У педагогічній діяльності слід враховувати різні аспекти спілкування, а також його особливості. Але для того, щоб уміти спілкуватися, необхідно мати важливі для міжособистих стосунків якості. їхній список запропонував польський психолог Єжі Мелібруда .

Якості, важливі для спілкування:

* емпатія; уміння бачити світ очами інших, сприймати їхні вчинки з їхніх же позиції, здатність сказати іншим про епос розуміння;

* доброзичливість: здатність не тільки відчувати, а й показувати людям свої доброзичливі стосунки, уміння приймати, навіть, коли не схвалюєш їхні вчинки, готовність підтримати;

* аутентичність: уміння бути природним у стосунках, бути самим собою, не ховатися за масками;

* конкретність: відмовлення від загальних суджень, багатозначних незрозумілих зауважень, готовність відповідати однозначно на запитання;

* ініціативність: схильність до діяльної позиції в стосунках, здатність встановлювати контакти самому, виявляти активність, не чекати її від інших;

* безпосередність: уміння говорити і діяти напряму, уява про стосунки інших і чесна демонстрація свого ставлення;

* відвертість: готовність відкрити спій внутрішній світ (не нав'язливість, не задоволення від розмов про себе), бути відвертим, уміти розповісти про свої думки і почуття, проте не інтимні секрети;

* прийняття почуттів: відсутність страху при безпосередньому зіткненні зі своїми почуттями або почуттями інших людей, готовність пройнятись почуттями іншого та не нав'язувати свої;

* конфронтація: уміння "віч-на-віч" спілкуватися з іншими людьми з повним усвідомленням своєї відповідальності та зацікавленості, у випадку, коли погляди не збігаються, - готовність піти на конфронтацію, однак не з метою злякати або покарати іншого, а з надією встановити справжні і щирі стосунки.

Існують також принципи організації мовленнєвого спілкування з дітьми молодшого шкільного віку:

* Добір оптативних мовленнєвих форм. Цей принцип сприяє насамперед демократизації професійної взаємодії з дітьми вербальним способом. Добір оптативних, тобто побажальних, мовленнєвих форм (порада, пропозиція, запрошення, непряма вимога) сприяє емоційному розкріпаченню дітей - вони стають більш сприйнятливими для налагодження подальшої практичної взаємодії, а в класі створюється сприятлива атмосфера для вироблення у дітей мовленнєвих висловлювань.

* Діалогічна орієнтація у спілкуванні. Будь-яке спілкування з дитиною має бути діалогічним. Роль педагога у такому діалозі полягає більшою мірою у практичній мовленнєвій допомозі дитині: підтримці її висловлювань запитаннями, сприянні у знаходженні потрібного слова, наданні мовленнєвого взірця, виявленні інтересу, розуміння, доброзичливого ставлення.

Діалогічна орієнтація передбачає рівноправність позицій педагога і дитини у спільному пошуку правильної відповіді, способу розв'язання комунікативної проблеми. Педагог має завжди пам'ятати, що центром його діяльності є діти. Тож він має підтримувати з ними постійний контакт: з'ясовувати, чи їм цікаво, чи вони розуміють його слова, висловлювати своє особисте ставлення до предмета розмови.

* Дотримання професійної етики та мовленнєвого етикету. Суть цього принципу полягає в тому, що спілкування педагога з дітьми має здійснюватися на професійних засадах. Педагог "не ображається і не гнівається на дітей". У будь-якій ситуації він діє за правилом "Не говорити нічого такого, що не мало б залишитися в душі дитини назавжди". Щоб виявити своє невдоволення, педагог вдається до спеціальних професійних прийомів, одним з яких є натяк (скажімо, на те, що він здивований якимось вчинком дитини).

Дотримання мовленнєвого етикету - невід'ємна складова професійної етики. Згідно з її нормами педагог має обов'язково подякувати дитині за добре виконану роботу або. правильну відповідь, в разі потреби вибачитися перед вихованцями. Етикетне спілкування - це насамперед ввічливість, тактовність, стриманість у різноманітних ситуаціях взаємодії з дітьми. Це також відповідний набір невербальних знаків уваги до дітей: доброзичливий тон, ласкавий погляд, посмішка, рух голови, спілкування на рівні очей дитини, очікувальна поза, пауза-мовчання, певні ігрові прийоми.

* Встановлення емоційної довіри і збереження позитивної атмосфери спілкування. Цей принцип визначається особливостями мовленнєвої взаємодії з дітьми дошкільного віку.

По-перше, молодші школярі вступають у мовленнєвий контакт з дорослим, лише відчуваючи до нього емоційну прихильність. Саме тому при контакті з малознайомою або незнайомою людиною школяр виявляє нижчий рівень комунікативності та мовленнєвого розвитку, ніж у спілкуванні з близькими людьми.

По-друге, необхідний тонус для породження мовлення створюється позитивною емоційною атмосферою в спілкуванні. Педагогові варто використовувати у розмові з дитиною широкий спектр позитивних інтонацій. Особливо важливо, щоб останні слова вихователя, адресовані дітям на певному етапі спілкування, були позитивно забарвленими. Адже у психологічному плані їхній вплив на свідомість дитини найбільший.

* Врахування індивідуальних особливостей та ситуативного стану дитини. Мовлення віддзеркалює індивідуальні особливості дитини, її темперамент, характер, рівень комунікабельності та інтелектуального розвитку. Отже, щоб викликати в дитини бажану мовленнєву реакцію, педагог має індивідуалізувати своє спілкування. А перш ніж включати дитину в мовленнєвий контакт, треба зорієнтуватися в її психологічному стані, визначити, чи є в неї бажання спілкуватися вданий момент, тобто врахувати емоційний і фізичний стани вихованця, щоб "діяти в єдиному з ним емоційно-чуттєвому діапазоні"(І.Бех).

