"Самоактівація" - це суб'єктивно співвіднесення внутрішня мотивація діяльності.

"Самоорганізація" - властивість особистості мобілізувати себе, цілеспрямовано, активно використовувати всі свої можливості для досягнення проміжних і кінцевих цілей, раціонально використовуючи при цьому час, сили, кошти.

"Саморегуляція" - спочатку психологічне забезпечення діяльності, у подальшому розвитку набуває особистісний сенс, тобто власне психічне наповнення.

"Самоконтроль" - необхідний компонент самої діяльності, який здійснює її виконання на особистісному рівні.

Незважаючи на суперечливість у визначенні термінів, вчені одностайні в одному: самостійність - найважливіша характеристика особистості; самостійність не може виникнути у відриві від інших особистісних властивостей (довільності, волі, цілеспрямованості), без самостійності особистість не стає повноцінним.

На думку фахівців, самостійність і активність - це психічний стан особистості, що включає в себе: здатність ставити перед собою завдання; здатність утримувати в пам'яті кінцеву мету дії і організовувати свої дії в руслі її досягнення; здатність робити певною мірою складності дії без сторонньої допомоги, співвідносити отриманим результат з вихідним наміром.

На думку С.Л. Рубінштейна (1989), самостійність є результатом великої внутрішньої роботи людини, його здатності ставити не тільки окремі цілі, завдання, але й визначати напрямок своєї діяльності [34, 6].

Академік І.С. Кон (1992) розширює дане визначення, характеризуючи самостійність як властивість особистості, що припускає, по-перше, незалежність, здатність самому, без підказки ззовні, приймати і втілювати в життя важливі рішення, по-друге, відповідальність, готовність відповідати за наслідки своїх вчинків і , по-третє, переконання в тому, що така поведінка реально, соціально можливо і морально правильно [19, 26].

П.І. Підкасістий у своїх роботах визначає самостійність, як будь-яку організовану вчителем активну діяльність підлітків, спрямовану на виконання дидактичної мети. Цей процес має на увазі пошук знань, їх осмислення, закріплення, формування і розвиток умінь і навичок, узагальнення та систематизацію знань [30, 54].

С.С. Степанов вказує, що самостійність - це інтегральне вираження багатьох емоційних та інтелектуальних властивостей особистості, спрямованості і волі [41, 68].

Збільшений інтерес до самостійності посилив існуюче протиріччя між потребами педагогічної практики в розвитку самостійності підлітків і нерозробленість психологічно обґрунтованих дидактичних систем, що забезпечують високоефективне розвиток цієї якості. Цій проблемі присвячено в даний час роботи Н.Г. Чаніловой, А.С. Кошарний, В.Г.Орловського і т. д.

Так Н.Г. Чанілова визначає самостійність як «специфічне інтегративне освіта особистісно-діяльнісних якостей, детермінує розвиток бажань, умінь і здібностей людини без сторонньої допомоги формулювати значущі для нього проблеми і доводити їх дозвіл до позитивних результатів» [45, 4].

Необхідність формування самостійності відзначає і В.Г. Орловський: «На сучасному етапі загальна тенденція вдосконалення методів і форм навчання полягає в тому, щоб активізувати пізнавальні інтереси та максимально розвинути самостійність підлітків, сформувати навички самостійної роботи з навчальною та довідковою літературою, науково-технічною інформацією, технічної та технологічної документації, тобто розвинути прагнення вчитися самому, самостійно поповнювати свої знання і творчо застосовувати їх в практичній діяльності »[26, 4].

Рівень самостійності залежить від змісту конкретної діяльності (предметної, розумової, комунікативної), що здійснюється учням без допомоги інших людей. Самостійність має ще одну характеристику - ступінь вираженості. Порівнюючи дії двох підлітків, ми завжди можемо виділити, хто з них найбільш самостійний, тобто більш наполегливий, менш розраховує на підтримку, зосереджений на завданні. У школяра це якість проявляється найчастіше у навчальній, інтелектуальної діяльності, а у дорослого - у трудовій. Отже, змістовна будь-яка діяльність, що вона є самостійною тільки тоді, коли здійснює її людина опановує нею в повному обсязі, тобто стає її носієм. У зв'язку з цим самостійність можна визначити як особливий момент становлення цілісної діяльності, як критерій ступеня оволодіння цією діяльністю. Істотну роль у процесі формування самостійності відіграє здатність учня до аналізу та самоаналізу дій і відносин у спільних справах, вміння співвідносити свої можливості з можливостями участі товариша. Наявність всіх цих показників дозволяє швидко самоствердитися в спільній діяльності, знайти своє місце і розумно застосувати свої здібності. Спільна діяльність з однолітками і відповідне керівництво цим процесом з боку дорослого є важливими умовами розвитку самостійності.

Розкриваючи дидактичні аспекти проблеми, що розглядається, варто пам'ятати, що важливо не передавати дітям знання, а озброювати їх способами придбання знань, адже те, що дістається самостійно, з працею, завжди самоцінне. У зв'язку з цим на плечі вчителів, працівників сфери освіти лягає наступна проблема - створення умов в школі, класі, в групі, що сприяють становленню цієї якості особистості, і вже в школі можна домогтися гармонійного поєднання високої успішності, мотивації і старанності.

