Рефераты. Запорізьке козацтво

Запорізьке козацтво

Вступ

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. - монгольській хроніці, датованій 1240 р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі - своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.

Протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. на Запорожжі утворився самобутній військовий і соціальний устрій, який відзначався передусім демократичністю. Доступ на Січ мав кожний православної віри, за винятком жінок. Люди, що прийшли на Січ, як правило, змінювали свої прізвища та ім'я, щоб приховати своє походження і минуле. Часто вони отримували глузливі прізвиська, що підкреслювали риси їхнього характеру або зовнішності: Неїжмак, Загубиколесо, Рябошапка, Півторакожуха, Непийпиво. Багато сучасних українських прізвищ походять саме з тих козацьких часів.

1. Соціально-економічні причини виникнення запорізького козацтва

Нові явища у суспільно-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки - все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу.

Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої були селянські втечі. На Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніше виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем.

Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні й південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю й осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і називалися козаками. У другій половині XV - на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М. Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче від Києва, яка у XIV-XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше - Київського воєводства.

Малозаселені і безлюдні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони розорювали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Крім землеробства, козаки займалися скотарством і промислами.

Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володінням польських і литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи - козацтва [4, с. 188].

Козацькі слободи й хутори вирізнялися значним добробутом порівняно з убогими селищами феодальне залежних селян передусім тому, що вільна людина була більш заінтересована у результатах своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком.

Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо селяни-втікачі істотно різнилися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта.

А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства потребувало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків «спрягатися» або йти у найми до заможних сусідів, а з іншого - існування вільних земель і відсутність обмежень відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти - «голоти».

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію - «громаду». Кожний утікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, діставав формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах козацької старшини - отаманів, суддів, писарів та ін.

Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі.

Отже, значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі Передстепової України, Південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я і Приазов'я [5, с. 97].

У середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їхньому згуртуванні відігравала Запорізька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров'ї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоврядування, федералізму та економічного лібералізму.

Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя - рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною, Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках - адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорізьких козаків (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської і Кіровоградської областей).

Землеробство в економіці Запоріжжя довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший прибуток.

Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорізького господарювання в степу - зимівник (хутір). Зимівники запорізької старшини і багатих козаків - це були великі тваринницькі ферми зі значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже в усій Російській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Запорізьке хліборобство заклало основу степової житниці, пізніше відомої на всю Європу.

У Вольностях Війська Запорізького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозацької власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (Дніпропетровськ) виріс на місці запорізького поселення Половині, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиці. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст [1, с. 77].

2. Форми і характер землеволодіння доби Запорізької Січі
Запорізький край здавна славився своїми родючими землями: глибокими чорноземами, просторими пасовищами, багатими луками, численними заводненими балками тощо. Це робило його привабливим в очах кожного землероба і змушувало багатьох українців цілими групами прямувати за пороги Дніпра, шукати там притулку для себе і своїх родин, споруджувати власні житла, отримувати та обробляти землю.

Питання про форми і характер землеволодіння на теренах Вольностей Війська Запорізького поки що остаточно не з'ясовано. В історико-економічній літературі тривають дискусії з приводу того, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козакові, аби тільки він сам був причислений до Коша. Стосовно землі, січового й курінного майна ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок «загальнонародної» колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями. Громадське володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січових і паланкових одружених козаків. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим, і стільки, скільки її брався обробити. З економічного погляду, козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт, рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорізькі хуторські господарства - зимівники, які можна було продавати, давати в заставу, дарувати тощо. Право займанщини мало на Запоріжжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького [3, с. 231].

Бездомні, безсімейні козаки, «товариство» не могли мати ніякої власності, крім плати за службу грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а в паланці - також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть всю її для поділу на користь війська та курінного товариства. З особистої частки жертвували січовій церкві.

Інститут приватної власності серед запорізьких козаків не був ще остаточно сформований. Проте, вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорізького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозацької власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралися на горло і були при рівні до порушення військових законів.

Уся територія Січі поділялася спочатку на 5, а згодом на 8 паланок (округів): на правому березі Дніпра були Кодацька, Інгульська та Бугогардівська, на лівому - Самарська, Орельська, Протовчанська, Кальміуська і біля самого дніпровського гирла - Прогноївська. Центром паланки була слобода, де розміщувалася виборна місцева адміністрація на чолі з полковником та невелика залога. У руках паланкової старшини зосереджувалася адміністративна, судова, фінансова та військова влада. Вона підтримувала порядок на підлеглій території, судила, збирала податки, займалась мобілізацією козаків, організовувала оборону паланок від нападів ворогів тощо. У слободах мешкали переважно одружені козаки і посполиті, тобто селяни. Перехід із посполитих у козаки, як і навпаки, не обмежувався. Дослідники поділяють посполитих на такі категорії: «тяглі одинаки» та «жонаті і можні», які мали свої господарства у слободах, а часто навіть хутори, млини, шинки тощо; «піші» - володіли лише дворами і хатами; «підсусідки» - зазвичай не мали власного господарства і мешкали переважно у дворах «тяглих» посполитих і козаків; «бідні» або «вбогі» - зовсім не мали майна. Всі вони, незалежно від майнового стану, були особисто вільними [6, с. 192].

Страницы: 1, 2