Екологічна культура визначає способи і форми взаємовідносин людини із навколишнім середовищем.

Із позиції культурології екологічна культура (з лат. cultura - виховання, розвиток, шанування) - це «осмислене ставлення до природи у людини, яке забезпечує збереження, збагачення навколишнього середовища і створює сприятливі умови для життя та існування людини»; «міра і спосіб реалізації та розвитку сутнісних сил людини, екологічної свідомості і мислення в процесі духовного й матеріального освоєння природи і підтримання її цілісності» [13, с. 15].

Е. Маркарян підкреслює, що екологічна культура є компонентом культури суспільства в цілому і включає осмислення засобів, завдяки яким здійснюється безпосередній вплив людини на природу та її духовно-практичне освоєння (знання, культурні традиції, ціннісні установки і т. ін.) [43]. При такому підході екологічна культура притаманна будь-якому суспільству як спосіб його адаптації до біофізичного оточення. Дійсно, знання про природу, її взаємозв'язки із суспільством, способи збереження, інтерес до її компонентів, морально-естетичні почуття по відношенню до неї, позитивна різноманітна діяльність з її охорони (в тому числі достойна поведінка, її пізнавальні, санітарно-гігієнічні, естетичні мотиви) - все це різною мірою притаманне усім людським поколінням.

На думку В. Сергеєвої та О. Семенюк, за своєю сутністю екологічна культура є своєрідним кодексом поведінки, що лежить в основі екологічної діяльності. Екологічну культуру складають екологічні знання, пізнавальні та морально-естетичні почуття та переживання, зумовлені взаємодією з природою, екологічно доцільна поведінка у довкіллі [56].

Деякі вчені екологічну культуру розглядають як культуру єднання людини з природою, гармонічне злиття соціальних потреб людей із нормальним існуванням та розвитком середовища. Зокрема, І. Звєрєв, А. Захлєбний, І. Суравегіна, Л. Симонова-Салєєва характеризують людину, що оволоділа такого роду культурою, як таку, що підкорює всі сили своєї діяльності вимогам раціонального природокористування, піклується про покращення навколишнього середовища, не допускає його руйнування і забруднення [32]. Тому необхідно оволодіти науковими знаннями, засвоїти моральні ціннісні орієнтації по відношенню до природи, а також виробити практичні уміння і навички по збереженню сприятливих умов навколишнього середовища.

Проте, будучи невід'ємним компонентом світогляду людини, екологічна культура за своєю структурою є складним синтетичним утворенням, всі складові якого знаходять відображення в сучасному навчальному процесі початкової школи. При цьому слід також зазначити, що до цього часу не існує єдиної точки зору на різноманітність структурних компонентів екологічної культури. Зокрема, Б. Ліхачов, розглядаючи сутність екологічної культури як «органічну єдність екологічно розвинутих свідомості, емоційно-практичних станів і науково обґрунтованої вольової утилітарно-практичної діяльності», використовує для її характеристики такі поняття, як «екологічне виховання», «екологічна уява», «екологічні відчуття» і «дієво-практичне вольове, екологічно обґрунтоване, практичне ставлення до природи, поведінка в ній відповідно з об'єктивними законами взаємодії, нормами права, моралі, естетики, доцільності» [48, с. 246-247, 251-252].

Контакт із природним довкіллям людина починає з раннього віку. Саме тоді закладаються початки екологічної культури особистості. Цей процес має ґрунтуватися на психологічній особливості молодших школярів. Серед останніх важливим є підвищена емоційна чутливість, несформованість пізнавальної та вольової сфер. У ставленні до природи дитина не диференціює своє «Я» від навколишнього світу (егоцентризм), не розрізняє межу між «людським» і «нелюдським» (антропоморфізм), у неї переважає пізнавальний тип ставлення (який об'єкт на дотик, смак, а не милування ним) порівняно з емоційно-почуттєвим та практично дієвим. Психологічні особливості ставлення дітей молодшого шкільного віку до природи визначають педагогічну стратегію формування основ їх екологічної культури.

Уявлення про природу як про духовну цінність дає змогу особистості відчути єдність людини і природи на психологічному, особистісному рівні. Водночас духовна взаємодія з природою має великий вплив на розвиток особистості, а також її мотиваційної сфери у ставленні до природного довкілля, що має стати основою в екологічному вихованні учнів.

Вагоме місце повинно відводитись і формуванню когнітивного (інтелектуального) каналу формування екологічної свідомості, завдяки якому відбувається інтелектуалізація емоційної сфери. Вроджену потребу дітей у пізнанні можна вчасно задовольнити за допомогою дорослого, який має відповідну кваліфікацію [36].

Тож сьогодні завдання педагогів - виховувати екологічно свідому людину, яка б не вміло виправляла свої помилки, а й навчилась їх передбачати, знаходити альтернативу у стосунках між людством і природою. Екологічне виховання повинно займати провідне місце у навчальних закладах, адже набуті в цей час знання перетворюються у тривалі переконання. Школярі, в яких сформується екологічна культура, будуть дбайливо ставитись до оточуючої природи, зазначає В. Дерев'янко [17]. Саме тому виникає необхідність розпочинати виховання екологічно свідомого і культурного громадянина вже з дитячого віку.

