Психотерапія, вважала Хорні, допомагає людині зрозуміти саму себе і сформувати більш адекватне уявлення про себе. Підхід Хорні до поняття психологічного захисту істотно вплинув на позиції сучасної психології. Це визнається більшістю дослідників, як і її рольну розвитку соціологічної школи психоаналізу.
Значне місце у розвитку неофрейдистського руху належить Еріху Фромму (1900-1980), який закінчив Франкфуртський універси тет. Він був запрошений спеціалізуватися в області психоаналізу.
Фромм вважається найбільш соціально орієнтованим із усіх психоаналітиків, тому що для нього соціальне оточення було не просто умовою, але найважливішим фактором розвитку особистості. При цьому, на відміну від Адлера, що також надавав великого значення середовищу, Фромм під середовищем розумів не тільки найближче оточення людини, його родину і близьких, але і той суспільний уст рій, при якому вона живе. Фромм підкреслював, що найбільшого значення для нього мали ідеї Маркса і Фрейда, що він і хотів об'єд нати у своїй теорії, особливо в ранній період. Якщо від Фрейда він взяв ідею про домінуючу роль несвідомого в особистості людини, то від Маркса - думку про значення соціальної формації для розвит ку психіки, а також ідею про розвиток відчуження при капіталізмі, розуміючи під цим психологічне відчуження, відчуження людей один від одного.
Фромм дійшов висновку, що рушійними силами розвитку осо бистості є дві уроджені несвідомі потреби, що знаходяться в стані антагонізму: потреба в укоріненні і потреба в індивідуалізації. Якщо потреба в укоріненні змушує людину прагнути до суспільства, спів відносити себе з іншими його членами, прагнути до загального з ни ми систем орієнтирів, ідеалів і переконань, то потреба в індивідуа лізації, навпаки, штовхає до ізоляції від інших, до волі від тиску і вимог суспільства. Ці дві потреби є причиною внутрішніх протиріч, конфлікту мотивів у людини, яка завжди прагне якось поєднати ці протилежні тенденції у своєму житті.
Фромм також говорив про механізми психологічного захисту, за допомогою яких людина прагне уникнути внутрішньоособистісного конфлікту. За Фроммом, це садизм, мазохізм, конформізм і деструктивізм. При садизмі і мазохізмі відбувається «укорінення» жертви з катом, що залежать один від одного і мають потребу один в одному, хоча різниця їх позицій і дає їм деяке відчуття власної індивідуальності. При конформізмі почуття укорінення бере верх, у той час як при деструктивізмі, навпаки, верх бере прагнення до індивідуалізації, прагнення зруйнувати те суспільство, що не дає людині можливості укоренитися в ньому. Таким чином, хоча ці механізми і допомагають людині перебороти внутрішню невідповід ність, вони проте не вирішують глобальних проблем.
Фромм дійшов висновку, що є два способи реалізації своєї внутрішньої природи: спосіб бути і спосіб мати.
Люди, що живуть, щоб мати, орієнтовані на зовнішню сторо ну, на укорінення в суспільстві. Для них головне - продемонстру вати своє значення, додати собі ваги в очах інших. При цьому не важливо, за рахунок чого вони хочуть додати собі значущість, чим вони хочуть володіти - знаннями, владою, любов'ю чи релігією. Головне - показати усім, що це їхня власність. Звідси їх догматизм, нетерпимість, їхня агресивність і непевність, тому що вони несвідо мо бояться, що хтось відбере в них незаслужену власність. Усе це призводить до неврозу, роблячи ненаситну потребу мати, до усе більшої невротизації і напруженості людини. Розвиток за принци пом бути характеризується внутрішньою волею і впевненістю в собі. Таким людям байдуже, що про них думають інші, тому що головне для них - не демонструвати володіння знаннями, релігійністю, владою чи любов'ю, але бути, почувати себе люблячою, релі гійною, знаючою людиною. У цьому і реалізується індивідуальність, розуміння своєї самоцінності. Такі люди не прагнуть розривати зв'язки з оточуючими. їм потрібна тільки воля для самоздійснення, для того щоб бути самими собою. Вони поважають і прагнення ін ших бути самим собою, а тому вони терпимі і неагресивні на відміну від тих, хто живе за принципом мати.
Роботи Фромма заклали основи напрямку, досить популярного в західній психології під назвою «фрейдо-марксизм». Однак головне значення його робіт у тім, що вони, залишаючись у руслі основних положень психоаналізу, відповідали і на нові, що виникли уже в другій половині XX ст., питання, пов'язуючи ідеї Фрейда і з Адлером, і з гуманістичною психологією. Спроби мовою психоаналізу показати суперечливість позиції людини в її спілкуванні з оточую чими, роль суспільства в розвитку особистості мали велике значення не тільки для психології, але і для суміжних наук - історії, соціології, філософії, педагогіки.
