Запорізьке козацтво - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Запорізьке козацтво

фіційно козаки-зимівчаки звалися сиднями, або гніздюками, глузливо - баболюбами та гречкосіями і були підлеглим станом щодо Коша. Їх кликали на війну лише у виняткових випадках особливим пострілом гармати з Січі або оголошенням спеціальних гінців-машталірів від кошового отамана. Крім військової служби, вони сторожували, охороняли кордони, а також лагодили курені у Січі, споруджували артилерійські та інші будівлі. Але головним обов'язком гніздюків було забезпечення найнеобхіднішим, передусім продовольством, січових козаків. Тому вони обробляли землю, розводили коней, рогату худобу, овець, заготовляли сіно на зиму, тримали пасіки, садили сади, обробляли городи, полювали на звіра, ловили рибу й раків, добували сіль, вели дрібну торгівлю, утримували поштові станції тощо. Більшість прибутків запорізьких зимівників доставлялася в Січ, решта залишалася на харчування самих виробників та їхніх родин.

Великі зимівники, які належали переважно січовій старшині і багатим козакам, становили складне товарне господарство, де разом зі скотарством і конярством, розвивалося й землеробство із значними посівами зернових, а також допоміжні господарські галузі: бджільництво, рибальство, млинарство тощо. Працювали тут наймані працівники, кількість яких сягала кількох десятків, під керівництвом господаря або управителя, що також був найманою особою. Про розміри великих зимівників певною мірою свідчать такі дані (табл. 1) опису майна від 1775 р. у господарствах кошового отамана П. Калнишевського, військового писаря І. Глоби та полковника Гараджи.

Таблиця 1. Дані опису майна від 1775 р. у господарствах кошового отамана П. Калнишевського, військового писаря І. Глоби та полковника Гараджи

№ пор.	Майно, описане 1775 р. в зимівниках	Розміри описаного майна
		кошового отамана Калнишевського	військового писаря Глоби	полковника Гараджи
1.	Коні	639	336	43
2.	Буйволи	9
3.	Віслюки	5
4.	Вівці та кози	14045	12463	2700
5.	Свині	106	86
6.	Інша худоба	1076	889	167
7.	Загальна ціна майна, крб.	38718 крб.	31267 крб.	5830 крб.
8.	Гроші готівкою, крб.	47403 крб.	21648 крб.
9.	Векселі, крб.		на 5618 крб.
10.	Невраховане майно	Великі водяні млини, цінні папери тощо

Щодо власне козацького хліборобства, то здавна по зимівниках, слободах та інших поселеннях козаки «засівали свої поля різним хлібом», передусім у найбагатших на чорноземи і, головне, найвіддаленіших від сусідства татар паланках: Самарській, Кодацькій, Орельській, Протовчанській. Землю для посівів вибирали зазвичай біля річок або на схилах балок і в долинах, оскільки високий і відкритий степ не завжди був придатний для цього. Більше сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, менше - жито, ще менше - пшеницю. Площі, засіяні зерном, залежали від заможності господаря та кількості наявної у нього робочої сили. Обрану ділянку експлуатували доти, поки земля не виснажувалася і не ставала непридатною для хліборобства. Тоді вибирали інше місце, де будували зимівник і знову бралися за обробіток землі. Для збереження вирощеного хліба від раптових ворожих набігів його ховали переважно у спеціально викопаних у землі ямах, схожих на підземні погреби, помітні зверху лише для господаря.

Із зростанням з року в рік кількості зимівників (наприклад, 1766 р. їх, за найскромнішими підрахунками, було близько 4 тис.) та розвитком землеробства збільшувалися площі оброблюваної землі. У другій половині XVIII ст. на Запоріжжі почали у великих кількостях висівати пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку та інші культури. Завдяки цьому Січ не тільки стала забезпечувати власні потреби у хлібі, а й вивозити його нарівні з іншими сільськогосподарськими продуктами за межі краю, зокрема до Криму.

3. Економічний розвиток Запорізької Січі
Істотного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промисли. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630-1642 pp., відзначав, що серед козаків «…взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох…» [6, с. 193].

Чимало різних майстрів працювали в самій Січі, зокрема, в середині 1670-х років там перебувало не менше 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Жили вони в передмісті Січі, але були приписані до куренів, як і інші козаки. За козацьким звичаєм, ремісники виконували роботу для запорожців за певну платню.

Крім ремісників-одинаків, на Запоріжжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше осіб. Вони передусім виготовляли й ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, кількість яких на запорізьких землях у 1774 р. становила понад чотири десятки.

Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні верфі, де запорожці будували річковий і морський флоти. Хоч за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався турецькому, але створював йому найсильнішу конкуренцію на Чорному морі.

