Ці реформи спричинили серйозну зміну соціального складу представницьких органів влади. За підрахунками Дж. Мейна, число делегатів від верхнього класу в порівнянні з колоніальним періодом знизилося в нижніх палатах з 60 до 35%, а представництво фермерів і ремісників збільшилося з 20 до 40% [15]. При цьому в північних штатах чисельність депутатів з дрібновласницьких шарів населення навіть перевершила чисельність депутатів із заможних і багатих шарів. Дещо іншою була картина у верхніх палатах, але, по висновку того ж Мейна, сенати революційного періоду, як правило, проводили лінію, яка мало чим відрізнялася від курсу нижніх палат. При цьому тільки в Мериленді, Південній Кароліні і Віргінії представники багатих і заможних шарів явно переважали у верхніх палатах [4].
Конституції штатів революційного періоду включили цілу низку нововведень, направлених на демократизацію устрою і функцій державної влади:[3]:
а). В усіх штатах восторжествував демократичний принцип розподілення влади, внаслідок чого законодавча гілка, як найближча до виборців, була піднесена над виконавчою гілкою влади.
б). Законодавчим зборам було передано багато традиційних повноважень виконавчої влади. В більшості штатів законодавчі збори отримали право обирати губернаторів. Це явно порушувало класичну схему розподілення влади, означало підкорення виконавчої гілки законодавчої.
в). Надання законодавчим зборам права імпічменту - усунення з посади голови виконавчої влади і інших її представників.
Схема організації самої виконавчої влади також була ослаблена. Всі штати, за винятком Південної Кароліни, відкинули загальноприйнятий в колоніальний період принцип єдиної і неподільної виконавчої влади, якою у всьому обсязі була наділена одна особа. Конституції штатів протиставили принцип колегіальності виконавчої влади. В кожному штаті створювалася виконавча рада, губернатор (або президент) був не більш ніж її головою. Більшість конституцій штатів революційного періоду позбавляла виконавчу владу не тільки абсолютного, але і відкладального вето. В конституціях більшості штатів вводилися щорічні перевибори губернаторів і обмежувалася можливість переобрання однієї особи на цій посаді.
Піднявши законодавчу владу, автори конституцій штатів приділили пильну увагу для її демократизації. Вони розкритикували концепцію „змішаного правління”, згідно якої законодавчий орган повинен був складатися з двох палат, при цьому перша з них захищала інтереси верхнього прошарку, а друга - представляти націю в цілому. Їй була протиставлена концепція „чистої демократії”, що в тій чи іншій мірі вплинула на політичну практику в більшості штатів. В Пенсільванії, Джорджії і Вермонті верхні палати були взагалі скасовані і створені однопалатні законодавчі асамблеї. В інших штатах була організована двопалатна законодавча влада, але її призначення часто бачили не в представництві різних соціальних інтересів, а в забезпеченні всередині законодавчої влади принципу заборон і противаг. Крім того, у всіх випадках нижні палати користувалися набагато більшими повноваженнями, ніж верхні. Нижні палати повсюдно переобиралися щорічно, це було повинно забезпечити максимальний контроль над палатами з боку виборців. В цілому в організації нижніх палат якнайповніше втілилася революційна демократична концепція. [12].
2.4 Формування центральної північноамериканської влади епохи війни за незалежність. „Статті Конфедерації і вічного союзу”
Другий етап революції ознаменувався і тим, що в цей час було зроблено перший крок до об'єднання колоній. Підходи, співзвучні демократичним доктринам, зробили істотний вплив на формування центральної північноамериканської влади епохи Війни за незалежність. В очах більшості патріотів єдиною конкретною формою централізованої державної влади напередодні революції виступала метрополія. Недивно, що центральна влада довгий час розглядалася ними як головне джерело деспотизму, а її викоренення оголошувалося найважливішою метою Американської революції. Суверенні штати відкидали як унітарну, так і федеральну форму державного об'єднання, погоджуючись тільки на створення конфедерації, тобто самої хиткої форми державного союзу. Штати намагалися зберегти щойно здобуту незалежність, при обговоренні компетенції і функцій союзних органів бажали максимально обмежити їх права. Виявилися розбіжності і недовір'я між південними і північними штатами. Через те процес розробки конституції затягнувся, а саме об'єднання набрало своєрідної форми у вигляді конфедерації.
Одночасно з утворенням комісії для розробки проекту Декларації незалежності була сформована ще одна комісія для розробки конституції об'єднаних колоній. Вже 21 липня 1776 року Б. Франклін представив Конгресу проект під назвою „Статті конфедерації і вічної унії”, за яким колонії мали утворити „постійний союз дружби” з центральними органами влади, але при збереженні повної внутрішньої автономії штатів. Цей союз мав називатися „Об'єднані колонії Північної Америки” [9,191].
Проект Б. Франкліна було покладено в основу роботи спеціального комітету, до складу якого ввійшли делегати від дванадцяти штатів. Опрацьований комітетом проект був представлений Конгресу, і після багаторазового обговорення його ухвалили у листопаді 1777 року і передали на обговорення та схвалення законодавчих органів штатів. Остаточно він набув чинності 1 березня 1781 року у вигляді першої конституції Сполучених Штатів Америки під назвою „Статті конфедерації і вічного союзу”.
Схвалені Континентальним конгресом Статті Конфедерації проголошували вступ північноамериканських штатів до „непорушної ліги дружби”, і в першій по важливості (другій за рахунком) статті оголошувалося, що „кожний штат зберігає суверенітет, свободу і незалежність” в здійсненні прав, „безумовно не делегованих Сполученим Штатам, що зібралися в конгресі” [12].