7. Гуманістична психологія - К. Роджерс, А. Маслоу, Г. Олпорт
Гуманістична психологія, що з'явилася як напрямок, альтерна тивний психологічним школам середини століття, насамперед біхевіоризму і психоаналізу, сформувала власну концепцію особис тості і її розвитку.
Центром цього напрямку стали США, а лідерами - К. Роджерс, А. Маслоу, Г. Олпорт. Американська психологія, відзначав Олпорт, має мало власних оригінальних теорій. Але вона сталася в пригоді тим, що сприяла поширенню й уточненню тих наукових внесків, що були зроблені Павловим, Біне, Фрейдом, та ін.
Гуманістична психологія виступила із закликом зрозуміти люд ське існування у всій його безпосередності на рівні, що лежить нижче тієї прірви між суб'єктом і об'єктом, що була створена філософією і наукою Нового часу. У результаті, стверджують психологи-гума ністи, по один бік цієї прірви виявився суб'єкт, зведений до «раціо», до здатності оперувати абстрактними поняттями, по інший -- об'єкт, даний у цих поняттях.
Основні положення нового напрямку - гуманістична школа пси хології особистості, що є і на даний час однією з найбільш значних психологічних шкіл, сформулював Гордон Олпорт.
Олпорт (1897-1967) розглядав створену ним концепцію особис тості як альтернативну механіцизму поведінкового підходу і біологіч ному, інстинктивному підходу психоаналітиків. Олпорт заперечував проти переносу фактів, пов'язаних із хворими людьми, невротика ми, на психіку здорової людини. Хоча він і починав свою кар'єру як лікар-психотерапевт, але дуже швидко відійшов від лікарської практики, зосередившись на експериментальних дослідженнях здоро вих людей. Олпорт вважав за необхідне не просто збирати й опису вати факти, що спостерігаються, як це практикувалося в біхевіориз мі, але систематизувати і пояснювати їх. «Збирання «голих фактів» робить психологію вершником без голови», - писав він, і свою задачу бачив не тільки в розробці способів дослідження особистості, але в створенні нових пояснювальних принципів особистісного розвитку.
Одним з головних постулатів теорії Олпорта було положення про те, що особистість є відкритою і такою, що саморозвивається. Людина насамперед соціальна істота і тому не може розвиватися без контактів з оточуючими людьми, із суспільством. Звідси не прийняття Олпортом положення психоаналізу про антагоністичні, ворожі відносини між особистістю і суспільством. При цьому Ол порт стверджував, що спілкування особистості і суспільства є не прагненням до зрівноважування із середовищем, а взаємоспілку-ванням, взаємодією. Таким чином, він різко заперечував загально прийнятий в той час постулат, що розвиток - це адаптація, присто сування людини до навколишнього світу, доводячи, що людині властива саме потреба підірвати рівновагу і сягати все нових і но вих вершин.
Риси особистості, він розділяв на основні й інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку і є уродже ними, генотипічними, а інструментальні оформлюють поведінку і формуються в процесі життя, тобто є фенотипічними утвореннями. Набір цих рис і складає ядро особистості.
Олпорт розробив не тільки свою теоретичну концепцію особис тості, але і свої методи системного дослідження психіки людини. Для цієї мети він створює багатофакторні опитувальники. Найбіль шу популярність набув опитувальник Міннесотського університету (ММРІ), що використовується в наш час для аналізу сумісності, профпридатності і т.д. Згодом Олпорт дійшов висновку, що інтерв'ю дає більше інформації і є більш надійним методом, ніж анкета, тому що дозволяє в ході бесіди змінювати питання, спостерігати за станом і реакцією обстежуваного. Чіткість критеріїв, наявність об'єктивних ключів для розшифровки, системність вигідно відрізняють усі роз роблені Олпортом методи дослідження особистості від суб'єктивни проективних методик психоаналітичної школи.
Абрахам Маслоу (1908-1970) закінчив Вісконсинський універ ситет, одержавши ступінь доктора психологічних наук у 1934 р. Його власна теорія, що учений виробив до 50-х років XX ст., з'явилася на основі детального знайомства з основними психологічними кон цепціями, що існували в той період (як і сама ідея про необхідність формування третього шляху, третього психологічного напрямку, альтернативного психоаналізу і біхевіоризм.
