Місце трудової підготовки школярів у системі народної освіти - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Місце трудової підготовки школярів у системі народної освіти

інець ХУІІ-початок ХУІІІ сторіччя характеризується переходом до мануфактурного виробництва, коли швидко збільшується число великих підприємств із новою організацією праці, із механізмами, що діють на водяній енергії.

Ці об'єктивні процеси викликали необхідність крім трудового виховання давати підростаючому поколінню елементарні загальноосвітні та професійні знання, уміння і навики. В умовах швидкого розвитку мануфактури роль трудового навчання та виховання у сім'ї, як першопочаткової умови підготовки до життя вийшла за межі тільки сімейних інтересів і стала суспільною необхідністю включення молодих людей у продуктивну працю. Але вже цього було недостатньо. Тому виникла потреба давати елементарну професійну підготовку молодшому технічному персоналові та кваліфікованим робітникам, не кажучи вже про інженерів, лоцманів, будівельників, офіцерів, учителів та інших спеціалістів. Початок підготовки фахівців широкого профілю поклала створена в 1701 році в Москві школа математичних та навігаційних наук. Цей навчальний заклад поєднував професійну і загальноосвітню підготовку.

Першими технічними школами в Росії для підготовки майстрів і кваліфікованих робітників були навчальні заклади при заводах. Їх діяльність тісно пов'язана з іменами В.І.Генніна, В.М.Татищева та ін. Виникнення спеціальних навчальних закладів було об'єктивною необхідністю, оскільки бурхливий розвиток капіталістичної економіки потребував змін у ставленні до професійної освіти. Це, в свою чергу, вимагало посилення трудового виховання у певних соціальних станах суспільства, психологічної та практичної підготовки підростаючого покоління до трудової діяльності і вибору професії.

Практичні потреби економіки царської Росії, що стала на шлях інтенсивного розвитку, а також необхідність соціальних змін були причиною різнобічної розробки теоретичних основ трудового виховання та професійної освіти на початку ХІХ сторіччя. У 1804 році Міністерство народних шкіл та училищ затвердило "Статут повітових училищ", згідно з яким ставилось додаткове завдання "відкрити дітям різного стану необхідні пізнання, відповідні до стану їхнього та промисловості" /Сборник постановлений по Министерству народного просвещения.- 2-е изд.- СПб.,1875.- Т.І.- С.352/.

Тенденція використання загальноосвітньої школи для професійної підготовки була законодавчо оформлена в Статуті 1828 року, який дозволяв у приходських училищах міст і посадів відкривати другий клас та вводити навчання деяких ремесел. Повітові училища могли відкривати додаткові курси та класи для підготовки молоді до практичної діяльності. У 1839 році вийшло положення про реальні класи при гімназіях та повітових училищах, що реалізовували ті ж самі цілі.

В Україні, яка на цей час була в складі Російської імперії, переважало дрібнотоварне виробництво. Більша частина молодих людей мала можливість набути певного ремесла лише в наймах, або навчаючись у дяка чи майстра. Разом з тим, у губернських /повітових/ містах виникали певні професійно-технічні заклади. Так, наприклад, у 1804 році відкрило свої двері Чернігівське ремісниче училище, яке приймало дітей «нижчих класів» Чернігівської та Полтавської губерній. До училища могли бути також зараховані діти кріпаків, але лише за згодою поміщика та умовою, що він буде надавати їм провіант.

Майстрами виробничого навчання здебільшого працювали іноземці. В названому училищі замість запланованих 14 ремесел було організовано лише п'ять: столярне, слюсарне, точіння й різьби по дереву, з обробки срібла та шкіри. Єдиним загальноосвiтнiм предметом була арифметика; спроба розширити цикл непрофесійних дисциплін на цей час не вдалася. Залишились нереалізованими і намагання створити систематичні навчальні програми з виробничого навчання. Невдовзі це училище було закрито, а відновило свою роботу лише у 1888 році. Крім названого навчального закладу в Україні діяли такі професійні(ремісничі) школи та училища: Кам'янське річкове училище на Дніпрі(1815 р), гірнича школа при Луганському заводі (1823р), Харківське училище торгового мореплавства (1834р), Маргачанське училище виноробства в Криму (1828р) та ін.