* Застосування прийомів активного слухання і зворотного зв'язку. Щоб навчити дитину говорити, треба вміти її слухати. Професійне слухання (з використанням вербальних і невербальних прийомів) можна віднести до прийомів розвитку активного мовлення дитини. Саме завдяки їм педагог підтримує дитину є різноманітних ситуаціях: коли вона ділиться своїми враженнями чи проблемами, навчається складати розповіді, переказувати казки тощо.

* Втілення в педагогічному спілкуванні традицій українського родинного спілкування з дітьми і національного мовленнєвого етикету. Реалізація цього принципу надає мовленнєвому спілкуванню педагога відмітних національних ознак, тобто особливостей, які притаманні родинному спілкуванню українців, національним способам навчання, а саме: лагідності, емоційності, образності, мовленнєвої насиченості спільних з дитиною дій. Будується спілкування в рамках певних етикетних форм, здавна притаманних українському народові.

* Збагачення мовленнєвої взаємодії педагога з дітьми кращими зразками усної народної творчості. Цей принцип передбачає насиченість мовлення педагога українськими прислів'ями, приказками, фразеологічними зворотами.

* Постійний контроль за якістю педагогічного мовлення. Педагогічне мовлення - це саме те мовлення, яке наслідують діти. Тому воно має характеризуватися не лише нормативністю, а також: діалогічністю, змістовністю, цілеспрямованістю, образністю, емоційністю, лагідністю, лаконічністю.

Ці принципи організації мовленнєвого спілкування з дітьми є оптимальними для створення розвивального мовленнєвого середовища в початковій школі [65]. Таким чином, ми дійшли висновку, що комунікативні уміння вчителя початкових класів (з педагогічного погляду), є компонентами педагогічної культури, які визначають ставлення педагога до навколишньої педагогічної дійсності, сприяють удосконаленню професійно-педагогічної діяльності.

На зорі виникнення мовленнєвого спілкування мова поєднувалася з невербальними засобами (передусім жестами), оскільки словниковий запас не був розвинутим і ще нечисленні слова потребували жестикуляційного супроводу. Жестикуляція виступала як уточнення й поглиблення вислову (власне, малорозвинені люди, що так спілкуються, зустрічаються й сьогодні). І не тільки малорозвинені; пригадайте: коли ми, вивчаючи іноземну мову, спілкуємося з іноземцями, то компенсуємо нестачу слів жестами. Для позначення цієї ситуації вживають також термінів вербальне та невербальне спілкування (від лат. verbum - "слово", "дієслово").

Види мовлення розрізнюються за формою висловлювання (оформленням висловлювання): 1) усне; 2) письмове. Можна також сказати, що усне та писемне мовлення (як, зрештою, і "позамовне" спілкування) - це мовлення зовні ш н є, відмінне від внутрішнього мовлення, яке проходить без висловлення, "у свідомості"; до нього схильні люди, зосереджені насамперед на своєму внутрішньому "я".

Письмове висловлювання, на відміну від усного, є значно більш надійним. Усім відома дитяча гра в "зіпсований телефон": при усній формі передачі інформації вона незмінно трансформується й навіть спотворюється комунікантами. Відома анекдотична ситуація "чи то він вкрав шапку, чи то в нього її вкрали" прекрасно ілюструє недосконалість і ненадійність усного інформування. Тому ділове, офіційне, тобто - суспільно особливо важливе мовлення, зокрема у сферах політики, дипломатії чи права, - тяжіє до писемної форми спілкування.

Особливо підвищується вибагливість до мовленнєвої культури з винаходом письма. Власне, й люди, що жили або й сьогодні живуть в умовах первісності або варварства, зазвичай створюють якісь начатки писемності.

У індіанців - корінних жителів Америки - існувала, по-перше, т. зв. мова "вогню та диму": тут інформація передавалася на відстань кількістю розпалених багать, а послідовністю спалахів вогню. По-друге, тут використовувалося вузликове письмо (кіпу); узгоджений заздалегідь характер вузликів, зав'язаних на шнурі, був знаком, що передавав певну інформацію. У стародавніх германців до засвоєння ними римської цивілізації були в ужитку руни - різноманітні за комбінаціями зарубки на дерев'яних брусках такого ж само призначення. Красномовна ситуація, записана "батьком історії" Геродотом. Коли давньоіранський цар Дарій вирішив підкорити вільнолюбних кочових скіфів, вони послали цареві-завойовнику своєрідного "листа": птаха, мишу, жабу й п'ять стріл, без усяких пояснень. Дарій спробував витлумачити цю загадку на свою користь. Оскільки, як сказав він, миша живе у землі, жаба - у воді, птах подібний до коня, а стріли означають військову хоробрість скіфів, то "дарунок" було потрактовано як знак покори. Але його воєначальник подав інше прочитання "листа": перси мусять заховатися, немов як птахи в небі, немов миші у землі, немов жаби в озера, або ж потраплять під численні стріли скіфів. Подальший розвиток подій засвідчив, що воєначальник виявився мудрішим за свого царя.

З подібних ситуацій народжувалося письмо. Спочатку воно було, як правило, малюнковим: "нога" означало "йти", "око" - бачити" тощо. Формалізація таких малюнків породила ієрогліфи єгиптян, клинопис месопотамців і т. п. Алфавіт, тобто письмо, в якому одна буква означає певний звук, винайшли фінікійці -ініціативний торговельний народ стародавнього Середземномор'я; у них його запозичили стародавні греки, а від них - усі стародавні цивілізації Європи.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10