Говорячи про необхідність формування нового підходу до розу міння психіки, Маслоу підкреслював, що він не відкидає старі під ходи і старі школи, не є антибіхевіористом чи антипсихоаналітиком, але є антидоктринером, тобто виступає проти абсолютизації їхнього досвіду.
Одним найбільших недоліків психоаналізу, з його погляду, є не стільки прагнення принизити роль свідомості, скільки тенденція розглядати психічний розвиток з погляду адаптації організму до на вколишнього середовища, прагнення до рівноваги із середовищем. Як і Олпорт, він вважав, що така рівновага є смертю для особистості. Рівновага, укорінення в середовищі негативно впливають на прагнення до самоактуалізації, що і робить людину особистістю.
Маслоу майже не проводив глобальних, великомасштабних ек спериментів, що характерні для американської психології, особливо для біхевіоризму. Його невеликі, пілотажні дослідження не стільки відшукували нові шляхи, скільки підтверджували те, до чого він прийшов у своїх теоретичних міркуваннях. Саме так він підійшов до дослідження «самоактуалізації» - одного з центральних понять своєї концепції гуманістичної психології.
Нa відміну від психоаналітиків, яких цікавила головним чином неадекватна поведінка, Маслоу вважав, що досліджувати людську природу необхідно, «вивчаючи її кращих представників, а не катало гізуючи труднощі і помилки середніх чи невротичних індивідуумів». Тільки так ми можемо зрозуміти межі людських можливостей, ду шевну природу людини, недостатньо повно і чітко представлену в інших, менш обдарованих людях. Обрана ним для дослідження група складалася з вісімнадцяти осіб, при цьому дев'ять з них були його сучасниками, а дев'ять - історичними особистостями (А. Лінкольн, . А. Ейнштейн, В. Джеймс, Б. Спіноза й ін.).
Наприклад дослідження привели його до думки про те, що існує визнана ієрархія потреб людини, що виглядає таким чином:
фізіологічні потреби - їжа, вода, сон і т.п.;
потреба в безпеці - стабільність, порядок;
потреба в любові і приналежності - родина, дружба;
потреба в повазі - самоповага, визнання; потреба в самоактуалізації - розвиток здібностей.
Одне зі слабких місць теорії Маслоу полягало в тім, що він стверджував: ці потреби знаходяться в раз і назавжди заданій твердій ієрархії і більш високі потреби (у самоповазі чи в самоак туалізації) виникають тільки після того, як задовольняються більш елементарні. Не тільки критики, але і послідовники Маслоу показа ли, що дуже часто потреба в самоактуалізації чи в самоповазі була домінуючою і визначала поведінку людини, незважаючи на те, що його фізіологічні потреби не були задоволені, а іноді і перешкоджа ли задоволенню цих потреб. Згодом і сам Маслоу відмовився від настільки твердої ієрархії, об'єднавши всі потреби в два класи: по треби нужди (дефіциту) і потреби розвитку (самоактуалізації).
Оцінюючи теорію Маслоу, необхідно відзначити, що він був на вряд чи не першим психологом, що звернув увагу не тільки на , відхилення, труднощі і негативні сторони особистості. Одним з пер ших він досліджував досягнення особистого досвіду, розкрив шля хи для саморозвитку і самовдосконалення будь-якої людини.
Крарл Роджерс (1902-1987) закінчив Вісконсинський університет, відмовившись від кар'єри священика, до якої готувався з юнос ті. Він захопився психологією і роботою практикуючого психолога в Центрі допомоги дітям, яка дала йому цікавий матеріал, який він узагальнив у своїй першій книзі “Клінічна робота з проблемними дітьми” (1939). Книга мала успіх, і Роджерса запросили на посаду професора в університет Огайо. Так почалася його академічна діяль ність. У 1945 р. Чиказький університет надав йому можливість від крити консультаційний центр, у якому Роджерс розробляв основи своєї індирективної «терапії, центрованої на клієнті». У 1957 р. він переходить у Вісконсинський університет, де веде курси психіатрії і психології. Він пише книгу «Воля учитися», у якій відстоює право студентів на самостійність у їхній навчальній діяльності. Однак кон флікт з адміністрацією, яка вважала, що професор надає занадто багато волі своїм студентам, призвів до того, що Роджерс пішов з державних університетів і організував Центр для вивчення особис тості - вільне об'єднання представників терапевтичних професій, у якому і.працював до кінця життя.