Із 1828 року дозволили викладання ремесел у спеціальних класах та на курсах при загальноосвітніх навчальних закладах. Так, наприклад, у Києві було відкрито жіночу школу, яка мала два відділення: молодше (загальноосвітнє) і старше(навчання рукоділлю, домоводство, різноманітні сільськогосподарські роботи).

Аналізуючи розвиток трудової та професійної підготовки на території України за часів царської імперії, доцільно виділити такі три основні групи навчальних закладів, які готували: 1) ремісників; 2) індустріальних робітників; 3) працівників сільського господарства.

Розвиток трудового навчання на теренах західноукраїнських земель був ще більш проблематичним, ніж на східних.

Наприкінці XIX-початку XX століття Галичина була однією із найвідсталіших провінцій Австро-Угорщини, а згодом і Польщі. Українські громадські діячі та культурно-освітні товариства прагнули пробудити у народу усвідомлення необхідності створення фахових шкіл як одного із засобів порятунку від злиднів. Виникла нагальна потреба у розвитку фахової освіти.

Для успішного налагодження справи розвитку фахового шкільництва при Головній управі "Рідної школи" працює комісія, яка керує середніми професійними школами. Необхідно було розвивати промисли серед українців за допомогою фахових шкіл та курсів, плекати у молодого покоління хист до ремісництва. Відповідні навчальні заклади створюються та активно діють у Коломиї, Тернополі, Станіславі, Косові, Перемишлі. Короткотермінові курси (3-6 місяців) для одержання певної кваліфікації чи знань, що дозволяли б слухачам грамотно і раціонально вести домашнє господарство, проводяться у Борщеві (ткацькі), Косові (столярські), Львові (шоферські), Дрогобичі (кравецькі), Русові (кухарські), Богородчанах, Ходорові, Бузьку та інших населених пунктах Галичини(крою та шиття).

У 1893 році було запроваджено поділ народних шкіл, які підпорядковувались державі, на два типи: вищий (міський) та нижчий (сільський і маломістечковий). Такий поділ ґрунтувався на ідеї наближення змісту освіти початкової школи до професійної з метою орієнтації учнів на майбутній фах.

Школи нижчого типу (1-,2-,3-,4 класної) давали елементарну освіту селянським дітям, більшість яких були українцями. значну увагу в таких школах приділяли формуванню знань та вмінь щодо обробки грунту, відбір (селекціонування) насіння, заготівлі кормів, добрив, догляду за худобою, проведення господарських розрахунків тощо.

У школах міського типу нові плани та програми були зорієнтовані на освіту майбутніх промислових працівників, службовців, а також підготовки учнів до вступу у середні школи.

На уроках рукоділля дівчата вчили шити найпрості речі, латати (ремонтувати) одяг, вишивати, робити аплікації та ін. Значна увага приділялась формування естетичного смаку, розвитку працьовитості та вмінню вести домашнє господарство.

Введення у загальноосвітніх школах, що знаходились і діяли на всій території України (як Східної, так і Західної) ремесла (професіоналізація) не могли сприяти формуванню різнобічно розвиненої особистості з багатьох причин.

Трудове навчання було скероване на отримання вузької спеціалізації, щоб після завершення всього курсу на підприємства йшли вже кваліфіковані робітники. Навіть дрібні товаровиробники пов`язували введення ручної праці з надією на зміцнення "хатньої промисловості" та забезпечення їм додаткових джерел прибутку.

Прогресивні діячі освіти бачили у перетворенні загальноосвітньої школи на джерело отримання дешевої кваліфікованої робочої сили, велику небезпеку для самих дітей, що полягала, перш за все, у їхньому однобічному розвитку. Педагоги ще на початку введення ручної праці в школах виступали проти її використання як засобу професіоналізації, відстоюючи загальноосвітній характер цього навчального предмета.

Слід зазначити, що із розвитком на теренах Російської імперії (у тому числі й на Україні) спеціальних професійно-технічних навчальних закладів, та ускладненням самого виробництва роль загальноосвітньої школи у професійній підготовці її учнів суттєво змінилась. Життя вимагало покращення загальнотеоретичних знань учнів, умінь використовувати їх у практичній діяльності. Виникла потреба через спеціальні уроки праці формувати у випускників шкіл загальнотрудові навики. При Російському технічному товаристві (РТТ, а мовою оригіналу РТО - прим. наша) була створена спеціальна комісія з ручної праці, що визнала доцільність ведення зазначеного навчального предмета у загальноосвітній школі.

