Дослідні роботи - пошукові завдання, проекти, що передбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань учнів, використовують на факультативних, гурткових заняттях з метою підготовки учнів до виконання навчальних завдань на найвищому рівні пізнавальної активності та самостійності. Вони сприяють поєднанню теорії з практикою, формуванню в учнів активності, ініціативи, допитливості. Творчої уяви, уміння зосереджуватися, спонукають до самостійної пошукової діяльності. Вчитель використовує наочність як засіб залучення учнів до самостійної дослідницької діяльності; забезпечує їм умови для практичного ознайомлення з логікою та методами проведення дослідження; спрямовує їх роботу; завдяки пізнавально-практичним завданням організовує самостійний пошук, розвиває допитливість, здатність до зосередження, творчу уяву. Учень самостійно визначає проблему, вчиться бачити її в оточуючому житті, висловлює передбачення (гіпотезу), обмірковує план і способи перевірки гіпотез, організовує спеціальні спостереження і досліди, самостійно вирішує нові пізнавальні завдання [8].
Інструктаж - короткі, лаконічні й чіткі вказівки щодо тих чи інших дій. Як правило він передує проведенню різних вправ і практичних робіт. Дидактична цінність інструктажу полягає у тому. Що він забезпечує підготовку учнів до навчальної та іншої діяльності за допомогою практичного показу послідовності її виконання, пояснення змісту й умов оптимально вдалого здійснення. Правильно організований інструктаж поєднує теоретичні знання учнів з діями, які вони виконують під час запланованих практичних занять, формує в свідомості учнів моделі дій, запобігає виникненню помилкових варіантів мислення, забезпечує правильне зорове уявлення про порядок реалізації визначених дій. Для ефективності інструктажу потрібно чітко й докладно визначити предмет, мету і послідовність спостереження; зосередити увагу учнів на суттєвих елементах дій певного механізму або власних дій; забезпечити сприятливі умови для спостереження; забезпечити такий темп пояснення, який відповідає послідовності показу основних дій; створити умови для практичного ознайомлення учасників інструктажу з відповідними видами техніки та обладнання або їх моделями [33].
Для активізації практичного навчання необхідно відшуковувати та застосовувати нові технології, умови навчання повинні бути адекватні індивідуальним особливостям учнів, формувати всебічний інтерес до навчання, формувати і розвивати навчальні потреби студентів, зацікавити їх у результатах своєї праці як основі для професійного росту та успіху, розвивати самостійність, творчий потенціал.
Вчитель застосовує ряд дидактичних засобів, щоб виділити серед учнів типологічні групи за вміннями навчальної діяльності, за індивідуальними психологічними здібностями, щоб у подальшому організовувати особистісно-орієнтоване навчання останніх за індивідуальними завданнями. Також слід розмежовувати систему методів та прийомів здійснення практичної діяльності у груповому та індивідуальному навчанні. Якщо, наприклад, дидактична гра або лекція є в основному методом групової діяльності, то проблемне навчання, колоквіуми, семінари, робота з літературою можуть бути як індивідуальними, так і груповими практичними методами навчання, зокрема самостійного. А такі методи та форми організації практичного навчання, як курсові проекти, курсові роботи, підготовка доповідей, написання рефератів, виконання домашніх завдань - в основному індивідуальними. Крім цього, вчитель повинен довести до відома учнів план проведення, терміни і форми звітності, графік консультацій, систему оцінювання робіт. Він має допомогти учневі мобілізувати свої сили на рівні усвідомленої необхідності пошуку нового, виступити як організатор навчальної діяльності.
Ще одним важливим аспектом діяльності вчителя є забезпечення мотивації практичної навчальної діяльності учнів, що досягається комплексним застосуванням дидактичних принципів навчання у поєднанні з методами та прийомами, такими як проблемне, евристичне і творче навчання. Потрібно, виховуючи самостійність як рису особистості, орієнтувати учнів на формування такої риси, як самомотивація, коли вони бачать необхідність і доцільність здобуття нових знань, створення і закріплення власних умінь та навичок практичної, науково обґрунтованої діяльності, яка відбувається самостійно без безпосередньої участі вчителя, чи під його опосередкованим керівництвом.
Правильна організація практичного навчання допомагає чітко визначити цілі такої діяльності, навчитися правильно керувати своїм часом, швидко вирішувати проблеми, з більшою відповідальністю ставитися до навчання. На сучасному етапі перебудови освіти слід відмовитися від орієнтації на “середнього” учня і створювати можливість для обдарованих дітей прискорено вивчати навчальні дисципліни.
Процес організації навчання із впровадження практичних методів повинен здійснюватися згідно з дидактичним принципом доступності навчання: від репродуктивного через евристичний, частково-пошуковий, проблемний до творчо-дослідницького етапу навчальної діяльності. Таким чином, ми поступово навчаємо учнів самостійності у здобутті знань, виробленні власних вмінь та навичок практичного застосування цих знань.