У своїй теорії особистості Роджерс розгорнув визначену систему понять, у якій люди можуть створювати і змінювати свої уявлення про себе, про своїх близьких. У цій системі розгортається і терапія, що допомагає людині змінити себе і свої відносини з іншими. Як і для інших представників гуманістичної психології, ідея цінності й унікальності людської особистості є центральною для Роджерса. Він вважає, що той досвід, який з'являється в людини в процесі життя і який він називав “феноменальним полем”, індивідуальний та уні кальний. Цей світ, створюваний людиною, може збігатися чи не збігатися з реальною дійсністю, тому що не всі предмети, що входять у оточення, усвідомлюються суб'єктом. Ступінь тотожності цьо го поля реальній дійсності Роджерс називав конгруентністю. Високий ступінь конгруентності означає: те, що людина повідомляє іншим, те, що відбувається навколо, і те, що вона усвідомлює і що відбува ється, більш-менш збігаються між собою. Порушення конгруентності призводить до зростання напруги, тривожності й у кінцевому рахун ку до невротизації особистості. До невротизації призводить і відхід від своєї індивідуальності, відмова від самоактуалізаціїї, яку Роджерс, як і Маслоу, вважав однією з найважливіших потреб особистості.
Говорячи про структуру, Я. Роджерс особливе значення надавав самооцінці, у якій виражається сутність людини, її самість.
Роджерс наполягав на тому, що самооцінка повинна бути не тільки адекватною, але і гнучкою, мінливою залежно від ситуації.
У Роджерса, відповідно, був свій особливий підхід до психокорек ції. Він виходив з того, що психотерапевт повинен не нав'язувати свою думку пацієнту, а підводити його до правильного рішення, яке останній приймає самостійно. У процесі терапії пацієнт учиться більше довіряти собі, своїй інтуїції, своїм відчуттям і спонуканням. Починаючи краще розуміти себе, він краще розуміє інших. У результаті і відбувається те «осяяння», що допомагає перебудувати свою самооцінку, “переструктурувати гештальт”, як говорить Роджерс. Це підвищує конгруентність і дає можливість прийняти себе і оточу ючих, знижує тривожність і напругу. Терапія відбувається як зу стріч терапевта з клієнтом; у груповій терапії - як зустріч терапевта і кількох клієнтів. Створені Роджерсом «енка-унтер-групи», чи групи зустрічі, є однією із найбільш розповсюджених у наш час техноло гій психокорекції і навчання.
Список використаної літератури:
1. Голъштейн Арнольд, Хомик Володимир. Тренінг умінь спілкування: як допомогти проблемним підліткам / Пер. з анг. В. Хомика. - К.: Либідь, 2003. - 520 с.
2. Деркач А.А. Психолого-педагогические проблемы взаимодействия учителя и учащихся / Под ред. А.А. Бодалева, В.Я. Ляудис-М.,1980.
3. Загальна психологія: Підруч. для студентів вищ. навч. закладів. / С. Д. Максименко, В.О. Зайчук, В.В. Клименко, В.О. Соловієнко. За загальною редакцією акад. С.Д. Максименка -К.: Форум, 2000. - 543 с.
4. Зимняя И.А. Педагогическая психология. - М.,1999.
5. Канн-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении. -М.,1987.
6. Крутецкий В.А. Психология обучения и воспитания школьников. -М. 976.
7. Кузьмина Н.В, Профессионализм личности преподавателя и мастера производственного обучения. - М., 1990.
8. Леонтьев А.А. Педагогическое общение. 2-е изд., перераб. и доп. - М. - Нальчик, 1996.
9. Ляудис В.Я. Структура продуктивного учебного взаимодействия // Психолого-педагогические проблемы взаимодействия учителя и учащихся / Под ред. А.А. Бодалева, В.Я. Ляудис-М.,1980.
10. Максименко С.Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: методологія, методи, програми, процедури. - К.: 1998.
11. Маркова А.К. Психология труда учителя. -- М., 1993.
12. Матюшкин А.М. Проблемные ситуации в мышлении и обучении. - М.: Педагогика, 1972.
13. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. - 4-е изд. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003. - Кн. 2: Психология образования. - 608 с.
14. Орбан-Лембрик Л.Е. Активність особистості як форма вияву її індивідуальності та професіоналізму // Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. - Т. 1. - К.г 2002.
15. Орлов А.Б. Психология личности и сущности человека: парадигмы, проекции, практики. - М., 1995.
16. Охитина Л.Т. Психологические основы урока. - М., 1977.
17. Психологічний супровід школярів/ Упорядник Т. Гончаренко. -- К.: Ред. загальнопед. газ., 2005. - 128 с.
18. Словарь психолога-практика / Сост. С.Ю. Головин. - 2-е изд., перераб. и доп. - Мн.: Харвест, М.: ACT, 2001. - 976 с.
19. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. - СПб., 1997.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