Заняття промислами вважалося привілеєм козаків. Серед промислів важливу роль в економіці краю відігравали рибальство, добування солі, мисливство, бджільництво. Найрозвиненішим було рибальство, яке не тільки давало козакам необхідний і найуживаніший харчовий продукт - рибу, але й було джерелом багатства для всього війська: «з рибальства козаки й одягалися, і взувалися, і зброю здобували».

Важливу роль у господарському розвитку Запорізької Січі відігравало соледобування. Сіль, яку запорожці збирали біля лівого берега Дніпровського лиману з озер навколо Кінбурна, особливим способом переробляли й перевозили човнами з лівого берега на правий до Станіславівського мису й до балок Солонців і Широкої, а звідти возами доставляли в Січ. Козаки посідали також важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного воза [1, с. 79].

На всьому просторі запорізьких степів водилася величезна кількість найрізноманітніших звірів і птахів. Багато було вовків, лисиць, зайців, оленів, ланей, диких кабанів, ведмедів, лосів, борсуків, горностаїв, річкових бобрів, куниць, видр, диких коней та інших тварин. Гніздилися тут гуси, качки, дрохви, стрепети, баклани, тетеруки, куріпки, кулики тощо. Більшість звірів і птахів були предметом полювання для запорожців і певним джерелом приватних та військових прибутків, хоч і не таким значним, як рибальство.

Надзвичайно важливе значення у житті Запорізької Січі мала торгівля. Її розвитку сприяли як особливості господарювання козаків, їхнього способу життя і суспільного ладу, так і вигідне розташування Вольностей Війська Запорізького та природні шляхи сполучення. Прилягаючи до Азовського й Чорного морів та розміщуючись на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Московською державою, з одного боку, та Кримом і Туреччиною, з другого, Запоріжжя було краєм, через який проходили головні шляхи, що пов'язували ці країни між собою та відкривали деяким з них доступ до морів. Тому, за словами Д. Яворницького, «без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України й Південної Росії XVI-XVIII ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом».

У межах Вольностей Війська Запорізького були водні й сухопутні шляхи сполучення. По воді пересувалися за допомогою човнів, чайок або галер, по шляхах - «мажів», або «паровиць», тобто великих чумацьких возів та «палубців» - таких самих возів, але зверху вкритих від негоди, запряжених волами, по парі на кожен віз [2, с. 318].

Торгівля водним шляхом зосереджувалася передусім на Дніпрі та його притоках і в лимані, а також на Чорному, Азовському та Мармуровому морях. Запорожці вели її переважно з турками, греками, татарами, вірменами, деякими іншими народами. Для сплаву Дніпром різних товарів на Запоріжжі, як свідчать дослідники, з 1656 р. існував особливий стан людей-лоцманів, якими ставали найхоробріші козаки Кодацької паланки, що жили вище дніпровських порогів. Вони були вільними від усіляких військових повинностей, але мусили проводити купецькі судна через страшні пороги. Головними центрами водної торгівлі були Січ, Очаків, Царгород.

Зокрема, в Січі для іноземних суден був обладнаний так званий «оступ» - глибока бухта, що врізалася в річку Підпільну, оточена з усіх боків густим частоколом для захисту від вітру. Він був доволі значним за розмірами, вміщав усю запорізьку флотилію і, як засвідчують документи, приймав одночасно щонайменше по 10 великих іноземних суден, які прибували переважно з Туреччини та Греції. Всі вони, зупиняючись за версту від Січі, повинні були проходити 20-денний карантин.

Сухопутні дороги, які звалися шляхами, тяглися уздовж і впоперек запорізьких земель і виходили далеко за їх кордони. Найвідоміші транзитні шляхи, що проходили через Запоріжжя і були його торговими артеріями у зв'язках із українськими містами, Польщею, Литвою, Росією, Кримом - Муравський, Чорний (Польський) та Гардовий. Кожен з них мав свої бічні відгалуження та поперечні дороги.

Важливим торговим партнером та імпортером товарів із Січі була Московська держава, яка з XVIII ст. стала називатися Російською імперією. Торгівля з нею йшла суходолом або Дніпром. Спершу вона була безмитною, а із організацією 1753 р. у Переволочній і Кременчуку російських митниць із запорізьких купців, що їхали з товарами, почали стягувати мито [4, с. 191].

Січовий Кіш проводив політику відкритої економіки. Так, на територію Січі не допускався «царев кабак», тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося давнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запоріжжя становив близько 1 млн. крб. з пасивним торговим балансом, тобто з перевищенням імпорту над експортом.

