з своїми озброєними дружинами вони могли збирати дань з жителів.
1.3. Перші роки правління Володимира
Після смерті Ярополка Володимир, 17-річний хлопець почав князювати один в Києві і поставив собі на горбі різних богів за князівським двором: Перуна дерев'яного з срібною головою і золотими вусами, Хороса, Стрибога, Даждь-бога (сонця), Симаргла і Мокоша. Приносили їм жертви, називаючи богами своїми, приводили синів і дочок своїх і приносили жертви. "Й поганилася кров'ю земля Російська і горб той" (під 980 рік). В подяку богам за перемогу, взяту над ятвягами (983 рік) вирішено було принести людську жертву. Старики і бояри сказали: "Кинемо долю на хлопчиків і дівчат; на кого пастиме, того і заріжемо богам". В цей час жив в Києві один варяг; двір його стояв там, де тепер церква св. Богородиці, побудована Володимиром; варяг цей прийшов з Греції, тримав віру християнську, і був в нього син прекрасний особою і душею; на нього і випала доля. Послані від народу прийшли до старого варяга і сказали: "На твого сина випала доля; боги вибрали його собі, щоб ми принесли його їм в жертву". Варяг відповідав: "То не боги, а дерево; нині є, а завтра згниє; не їдять, не п'ють, не говорять; зроблені руками з дерева; бог же один, якому служать греки і кланяються; він створив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину і дав їй жити на землі; а ці боги що створили? Вони самі зроблені руками людськими; не дам сина свого бісам". Посланці переказали слова варяга громадянам; тоді народ, узявши зброю, пішов на варяга і розламав огорожу біля його будинку. Варяг стояв на сінях з сином; йому кричали "Віддай сина; нам потрібно принести його в жертву богам". Він відповідав: "Якщо те насправді боги, то хай пошлють одного бога узяти мого сина; а ви з чого так клопочете?" В народі пролунав лютий крик; натовп кинувся, підрубали сіни під обома варягами ; і таким чином вбили їх, і ніхто не знає, де їх поховали.
Керований язичником Добринею, якому, після великих успіхів останніх років, не міг не довіряти, юний Володимир, природно, піддався чарівливості влади, могутності, багатства і розкоші Київського двора. Дійсно, за два роки стати в 17-річному віці з хлопчика-емігранта повелителем величезної країни, від Балтійського моря до Чорного, переможцем могутніх князів, володарем численних теремів і багатств, народним героєм, що переміг іноземний вплив, - чи це не обстановка, в якій хлопець може захопитися своїм щастям і дати волю пристрастям? До двох своїх дружин, Олові і Рогнеди, він приєднує красуню вдову Ярополка. Від цих дружин в нього незабаром народиться по сину: від Олови - Вишеслав, від Рогнеди - Ізяслав, від нещасної вдови брата - Святополк, вже в самому народженні якого лежить як би зміст його майбутніх лиходійств. Чеська княжна Мальфреда і ще одна чешка стають його 4-ою і 5-ою дружинами. Величезні гареми з'являються в місцях його князівських резиденцій: по 200-300 жінок живе в нього в теремах в Білгороді, Вишгороді і Берестові. Поруч з життям терему, князь любить бенкети і веселощів з дружиною.
Не мало знає історія прикладів, коли молоді государі, підпадаючи таким же спокусам, гинули духовно і фізично серед розкоші і розпусти. Але молодий князь не дає собі зніжитися в Київській розкоші. Майже безперервно, один за іншим слідують його звитяжні походи.
Обидва царі почувши це сильно засмутилися і відповідали: " не пристойно християнам видавати сестер своїх за невірних, якщо хрестишся, то і сестру нашу отримаєш, а разом з нею і царство небесне. А з нами будеш одновірним; якщо ж не хочеш хреститися, то не можемо видати за тебе сестри". Володимир відповідав послам імператорським: "Скажіть царям, що я готовий хреститися, тому що і раніше випробував ваш закон, і мені подобається ваша віра і богослужіння". Царі, почувши це, зраділи і послали до Володимира сестру свою, на ім'я Ганна, яку насилу умовили йти; вона сіла на корабель, попрощалася з рідними і з плачем поплила через море. Коли царівна Ганна прибула в Корсунь, Володимир хрестився, а після водохрещення повінчався з Ганною, і пішов з нею до Києва. Прийшовши туди, він оголосив щоб всі - і бідні і багаті хрестилися. Почувши це люди йшли з радістю, кажучи: "Якщо б ця віра була не добра, то князь і бояри не прийняли б її". На інший день Володимир вийшов з духівництвом на Дніпро, де зібралася безліч людей: всі увійшли до води і стояли в ній - одні по шию, інші по груди, малолітні біля берега, старі ж далі, і тримали на руках немовлят, а священики читали молитви.
Володимир після водохрещення став надзвичайно благодушним. Пройнятий духом християнської любові, він не хотів навіть страчувати лиходіїв, і хоча спочатку погодився було на умовляння корсунських духівників, що знаходилися біля нього в Києві, але потім, з поради бояр і міських стариків, встановив карати злочинців тільки грошовою пенею - вирою, по старих звичаях, міркуючи при цьому, що такого роду покарання буде сприяти зміцненню війська.