Як зазначає О. Біда, в методиці викладання природознавства поняття «екологічна культура» вживається у різних аспектах, а саме:

1) по-перше, це поняття розглядається як органічна складова всієї культури суспільства і характеризує сферу взаємодії людства з природою. У такому розумінні поняття «екологічна культура» має історичний характер і визначається дослідниками як сукупність досягнень суспільства і його матеріального та духовного розвитку, закріплених у звичаях, етичних нормах, в усталених стереотипах ставлення людей до природи, поведінці у природному середовищі;

2) по-друге, у педагогічному аспекті поняття «екологічна культура» вживається для визначення рис особистості, що передбачає наявність у людини відповідних знань і переконань, підпорядкування практичної діяльності вимогам раціонального природокористування. У такому розумінні екологічна культура є показником свідомого, відповідального ставлення особистості до природи [6].

Екологічна культура суспільства і екологічна культура особистості пов'язані між собою. Екологічна культура населення - це екологічна освіченість, свідоме ставлення до природи і практична участь у раціональному її використанні. Таким чином, екологічна культура - це особливе світорозуміння, що відображає такий стан соціально-природних залежностей, який характеризує гармонійну єдність людини, суспільства і природи.

У нашому дослідженні поняття «екологічна культура» ми вживаємо у другому значенні, а саме як екологічну освіченість людини, тобто сформованість у неї системи природничих знань, умінь, навичок, поглядів, переконань та моральних почуттів, що ґрунтуються на свідомому ставленні до природи як до універсальної, унікальної цінності, а також практичну участь у раціональному використанні природних багатств.

Педагогічним процесом, спрямованим на формування екологічної культури особистості, є екологічна освіта і виховання.

Л. Нарочна, Г. Ковальчук, К. Гончарова вважають, що екологічне навчання і виховання - це психолого-педагогічний процес, спрямований на формування у людини знань наукових основ природокористування, необхідних переконань і практичних навичок, певної орієнтації та активної життєвої позиції в галузі охорони природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів [46].

О. Біда підкреслює, що поняттям «екологічне виховання та освіта» визначається єдина система заходів, спрямована на формування тих якостей людини, які необхідні для гармонійних відносин суспільства та природи [6].

У «Концепції неперервної екологічної освіти та виховання в Україні» зазначається, що актуальність екологічного виховання і освіти учнів як необхідної умови для утвердження нового екологічного мислення суспільства полягає в тому, що воно формує систему поглядів, переконань, які базуються на загальнолюдських нормах і законах розвитку природи, сприяє тісному взаємозв'язку майбутніх громадян із вирішенням конкретних екологічних проблем, передбачає цілеспрямоване систематичне засвоєння учнями знань про взаємодію людини та природи [34, с. 3]. А відтак, екологічне виховання повинно становити цілісну систему, що охоплює все життя людини. Воно мусить мати на меті формування в людини світогляду, заснованого на уявленні про єдність із природою та спрямованість культури і всієї практичної діяльності не на експлуатацію природи і навіть не на збереження її в первинному вигляді, а на її розвиток. Адже подальший розвиток людства може відбуватися тільки разом із подальшим розвитком природи, її розмаїттям та багатством [45].

Екологічне виховання - це створення умов для засвоєння людиною екологічної культури, виробленої суспільством, з її зміною в наступності поколінь, підкреслює А. Ільїна [27]. Екологічна культура набуває особистісного, індивідуального трактування - як прийнятий людиною спосіб гармонійної динамічної взаємодії з оточуючим її природним світом (система ціннісних орієнтацій), так і глобальне звучання - узагальнений культурно-екологічний досвід усього людства (екологічна етика). При цьому перша індивідуальна інтерпретація дає можливість говорити про різний рівень сформованості екологічної культури особистості, що має значення як параметр оцінки її динаміки в плані екологічного виховання. Таким чином, в сучасній педагогічній науці під екологічним вихованням розуміють неперервний процес навчання, виховання, розвитку особистості, спрямований на формування системи наукових і практичних знань і умінь, ціннісних орієнтацій, поведінки і діяльності, що забезпечують відповідальне ставлення до навколишнього соціально-природного середовища та здоров'я (див. рис. 1) [31].

64

Рис. 1. Структура процесу екологічного виховання школярів

В цьому світлі наявність у молодших школярів екологічної культури обумовлено сформованістю певних ціннісних орієнтацій, готовністю до діяльності на благо природи на основі екологічних знань та умінь, природовідповідних дій під час самостійного спілкування з нею. Проте, проаналізувавши стан навчально-виховного процесу в сучасній початковій школі, З. Запорожан [21], А. Захлєбний [22], І. Звєрєв [23], Г. Пустовіт [53] та інші справедливо зазначають, що він спрямований в основному на розвиток інтелектуальної сфери молодших школярів і менше всього орієнтований на становлення емоційно-моральних ставлень до природи, тоді як відомо, що екологічне виховання здійснюється на основі розвитку інтелектуально-емоційної сфери, тобто на основі взаємозв'язку знань і почуттів.

Разом із тим, В. Зотов стверджує, що в останні роки з'явилась тенденція розглядати екологічне виховання як один із важливих аспектів соціалізації особистості, що означає:

1) уміння здійснювати соціальні ролі і позиції, без яких неможлива взаємодія суспільства і природи, безболісне і безпечне для обох сторін;

2) наявність певних орієнтацій у вигляді оцінних суджень, провідних ідей, норм і соціально значущих мотивів поведінки;

3) сформованість «критичного» мислення, уміння передбачити наслідки своєї поведінки, «екологічна рефлексія»;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10