Фінансові ресурси Запорізької Січі складалися із військової здобичі, грошового і хлібного жалування правителів Речі Посполитої, а згодом Московії, податку, прибутків від натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Тривалий час фінансова система Запоріжжя об'єктивно могла опиратися тільки на зовнішні джерела, передусім військову здобич козаків у війні з турками, татарами й поляками та грошове і хлібне жалування спочатку від польських королів, а потім від московських царів. З часом значення джерел доходів змінювалося.

Військова здобич, що була надзвичайно важливою у XVI і XVII ст. і яку в часи кошового отамана І. Сірка брали в Криму й Туреччині незліченно, втрачає своє значення. І причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так і не збагатив Січ, бо імпорт на Запоріжжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарювання був економічно вигіднішим.

Грошове жалування козакам вперше призначив 1576 р. король Стефан Баторій, який, за свідченням українських літописців, «…козакам, как городовым, так и запорожским давал жалованье на год по чирвонцю и по кожуху, чем козаки на долгое время были очень доволны» [5, с. 100].

Щоправда, це жалування надходило на Січ дуже нерегулярно, оскільки державна скарбниця Речі Посполитої часто пустувала. Після переходу Січі під зверхність Московії гроші, провіант, різне спорядження, свинець, порох сюди присилали московські царі. Приміром, у 1696 р. Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, пожалував кожному козакові по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту - майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Упродовж останніх 15 років існування Січі на все 10-12-тисячне військо видавали всього 6660 крб., що було мізерією порівняно з потребою.

На Запоріжжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 р. Кіш позичив «із військової суми» різним купцям понад 1000 крб. Отже, Січ завжди залишалась економічною структурою, яка частково забезпечувала себе продукцією власних промислів і господарювання на власній території (у Вольностях запорізьких козаків). Разом з тим вона не була замкненою державою. Маючи надлишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.

Таким чином, Запорізька Січ сформувалася на національному ґрунті і відповідала народним звичаям та способу тогочасного життя. Це була самоврядна військово-політична організація народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, що діяла на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоврядування та економічного лібералізму, її господарський і державний устрій складався у процесі самостійного розвитку українського суспільства і відображував колорит епохи, передавав характер життєдіяльного українського народу - працелюба, промисловця, воїна-колонізатора степової окраїни. Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Запорізьке хліборобство заклало основи степової української житниці, пізніше відомої в усій Європі [2, с. 321].

Висновки
Отже, територія, яку займали запорожці - «Вольності Війська Запорізького», охоплювала значну частину Півдня України (землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької областей, частково - Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької), але до кінця XVII ст. не була чітко окреслена і змінювалася залежно від політичної обстановки. Столицею запорізької вольниці була Січ - своєрідне місто-фортеця. Назва «Січ» походить від слова «сікти», тобто «рубати», і означала первісно укріплення з дерева та хмизу.

Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада, яка скликалася за потреби й обов'язково на великі свята: Різдво, Великдень, Покрову. Це були загальні збори запорозького козацтва, які відбувалися на січовому майдані.

Істотного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промисли. Чимало різних майстрів працювали в самій Січі, зокрема, в середині 1670-х років там перебувало не менше 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Жили вони в передмісті Січі, але були приписані до куренів, як і інші козаки. За козацьким звичаєм, ремісники виконували роботу для запорожців за певну платню. Крім ремісників-одинаків, на Запоріжжі були майстерні, в яких працювало по 10 і більше осіб. Вони передусім виготовляли й ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, кількість яких на запорізьких землях у 1774 р. становила понад чотири десятки.

Отже, ремесла й промисли посідали значне місце у господарському розвитку Запоріжжя. Продукція їх використовувалася не тільки для задоволення внутрішніх потреб самого козацтва, а й значною мірою спрямовувалася на зовнішні ринки.

Список використаних джерел
Вдовиченко М.Є., Калашник Т.Є., Калініченко В.В., Руденко Р.Г., Шмирьова В.І. Економічна історія. - Х.: ХДЕУ, 2003. - 120 с.
Лановик Б.Д., Лазарович М.В., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України. - К.: Юридична книга, 2004. - 455 с.
Реверчук С., Полулях І. Історія економічних вчень. - Л.: Тріада плюс, 2007. - 352 с.
Тараненко О.С. Історія економічних вчень. - К.: Університет «Україна», 2007. - 301 с.
Чекушина Ю.М., Толстих І.В. Нариси з економічної історії України. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 140 с.
Юхименко П.І., Леоненко П.М., Ільєнко А.А. Економічна історія. - Біла Церква: БДАУ, 2002. - 319 с.

Страницы: 1, 2