Г. Бобрович як одну з форм організації практичного навчання називає метод проектів. В основу останнього він покладає розвиток пізнавальних навичок, вмінь самостійно конструювати свої знання і орієнтуватися в інформаційному середовищі, розвиток критичного мислення [5]. Як зазначає вчений, “метод проектів завжди орієнтований на самостійну діяльність - індивідуальну, парну, групову, яка виконується протягом певного проміжку часу... Метод проектів завжди передбачає вирішення якоїсь проблеми. А вирішення проблеми передбачає, з одного боку, використання сукупності різноманітних методів та засобів навчання, а з іншого, - необхідність інтегрування знань та вмінь з різноманітних сфер науки, техніки, технології, творчих областей” [5, с. 25]. Автор виділяє персональні проекти, які, на його думку, є підсумковою, завершальною роботою з вивчення основних курсів. Такі проекти вимагають застосування всіх предметних навичок, отриманих учнями під час вивчення програм і розвивають такі вміння, як: знаходити проблеми та інтереси суспільства, ставити адекватну ціль, визначати послідовність завдань, знаходити необхідну інформацію з використанням сучасних технологій і систематизувати її, планувати діяльність, уявляючи весь процес від початку і до кінця, знаходити оптимальні методи вирішення поставлених завдань, володіти навичками ділового результативного співробітництва, аналізувати результати діяльності і оцінювати себе, представляти результати своєї діяльності як в письмовому, так і в усному вигляді для публічного захисту. О. Коберник зауважував, що “під час добору проекту треба прагнути до того, щоб він містив у собі ті знання і вміння, яким вже оволодів учень протягом року. В цьому разі здійснюється самостійне перенесення знань і вмінь на конкретний об'єкт (проект)” [16, с. 43]. Керівник чи супервайзер виконує функцію експерта, тобто опосередковано керує самостійною діяльністю учня.
О. Баликіна, Є. Попова та О. Ліпніцька стверджують, що ефективність навчання із застосуванням практичних методів суттєво підвищується, якщо в практичній освітній діяльності застосовувати більш широкі ніж методичні вказівки та керівництва засоби забезпечення практичного навчання учнів. Вони пропонують створювати, по-перше, електронні варіанти навчальних посібників, по-друге, навчально-методичні комплекси, тобто “обґрунтовані та логічно зв'язані системи дидактичного, програмно-технічного та організаційного компонентів, спрямовані на найбільш ефективне досягнення навчальних цілей” [3, с. 67].
Перший компонент складається з традиційного набору методів, способів, форм навчання та контролю (технології навчання). Щодо другого компонента, то тут розуміється наявність сучасних ТЗН, у тому числі й комп'ютерів, якісних комп'ютерних програм навчального призначення.
Організаційний компонент - це спосіб побудови навчально-методичного комплексу з навчальних дисциплін (урахування вагового коефіцієнта дисципліни згідно з робочим планом, реалізація забезпечення такого комплексу з кожного предмета, врахування міжпредметних зв'язків, організація допомоги учням, використання ресурсів локальної комп'ютерної мережі класу).
Навчально-методичний комплекс має містити такі структурні елементи: освітній стандарт, навчальна та робоча програма; традиційний та електронний підручники; навчально-методичні посібники з усіх тем лабораторних робіт; інформаційно-технологічну практику; навчальний комплекс контролю знань, вмінь та навичок; анотований список літератури (традиційний, перелік CD-ROM, Інтернет-ресурсів); термінологічний словник (алфавітний і тематичний, вербальний та образний).
Побудований таким чином навчально-методичний комплекс дозволяє змінити структуру навчального матеріалу, організацію його засвоєння учнями, що дає можливість: підвищити якість, інтенсивність освіти; диференціювати процес навчання; розвивати дослідницькі, творчі навички, формувати самостійність, здійснювати регулярний контроль. Застосування таких комплексів під час навчальної діяльності суттєво покращить результати навчання.
Навчально-методичний комплекс підтримується чітко визначеною технологією навчання, що є організаційно-методичним інструментарієм навчально-виховного процесу. Створення технології проходить три етапи: підготовчий (аналіз змісту навчання, визначення цілей та завдань, які повинна вирішити чи досягти технологія), основний (відбір та структурування навчального матеріалу, відбір завдань, спрямованих на формування знань, вмінь та навичок, визначення форм організації навчального процесу, вибір методів і засобів навчання, видів і форм контролю) та завершальний (встановлення зворотного зв'язку вчителя з учнем, діагностування результатів навчання). Щоб кожний учень розкрив свій потенціал, проявив свої здібності, технологія враховує рівень знань, індивідуальні особливості, стилі навчально-пізнавальної діяльності, риси характеру, темперамент, інтереси тощо. Для досягнення такого результату вчені пропонують здійснювати рівневу диференціацію, коли в межах однієї групи учнів навчання відбувається на різних рівнях залежно від індивідуальних показників кожного учня. Від традиційної диференціації остання відрізняється тим, що в першій цілі навчання однакові для всіх, а враховуються лише індивідуально-психологічні якості та риси особистості, у другій визначається мінімум знань, вмінь та навичок і на його основі формуються більш складні рівні, а цілі та результати навчання плануються для кожного рівня окремо.
Після визначення принципів побудови технології і факторів, що впливають на її складання, пропонується приступити до відбору змісту навчання, вибору форм організації НВП, методів та засобів навчання форм та засобів контролю. Вибір методів залежить від індивідуальної майстерності викладача, особливостей дисципліни, що вивчається, теми, кількості годин, що відводяться на вивчення цієї теми. Найбільш ефективними у розвитку творчості є методи проблемного та дослідницького вивчення матеріалу, що дозволяють здобувати нові знання на основі конструювання та вирішення реальних проблем. Основними формами реалізації таких методів є проблемні лекції, лабораторно-практичні заняття проблемного характеру, що базуються на творчій самостійній роботі, яка передбачає поступове нарощування складності та проблемності завдань, підготовку аналітичних матеріалів, проведення пошукових робіт, розробку власних проектів тощо. Саме тоді, як зазначає П. Підкасистий, відбувається самостійна діяльність засвоєння знань і процес їх застосування, результатом якого є виникнення нових знань, що стимулюють творче, продуктивне мислення [26].
Страницы: 1, 2, 3, 4