Оскільки про верховенство Конфедерації в проекті не згадувалося, штати виступали як самостійні держави. Хоча повноваження конгресу виглядали вельми переконливо: він наділювався винятковим правом вирішувати питання війни і миру, призначати і приймати послів, вступати в міжнародні угоди, визначати курс і кількість грошей в обігу і деякими іншими, - вони були точно визначені, перераховані і регламентовані. Всі права конгресу, в тому числі й „виняткові”, супроводжувалися обмовками, які підкреслювали суверенітет штатів.
З трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої і судової - Статті Конфедерації зафіксували (в тому вигляді, як вона вже оформилася стихійно) створення лише однієї, законодавчої, в вигляді конгресу. Що стосується виконавчого органу, то він виступав як придаток законодавчого: конгрес міг створювати із своїх делегатів всілякі комітети, які спостерігали за проведенням ухвалених рішень в життя. Виконавча влада виявилася украй розпиленою: конгрес відмовився призначити як главу виконавчої влади, так і яку-небудь подібність виконавчої ради. Тільки в 1781 році під тиском об'єктивних обставин Континентальний конгрес зважився створити в обхід Статей Конфедерації іноземний, військовий, військово-морський і фінансовий департаменти і поставити на чолі кожного з них постійного секретаря.
Для ратифікації Статей Конфедерації була потрібна одностайна згода всіх штатів. Це привело до того, що вони набули чинності тільки 1 березня 1781 року. Остаточний варіант Статей Конфедерації відрізнявся від проекту тільки в одному пункті: право власності на західні землі закріплювалося не за штатами, а за Континентальним конгресом (тільки при цій умові погодився схвалити Статті штат Мериленд, у якого не було власної фундації вільних земель).
Статті Конфедерації зовні відповідали демократичним принципам. Так, вони проголошували створення однопалатного Континентального конгресу, максимально ослабляючи виконавчу владу. Але цей документ відобразив в першу чергу гострі розбіжності між штатами, їх небажання поступитися своїми економічними і політичними інтересами ради досягнення національної єдності.
Але саме таке об'єднання у вигляді конфедерації з незалежністю складових частин -- штатів -- і слабкими, обмеженими у своїх можливостях центральними органами і прагнули утворити штати; які, між іншим, встановили складний порядок перегляду цієї конституції. Зміни в Статтях Конфедерації можна було внести лише з дозволу конгресу і після схвалення законодавчими зборами кожного штату. „Союз повинен бути вічним”, -- підкреслювалося в статті XIII.
Підсумовуючи питання, розглянуті в даному розділі, можна зробити наступні висновки:
по-перше: вершиною першого етапу американської революції стало прийняття Конгресом Декларації незалежності Сполучених Штатів, яка мала величезне прогресивне значення для створення держави;
по-друге: в ході другого етапу революції були прийняті всіма штатами безпрецедентні по своєї суті демократичні конституції,
по-третє: прийняттям Статей Конфедерації був зроблений перший крок до об'єднання колоній в єдину державу.
3 Вплив війни за незалежність колоній на державотворення Сполучених Штатів
В третьому розділі своєї роботи я хочу розглянути причини, які привели на третьому етапі Американської революції до об'єднання колоній в єдину державу з федеративним устроєм, зробити аналіз першої Конституції США та поправок до неї, названих „Біллем про права”.
3.1 Посилення боротьби народних мас за поглиблення соціально-економічних перетворень
Перемога у війні за незалежність була досягнута. Але результати її не вирішували соціально-економічні питання. Плантатори і крупна буржуазія старалися використати наслідки війни в своїх інтересах. Найреакційніші круги на чолі з Гамільтоном і Медісоном мріяли про створення конституційної монархії, але Вашингтон і інші впливові діячі побоювалися, що проголошення монархії викличе повстання в народі і армії. Вони вважали, що влада плантаторів і буржуазії може зміцнена при республіці. Верхівка спішила звільнитись від революційної армії. В листопаді 1783 року значна частина армії була розпущена.
Війна зажадала від народу великих жертв і позбавлень. Податки збільшилися. Безліч фермерів і ремісників потрапили в борги, а паперові гроші, якими верхівка розплатилась з ними, втратили всяку цінність. Інфляція паперових грошей допомогла крупним капіталістам перекласти витрати війни на плечі народу. Наплив англійських товарів після підписання мирних угод привів до розорення значної частини ремісників. В'язниці в Новій Англії були переповнені боржниками. Суди відбирали у них худобу і землю на користь кредиторів.
В Нью-Гемпширі, Вермонті і Род-Айленді почалися хвилювання фермерів і ремісників, вони вимагали звільнення арештованих за борги і відновлення курсу паперових грошей, які знецінились. В Массачусетсі восени 1786 року спалахнуло повстання на чолі зі збіднілим фермером Даніелем Шейсом. Озброєні загони бідняків, серед яких було багато ветеранів війни, захоплювали будівлі судів, спалювали боргові розписки, звільняли арештованих боржників. Повстанці вимагали ануляції боргів, оголошення землі загальним надбанням і її розділу, наділення бідняків безкоштовними земельними ділянками. Тисячі фермерів піднялись на озброєну боротьбу за землю, за звільнення від боргів. Крупні землевласники і буржуазія вимагали негайного придушення повстання і збирали кошти на спорядження каральних військ. В лютому 1787 року Шейс зі своїм загоном був оточений і вимушений здатися. З 13 іншими керівниками повстання він був осуджений до страти, але популярність Шейса в народі була така велика, що уряд побоявся виконати цей вирок і замінив його тюремним ув'язненням.
Страницы: 1, 2, 3, 4
