Поштовхом до боротьби колоній за своє державне відокремлення від метрополії стала політика Англії, спрямована на стримання промислового розвитку колоній, перетворення їх в сировинний придаток метрополії.

2 Основні етапи війни за незалежність та її результати

Війну за незалежність колоній, яка по суті була Американською революцією XVIII сторіччя можна поділити на три етапи. Перший етап - з квітня 1775 року, коли почалися воєнні дії і закінчився проголошенням незалежності Сполучених Штатів в липні 1776 р. Основною подією другого етапу Американської революції була спроба об'єднання колоній, формування центральної північноамериканської влади і підписання „Статей Конфедерації і вічного союзу”. Третій, останній етап революції закінчився прийняттям Конституції США в 1787 році і поправок до неї, які носили демократичний характер і були оформлені, як „Білль про права”.

В цьому розділі курсової роботи ми розглянемо перші два етапи війни за незалежність, зробимо аналіз документів, прийнятих в ході революції.

2.1 Перший Континентальний конгрес

Прихильники збереження панування Англії складалися головним чином з крупних землевласників східних районів, власників земель, дарованих королем, частини плантаторів, привілейованих купців, які побоювалися втрати англійського ринку, урядовців, англійського духівництва. Ці групи населення складали основу консервативної течії - лойялістів. Її представники, подібно прихильникам посилення королівської влади в Англії, іменували себе торі. Лойялісти бачили в англійській монархії оплот проти народного руху.

Сили опозиції об'єдналися під загальним найменуванням вігів. Серед них цілком виразно намітилися два напрями. Першим і найвпливовішим з них була течія помірних, яка спиралася на патріотичні угрупування плантаторів і буржуазії, зацікавленої в захопленні західних земель і відміні ускладнень, накладених Англією на економічний розвиток колоній. Плантатори і буржуазія сподівалися добитися розширення самоврядування колоній шляхом тиску на англійський уряд, не йдучи на остаточний розрив з Англією.

Другу течію серед вігів складали революційно-демократичні шари фермерів, робочих, дрібних торговців і приєднавшихся до них представників революційної буржуазної інтелігенції, схильних до рішучих дій.

По ініціативі найбільш політично-активних штатів - Масачусетса і Віргінії - був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби,були скликані представники на загальний конгрес колоній. Перший Континентальний конгрес в Філадельфії (5 вересня - 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджії. Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про державне самовизначення, але поки ще тільки на основі прав „англійських громадян”. Не розриваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їх статусу і прав.

Рішення Конгресу стимулювали громадську непокору в колоніях. В зв'язку з партійними протиріччями в британському парламенті, Палата общин вибрала різко опозиційну лінію поведінки по відношенню до колоній. На основі резолюцій Конгресу в окремих колоніях відбулися перевибори в законодавчі збори, в результаті яких більшість склали прихильники відкритого розриву і навіть війни з метрополією. Особливу роль відіграли Віргінські збори, в яких видатний громадський діяч і літератор П. Генрі відкрито проголосив стан війни з метрополією. В лютому 1775 р. розпочалося формування конституційної армії колоній, а 19 квітня битвою при Конкорді почалися воєнні дії.

2.2 Другий континентальний конгрес. Декларація незалежності 4 липня 1776 року

Десятого травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний конгрес, який з огляду на обставини, відіграв роль першого центрального уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі соціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерговим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашингтоном, -- армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике значення мала і наступна робота Конгресу щодо забезпечення армії зброєю, обмундируванням, продуктами харчування. Ще одним важливим напрямком його діяльності була фінансова політика, зокрема введення своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої торгівлі.

Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу і різного роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами -- штатами.

Збройна боротьба з Англією вже на першому етапі революції тісно перепліталася з боротьбою проти внутрішньої реакції, з прихильниками британського панування -- лоялістами. Коли останні перейшли до збройних виступів, Конгрес доручив 2 січня 1776 року нагляд за ними місцевим органам влади. Велику допомогу в цьому відношенні надали комітети безпеки. Вони брали участь у комплектуванні армії, провадили арешти підозрілих, активно боролися проти лоялістів.

Революція розвивалася по висхідній, і її вершиною стало прийняття Конгресом Декларації незалежності.

В червні 1776 року представник Віргінії в Континентальному конгресі Р. Лі вніс на розгляд конгресу резолюцію. „Об'єднані колонії, -- було сказано в ній, -- по праву повинні бути і є вільними і незалежними штатами, вони звільняють себе від будь-яких зобов'язань перед британською короною. Всі політичні зв'язки між ними і Великобританією повинні бути і є повністю знищеними” [3]. Однак багато хто з членів Конгресу вважав, що недостатньо простої констатації відділення від метрополії. Вони визнавали за необхідне дати в окремому документі розгорнуте обґрунтування мотивів такого розриву. Для розробки проекту такої декларації Конгрес утворив комісію з п'яти членів.