Велика роль у розвитку трудового навчання як загальноосвітнього предмета належала прогресивним діячам науки та освіти, зокрема І.О. Вишнеградському, К.Ю. Цірулю, І.К. Кареллю, Н.В. Касаткіну, В.Г. Фармаковському та ін. Вони творчо сприймали досвід педагогів зарубіжних країн, збагачували своїм власним і на цій основі розробляли оригінальні навчальні програми та методичні посібники з трудового навчання. Так, наприклад, К.Ю. Ціруль створив оригінальну методику викладання праці у загальноосвітній школі, був активним пропагандистом введення трудового навчання, розглядаючи цей предмет як важливий засіб загальної освіти, розвитку і виховання молодої людини, підготовки її до життя.

І.О. Вишнеградський розробив проекти планів для різних навчальних закладів і вважав обов'язковою умовою введення у загальноосвітніх школах, училищах уроків праці. «Ручна праця, - писав він,-повинна мати переважно педагогічне та виховне значення, переслідуючи практичні цілі настільки, наскільки вони знаходяться у цілковитій згоді із цим основним її призначенням»

В.Г. Фармаковський вважав, що школа не повинна обмежувати роль праці трудовими вправами: «Лише фізичними вправами школа не могла б досягти свого завдання, яке полягає в культурі духу» (Фармаковский В.Г. Педагогика дела: Теория и практика трудового обучения в школе. -Одесса, 1912).

Дискусії про те, яким повинно бути трудове навчання у загальноосвітній школі, тривали постійно, з часу його введення, продовжуються вони і зараз. У Росії висувались різні концепції щодо місця і ролі трудового навчання у загальноосвітній школі. Їх можна звести до трьох основних течій.

Трудове навчання-самостійний загальноосвітній предмет.

В основу навчання була покладена реальна праця учнів, при виконанні якої необхідно було набувати знань з інших предметів.

Наприклад, учням ставилось завдання викопати ямку певних розмірів. Поряд з виконанням цього завдання треба було підрахувати об`єм викопаної ямки (математика); перед копанням треба було розмітити об`єкт роботи (креслення); при видаленні землі вивчались шари ґрунту (географія); у ґрунті треба було знайти і вивчити всі рослини та живі істоти, які там знаходились (біологія та зоологія) і таке інше.

Звичайно, що такий підхід до шкільної освіти не міг забезпечити систематичних та грунтовних знань. Комплексне навчання піддавалось гострій критиці, що цілком закономірно. Але разом з тим піддавалась гострій критиці і трудова підготовка школярів, яка вважалась основною причиною незадовільного розвитку системи шкільної освіти. У 1932 році систематизоване предметне навчання було відновлене, де поряд з іншими трудове навчання діяло як самостійний предмет. Але ряд причин, таких як слабка матеріально - технічна база багатьох шкіл, незадовільна підготовка вчителів праці, привели до того, що в 1937 році трудове навчання у загальноосвітніх школах було знято. Більшовицький уряд вважав, що дітей треба готувати до вступу у вищі навчальні заклади, тому трудового навчання у школах непотрібно. Але це було великою помилкою. Адже у ВНЗ вступало не більше 20 % випускників середніх шкіл, інші повинні були йти працювати у сферу виробництва. Юнаки і дівчата до цього були неготові. Це особливо сильно проявило себе у роки війни та післявоєнний період, коли більшість міст і сіл країни були зруйновані. Потреба в робочих руках була великою, заклади ФЗО (система профтехосвіти )не могли повністю забезпечити народне господарство кваліфікованими кадрами. Тому ця функція певною мірою була перенесена на загальноосвітню школу. Згідно з постановою Ради Міністрів СРСР від 1953 р. трудове навчання вводилось у школах з 1 по 10 класи як загальноосвітній предмет; з1954 р. почалось систематичне його викладання. На Україні відразу після цього почали вивчати можливість поєднання загальної середньої освіти з професійною підготовкою учнів старших класів. Її почин згодом перейшов до всіх союзних республік. А в 1958 р. Верховна Рада СРСР, узагальнюючи досвід професійної підготовки учнів загальноосвітніх шкіл, прийняла "Закон про зміцнення зв`язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР".

Страницы: 1, 2, 3