Передумови розвитку самостійності аж ніяк не гарантують успішне формування у підростаючого людини цієї якості. Доведено, що без знань і умінь немає самостійності в навчанні. Ось чому важлива повноцінна навчальна діяльність, в якій формується система знань і комплекс різноманітних умінь. Виділимо лише ті основні групи вмінь, якими учні повинні систематично опановувати протягом усього періоду навчання:

1.Общеучебние уміння (знаходити відповідь на запитання, складати план прочитаного, тези, конспект, таблиці, планувати свою діяльність, контролювати їх дії).

2.Общелогіческіе уміння (виділяти головне, проводити порівняння, доводити, робити висновки, формулювати питання).

3.Предметние (спеціальні) вміння, що відбивають специфіку окремих навчальних дисциплін (виконувати вправи, писати твори, розв'язувати задачі та ін.)

4.Коммунікатівние вміння (вести діалог з учителем, з товаришами, брати участь у спільній діяльності, встановлювати контакти та ін.)

Співпраця учня з педагогами і товаришами - необхідна умова опанування вмінь - найважливішим компонентом самостійності. Наявність знань і вмінь визначає готовність підлітків до самостійного дії, як, втім, і емоційний стан при виконанні завдань. Проте виникає питання: чи завжди учень, що добре володіє знаннями та вміннями, прагне проявити самостійність у своїх діях. Однозначної відповіді на нього немає. Виконуючи самостійну або контрольну роботу, добре підготовлений учень прагне реалізувати свої можливості. Проте в іншій ситуації, наприклад при підготовці тематичного вечора, це якість в учня може і не виявлятися. Все це відбувається тому, що немає мотиву, внутрішньої потреби діяти самостійно.

Таким чином, самостійність характеризується і певною мотиваційної установкою, яка приводить у рух знання і вміння, спонукає учня діяти без сторонньої допомоги, нагадування.

Самостійність вимагає емоційного та розумового напруження, викликає масу несподіваних запитань і помилок, сумніви і переживання. Л.С. Виготський свого часу писав, що здатність самостійно вирішувати ті або інші навчальні завдання є показником засвоєних знань і умінь.

З. Ф. Пономарьова у своїй праці «Виховання самостійності підлітка в громадській діяльності» стверджує, що розвивати самостійність необхідно через формування у школярів способів дії.

1.2 Самостійна діяльність учнів підліткового віку в навчальній діяльності. Аналіз різних підходів. Структура самостійної діяльності

Фахівцями в цій галузі підкреслювалося, що учням важливо дати метод, дороговказну нитка для організації придбання знань, а це значить - озброїти їх вміннями та навичками наукової організації розумової праці, тобто вміннями ставити мету, вибирати засоби її досягнення, планувати роботу в часі. Для формування цілісної та гармонійної особистості необхідно систематичне включення її в самостійну діяльність, яка в процесі особливого виду навчальних завдань - самостійних робіт - набуває характеру проблемно-пошукової діяльності.

Однак, існують деякі структурні принципи аналізу значення, місця та функції самостійної діяльності. Є 2 варіанти, близьких по суті, але які мають власне наповнення та специфіку: вони і визначають (за умови їх єднання) сутність самостійної забарвлення діяльності.

Перша група:

змістовний компонент: знання, виражені в поняттях, образах, сприйняттях і уявленнях;

оперативний компонент: різноманітні дії, оперування уміннями, прийомами, як у зовнішньому, так і у внутрішньому плані;

результативний компонент: нові знання, способи, соціальний досвід, ідеї, здібності, якості.

Друга група:

змістовний компонент: виділення пізнавальної завдання, цілі навчальної діяльності;

процесуальний компонент: підбір, визначення, застосування адекватних способів дій, що ведуть до досягнення результатів;

мотиваційний компонент: потреба у нових знаннях, що виконують функції словотвору та усвідомлення діяльності.

Власне процес самостійної діяльності видається у вигляді тріади: мотив - план (дія) - результат.

Отже, у соціальному плані самостійна діяльність може розглядатися в дуже широкому спектрі. У будь-якому відношенні особистості до навколишнього світу, в будь-якому вигляді її конкретного взаємодії із середовищем.

Проблема самостійної діяльності учнів і засобів її організації в структурі уроку має свою багату історію. Виділяють три основні напрями, в рамках яких проблема самостійної діяльності обговорюється представниками передової педагогічної думки протягом багатьох століть.

Представниками першого напрямку можна вважати давньогрецьких вчених (Архіт, Арістоксен, Сократ, Платон, Арістотель), які глибоко і всебічно обґрунтували значимість добровільного, активного, самостійного оволодіння дитиною знаннями. У своїх судженнях вони виходили з того, що розвиток мислення людини може успішно протікати тільки в процесі самостійної діяльності, а вдосконалення особистості та розвиток його здібностей - шляхом самопізнання.

Другий напрям (дидакто-методичне) бере свій початок у працях Я.А. Коменського. Змістом його є розробка організаційно-практичних питань залучення школярів у самостійну діяльність. При цьому предметом теоретичного обґрунтування основних положень проблеми виступають тут викладання, діяльність вчителя без достатньо глибокого дослідження і аналізу природи діяльності самого учня.

Третій напрямок (психолого-дидактичний) характеризується тим, що самостійна діяльність учня не тільки декларується в рамках дослідження арсеналу педагогічних засобів і методів викладання, а й сама обирається в якості предмету дослідження. Це напрямок бере свій початок в основному в працях К.Д. Ушинського.

Вихідним положенням концепції Л.М. Толстого є облік життєвого досвіду дитини, надання йому максимальної свободи в діях на основі широкого розгортання в процесі навчання самостійної роботи як засобу розвитку творчих сил і здібностей учнів.

Страницы: 1, 2, 3, 4