Однак для вкрай честолюбного парубка не всі шляхи були гладкими. В 101 р. н.е., будучи квестором, він викликав загальні веселощі в римському сенаті своєю недоглянутою табірною латинню. Під час Першої Дакської війни перебував у таборі Траяна. Як ведучий протоколи сенату, він ознайомився з таємницями й реаліями сенаторської політики Траяна, у якого був довіреним референтом. Під час Другий Дакської війни Адріан успішно командував легіоном, що коштує в Бонні, Першим легіоном Мінерви. Після цього, як уже було сказано, він був намісником провінції Нижня Паннонія, його завданням була боротьба із племенами, що живуть у долині Тиси. Рік по тому, в 108 р. н.е. він, нарешті, одержав своє перше консульство.
У наступний час кілька разів робив начерки мов Траяна до Сенату. Він став не тільки членом численних жрецьких колегій, але і єдиною римською часткою особою того часу, що став архонтом в Афінах. В 113 р. н.е. він разом із Траяном відправився на парфянську війну, а з 117 р. н.е. як намісник Сирії забезпечував охорону військ, що вертаються, і військової бази наступаючої армії. Життя Адріана за 41 рік до його приходу до влади коротенько викладена в Афінському написі. Завдяки своєму військовому досвіду, зрілості й спорідненню із Траяном, він був, звичайно, одним із самих підходящих кандидатів на спадкування, але не був єдиним. Незважаючи на протекцію, Траян міг припускати, що Адріан не буде діяти в його дусі. Можливо, у цьому й полягає мотив буквально в останню годину оголошеного або взагалі не оголошеного всиновлення.
Уже незабаром з'ясувалося, що почався новий курс, що здійснювався з великою рішучістю. Правда, спочатку Адріан дотримував всіх формальностей. У своєму звертанні до сенату він попросив його з належним розумінням поставитися до того, що військо передчасно проголосило його правителем і пояснив це тим, що держава не могла залишатися без принца. Щоб зробити факт, що звершились, легкотравним для сенаторів, були відновлені сенаторські привілеї, насамперед станова юрисдикція. Подвоєний грошовий подарунок зміцнив зв'язок з армією. Подібно тріумфу Германіка в 17 р. н.е., що ознаменував закінчення настання в північно-західній Німеччині, був відсвяткований тріумф покійного Траяна над парфянами. Місце покійного правителя займало його зображення. З усіма почестями пройшло й поховання Траяна, коли його порох у золотій урні був похований у цоколі колони Траяна.
Але набагато важливіше цих останніх почестей були рішення конкретних політичних і військових питань. Тліюче повстання на Близькому Сході й безперечна катастрофа римського панування в знову зайнятих провінціях змушували Адріана до невідкладних дій. І тут фактично не могло бути й мови про наступність або продовження політики Траяна. Месопотамія була здана, останні римські гарнізони відкликані, парфянський цар задовольнився царством Едесса в Північній Месопотамії. Навіть Вірменія зажадала суверенітету замість колишнього статусу держави. Провінція Вірменія знову звалилася. Рішення Адріана відповідали тверезій оцінці римських сил і положення на Сході, а також реалістичному зважуванню можливостей і положення імперії взагалі. Він ураховував не тільки утому війська й небезпечне руйнування тилу проти парфян через повстання, але й повне виснаження потенціалу й резервів.
Висновки, які зробив Адріан із цієї очевидної кризи, були такими далеко йдуть, що він навіть подумував про відмову від Дакії. Наслідку цих рішень і поспіх, з якої вони були здійснені, неминуче повинні були привести до внутрішніх конфліктів, тому що прихильники наступальної й експансіоністської політики Траяна, воєначальники й друзі покійного принца, які керували настанням, тепер розчарувалися й озлобилися, для них Адріан був зрадником політики Траяна. Тепер вони втратили свої компетенції й вплив, зокрема, небезпечний Лузій Квієт. Тут крився зародок так званої змови чотирьох консулярів.
Втім, ці воєначальники Траяна правильно оцінювали масштаб переломного моменту, як би новий принц не демонстрував свою відданість названому батькові й своєму зв'язку з армією. Тому що ці люди знали Адріана вже багато років і досить часто дратувалися від цієї суперечливої особистості, від людини, що, незважаючи на свій військовий досвід, завжди залишався інтелектуальним чужинцем серед верхівки військового керівництва Траяна. Військово-політична зміна курсу саме тут, як ніколи раніше в історії принципату, обумовлювалася надзвичайними особливостями особистості нового принца Адріана.
Адріан був суперечливою особистістю, високоосвіченим, чутливим, вічно неспокійним, постійно шукаючих нових вражень людиною. Він здається незрівнянно більше живим, але також і більше вразливою й нервозною людиною, чим Траян. Свою любов до всього грецького ніколи не приховував; навіть зовні разюче відрізнявся своєю бородою філософа від гладко виголеної особи воїна Траяна. Реставраторські й романтичні тенденції свого часу він сприймав так само беззастережно, як і архаїчні тенденції й вигадливі форми зображення у звичайному римському еклектизмі. Принц, що написав загублену сьогодні автобіографію, писав присвячені до випадку вірші, від яких залишилося всього лише кілька строф, мав сугубо особистий, орієнтований на древню латинську писемність літературний смак. Однак поряд з різнобічними духовними інтересами він не забував про твердість воєначальника, а також мисливця, що прославив себе тим, що в лівійській пустелі вбив лева. По античних поняттях, було нечувано, щоб щепі піднімався на гори, як він це зробив, піднявшись на гору Казія в Сирії й на Етну на Сицилії, щоб звідти любуватися заходом сонця. Тертулліан бачив у ньому «дослідника всіх визначних пам'яток»; навіть вразливі душі нового часу почували його привабливість, патетичний історик античності Вільгельм Вебер і чуйна французька письменниця Маргарит Юрсенар.