За дорученням комісії, текст Декларації незалежності був написаний делегатом від Віргінії, відомим буржуазним демократом Т. Джефферсоном. Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію Р. Лі, а четвертого липня 1776 року -- Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки.

Декларація незалежності стверджувала: всі люди створені рівними, всі вони наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, серед яких -- життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав установлюються уряди. І коли будь-яка форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд.

„Звичайно, обережність, -- було сказано в Декларації, -- радить не змінювати уряд з неважливих або тимчасових причин”. Але коли довга низка зловживань розкриває намір віддати народ під владу необмеженого деспотизму, то народ „не тільки має право, а й зобов'язаний скинути такий уряд” [2]. Саме таким і було правління короля Великобританії. На доказ цього висновку, Декларація перелічувала далі всі зловживання і кривди, вчинені королем та урядом Великобританії щодо колоній (відмова затвердити корисні для колоній закони, свавільний розпуск законодавчих органів, податковій тягар, заборона переселення емігрантів, розквартирування війська без згоди колоністів, скасування суду присяжних та ін.), які давали останнім підставу для розриву державних зв'язків з Англією.

Декларація незалежності від імені і за уповноваженням народу проголошувала: „...колонії є і по праву повинні бути вільними і незалежними Штатами. З цього часу вони звільняються від усякого підданства британській короні і будь-який політичний зв'язок між ними і британською державою зовсім поривається”[6]. Колонії проголошували своє право на суверенітет, право оголошувати війну й укладати мир, вступати в міжнародні зв'язки, здійснювати всі ті права, які має незалежна держава.

Декларація незалежності була зустрінута з величезним ентузіазмом. Водночас Декларація виражала класові інтереси буржуазії і плантаторів, тому в ній не обумовлювалися права корінного населення Америки -- індіанців. Всупереч проголошеним у Декларації принципам, з її проекту був викреслений пункт, що засуджував рабство і торгівлю рабами, як „жорстоку війну проти самої природи людства”. І все-таки, проголошені в Декларації ідея рівності людей, право народу на революцію і утворення нового уряду, мали величезне прогресивне значення. З прийняттям Декларації незалежності завершився перший етап американської революції і розпочався другий -- формування нової держави і перемоги над її супротивниками.

2.3 Ухвалення конституцій штатів в революційний період

На другому етапі стає особливо помітним, що війна за незалежність за характером, основними завданнями та рушійними силами була буржуазною революцією.

Народ заявив про себе зразу ж після проголошення американської незалежності в липні 1776 р. Протягом декількох місяців в Північній Америці була повністю ліквідована монархічна гілка влади, затвердився республіканський устрій і в усіх штатах прийняті безпрецедентні по демократизму конституції. За об'ємом та глибині висунутих і реалізованих демократичних і політичних вимог, Американська революція перевершила Англійську революцію XVII і Французьку XVIII ст.

Процес ухвалення штатами своїх конституцій почався 6 січня 1776 року, коли Нью-Гемпшир прийняв свою першу конституцію. З невеликим запізненням Континентальний конгрес прийняв 10 травня 1776 року резолюцію, де рекомендував колишнім колоніям створювати свої вищі органи власті.

В двох штатах - Нью-Гемпширі і Массачусетсі - проекти конституцій були передані для ратифікації рядовим виборцям. В деяких штатах конституції, перш ніж бути схваленими представницькими зборами, широко обговорювалися у виборчих округах.

В багатьох штатах розробка і ухвалення конституцій були передані особливим представницьким органам - конвентам, які обиралися на більш широкій і демократичній основі, ніж звичайні законодавчі збори. Такі конституції були схвалені в Пенсільванії, Нью-Йорку, Делавері, Мериленді, Північній Кароліні і Джорджії. Ідея і інститут конвенту були продуктом демократичної правотворчості революційного періоду.

Високу оцінку з боку одного з „батьків-засновників” США, Т. Пейна, отримала діяльність пенсільванського конвенту, який схвалив одну з найдемократичніших конституцій революційного періоду: „Пенсільванський конвент, президентом якого був Бенджамин Франклін, після розробки конституції розпорядився опублікувати її текст, але не для того, щоб відрекомендувати її як щось узаконене, а з метою ознайомити з конституцією народ і з'ясувати, згоден він з документом чи ні. Сам конвент на цей час перервав засідання” [12].

Конституції штатів не тільки були схвалені за допомогою незвичної для того часу демократичної процедури, але й проголошували цілу низку безпрецедентних демократичних принципів. Як це виявилося можливим? В революційний період дрібнобуржуазні партії добилися серйозних успіхів в багатьох питаннях, в першу чергу в розподілі владних повноважень на свою користь. Їх вплив різко виріс внаслідок демократизації виборчого права і реформи виборчих округів. Майновий ценз був понижений в більшості штатів, причому в Пенсільванії і Вермонті право голосу було поширено на всіх платників податків.

Страницы: 1, 2, 3, 4