Зберігаючи вроджену слов'янську веселість, Володимир примиряв її з вимогами християнської благочесті. Він любив бенкети і святкування, але бенкетував не з одними своїми боярами, а хотів ділитися своїми утіхами зі всім народом - і із старими і з малими; він відправляв бенкети переважно у великі церковні свята або з нагоди освячення церков.
Володимир дійсно займався розповсюдженням віри, хрестив народ по землях, підвладних йому, будував церкви по тих місцях, де раніше стояли ідоли, призначав священиків. В самому Києві він побудував церкву Святого Василя на горбі, де раніше стояв Перун і де приносили жертви, і церкву Богородиці, так звану Десятинну, названу так тому, що князь призначив на будівництво цієї церкви десяту частину князівських доходів. Для кращого зміцнення новоприйнятої віри Володимир намірився розповсюдити книжкову освіту і з цією метою в Києві і в інших містах наказав набирати дітей і віддавати їх в навчання грамоті. Таким чином на Русі зросло покоління людей, які за рівнем своїх понять і за кругозором своїх відомостей зробили крок вперед від того становища, в якому знаходилися їх батьки; ці люди сталі не тільки фундаторами християнського суспільства на Русі, але також провідниками освіченості, яка передавалася разом з релігією, борцями за державні і цивільні начала. Ця одна ціль вже показує у Володимирі істинно велику людину: він цілком зрозумів найвірніший шлях до міцного впровадження нового життя, яке хотів прищепити своєму напівдикому народу, і проводив свій намір, не дивлячись на труднощі, що зустрічалися. З часом, після водохрещення на Русі виникають школи з вчителями і священиками, з'являються книжники, любителі освіти, які збирали і переписували книги. Літописець говорить, що матері, відпускаючи дітей в школи, плакали за ними, як за мертвими.
Розділ 2
2.1. Водохрещення Русі
Водохрещення Русі не слід уявляти собі як просту зміну вірувань. Християнство, ставши пануючою релігією на Русі, виражалося не тільки в проповідях і богослужінні, але і в цілому ряді нових понять. З Греції прийшла на Русь ієрархія: в Києві став жити російський митрополит, що керується Константинопольським патріархом; в інших містах були поставлені підлеглі митрополиту єпископи. В Києві і у всіх єпархіях будувалися церкви і влаштовувалися монастирі; причти церков і братія монастирів підкорялися своєму єпископу, а через нього митрополиту. Таким чином влада митрополита тягнулася на всю Русь і об'єднувала все духівництво країни. Разом з християнством на Русь прийшла писемність. Як не слабо розвинена вона була на перших порах, вона все ж таки робила суттєвий вплив на людей. Богослужебні і священні книги принесли на Русь на доступній для всіх мові - слов'янській, тій самій, на якій висловлювалися їх слов'янські первоучителі св. Кирило і Мефодій і їх болгарські учні. Мова цих книг була цілком зрозуміла росіянам, і "книжкове навчання" було тому не утруднене. Митрополит, і взагалі духівництво управляли і судили підлеглих їм людей так, як це робилося в грецькій церкві, на підставі особливої збірки законів Номоканона, що отримала на Русі в болгарському перекладі назва книги Керманича. В цій збірці були церковні правила Апостольських і Уселенських соборів, також цивільні закони православних візантійських імператорів. Церкві належали землі, на яких духівництво і монастирі вели господарство по-своєму, керуючись візантійськими звичаями і законам, встановлюючи такі юридичні відносини до землеробів, які були прийняті в Греції.
Таким чином на Русі разом з новим віровченням з'явилася нова влада, нова освіта, нові закони і суди, нові землевласники і нові землевласницькі звичаї. Оскільки Русь прийняла віру з Візантії те все те нове, що прийшло разом з вірою, мало візантійський характер і служило провідником візантійського впливу на Русь. Для того, щоб зрозуміти, як саме позначався цей вплив, необхідно дещо ознайомитися з тими рисами суспільного побуту Русі дохристиянського часу, які найбільш характеризують первісність тодішніх суспільних відносин.
Однією з найбільш яскраво виражених рис суспільного побуту Русі, як вже говорилося раніше, за дохристиянського часу був звичай "кровної помсти" і взагалі "помсти", він був настільки поширений, що признавався законом як нормальне правило.
Родовий побут спочатку вів людей до відособлення. Родини жили замкнуто, сторонилися один іншого і ворогували один з одним. А тим часом кожному роду було необхідно із сторони здобувати наречених. Звідси виник звичай здобувати їх насильством і хитрістю, за допомогою викрадання. З часом цей звичай лагіднів: якщо наречену "умикали", то за попередньою з нею домовленістю. В той же час виникли і інші форми браку: наречений мирно приходив за нареченою і викупляв її в родини, сплачуючи за неї "віно". Подекуди, там, де звичаї були м'якшими, брак походив ближче до наших звичаїв: наречена приїжджала в будинок нареченого і за нею привозили її придане. Але так бувало, за словами літописця, тільки в полян. В інших же місцях сімейний побут відрізнявся грубістю, тим паче, що скрізь існував звичай багатоженства. Переказ говорить, що сам князь Володимир до водохрещення свого дотримувався цього звичаю. Положення жінки в сім'ї, особливо при багатоженстві, було дуже важким. Про це свідчать народні пісні. В них гірко оплакується доля дівчини, що віддається або продається в чужий рід.
Страницы: 1, 2, 3, 4