Політично Адріан свідомо проводив корінну перебудову свого принципату. Він не тільки імпульсивно реагував на непередбачені катастрофи, але й зважився на когерентну нову політику, що була розрахована на довгий строк і дійсно визначила на десятиліття розвиток Римської імперії. Нехай навіть деякі риси Адріана здаються дивними, а його поводження характерним для страждаючою мономанією, у нього на відміну від Нерона була реалістична й прогресивна загальна концепція, альтернативи якої не було. [3]
Адріан намагався захистити зброєю Римську імперію не тільки ззовні, і не тільки на границях, але йому було насамперед важливо розгорнути внутрішні сили імперії. При цьому він свято вірив у рівноправність і справжнє партнерство латинських і грецьких частин імперії. Він був переконаний, що розвиток всіх цивілізацій імперії збільшить внутрішні сили й уможливить захист її інтересів. Причому, цей принц був правителем, що невтомно підвищував ударну силу військ і тримав їх у постійній боєздатності й при цьому був у першу чергу стійким поборником миру.
Як і його попередник, Адріан не квапився з поверненням у Рим. Правда, в 117 р. н.е. він виїхав із Сирії й відправився на Нижній Дунай. При переговорах з роксоланським царем Адріан підтвердив більше ранній договір про субсидії й цим домігся розрядки обстановки. Проти сарматських племен долини Тиси він призначив Турбона, якому одночасно було доручене намісництво над Дакієй і обома Панноніями. Із цих двох флангових позицій Турбон швидко домігся успіху. В 119 р. н.е. колишня провінція Дакія була розділена на дві провінції: Верхня Дакія на північному сході й Нижня Дакія на південно-заході.
У той час, коли Адріан перебував на Дунаї, у Римі утворилася «змова чотирьох консулярів». Приблизно, опозиційна група хотіла підготувати замах на Адріана. Префект гвардії Аттиан відреагував блискавично. Майже в те саме час у різних містах Італії були страчені чотири консуляра й колишні «маршали» Траяна: Лузій Квиет, командир кіннот Корнелій Пальма, що завоював Аравію, Публий Цельс і Авидій Нигрин. Зараз не можна встановити, як далеко в дійсності зайшла змова партії війни. Однак точно відомо, що ці чотири чоловіки становили ядро фронди проти Адріана. Хоча страта Аттиана була юридично правомірною -- консулярі приготовлю валися до смерті тільки сенатом, -- у Римі нарікали, що принц не протидіяв страти. Тому Адріану після прибуття в Рим нічого не залишалося, крім як дезавуювати свого префекта. Він був звільнений від посади й замінений Турбоном, крім того, застосували всі засоби, щоб умилостивити маси: звільнення від боргів анулювало претензії державної скарбниці за останні 15 років на суму в 900 мільйонів сестерціїв. Розкішні гладіаторські ігри й пожертвування усунули останні упередження проти принцепса серед населення.
Але Адріан не хотів довго залишатися в Римі. Уже в 121 р. н, е. він почав перше з тих більших подорожей, які були настільки типові для нього і його правління.
З 21 року правління він провів у Римі й Італії всього біля дев'яти з половиною років. Ці подорожі не тільки відповідали особистим інтересам жагучого туриста, що поспішав від однієї визначної пам'ятки до інший, але й служили військовим і адміністративним цілям, інспекції військ і зміцнень, контролю за органами адміністрації й турботі про судочинство. Збережена «Маневрена критика» з Ламбезиса, що прославляє Адріана, але одночасно й критикує хід навчань під час його інспекції III легіону Августа в 128 р. н.е., свідчить про компетенцію, з якої принц здійснював свої функції. Він відзначив швидкість і якість будівлі зміцнень, похвалив боєздатність піхоти, а безглуздий і ризикований маневр кавалерії, навпаки, не схвалив. Командирові легіону Катуллину було виражено повне визнання принц, префект Корнеліан одержав скромну, а весь легіон вищу похвалу. В основних рисах подорожі Адріана відомі, і очевидно, що основні цілі цих подорожей намічались заздалегідь, а частковості підганялися до обставин. Перша подорож тривала з 121 по 125 р. н.е. Воно вело спочатку на північ і північний захід імперії, тобто в ті райони, які Адріан ще особисто не знав. Після Галлії й Британії принц відвідав в 122 р. н.е. Іспанію, потім з Мавританії відправився на Схід. По морю він переправився в Малу Азію, що перетнув до самого Євфрату. Там він зустрівся з парфянським царем, якому повернули назад дочку, узяту в полон у Ктесифоне. Було досягнуте розуміння з Хосроєм і закріплення status quo, не в останню чергу тому, що положення Хосроя у власній країні залишалося хибким. В 129 р. н.е. у Парфії узяв гору старий суперник Хосроя Вологезес. По дорозі назад Адріан відвідав весь Балканський півострів і знову Нижній Дунай, звідти він посадив на престол нового царя Боспорського царства й, нарешті, через Паннонію, Далмацію й Сицилію повернувся в Рим.
В 128 р. н.е. з Африки почалася друга велика подорож Адріана. Звідти Адріан знову повернувся в Рим для оголошення постійного преторського едикту, систематичної кодифікації преторського права. Потім він відправився в Афіни, через південну Малу Азію знову на Близький Схід і в Єгипет. Там колись умер його улюблений Антиній. Через Афіни принц повернувся в Рим тільки в 133 р. н.е. Із цими систематичними більшими подорожами не зв'язане безпосередньо його перебування в Палестині в 135 р. н.е., що однак зв'язувалося з повстанням Бар-Кохби.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
