б) родовий відмінок відношення: «робітники заводу», «учні п'ятого класу», «поети чистого мистецтва»;
в) прямий додаток, що виражений іменником у родовому відмінку при дієслові із запереченням.
Використання прийменникових сполучень із родовим відмінком наростає тільки в середніх класах.
Знижується вживання форм називного, знахідного й місцевого відмінків (друга група).
Спостерігається повний збіг тенденцій вживання підметів і іменників у називному відмінку. Це означає, що й у цьому випадку зміна в співвідношенні морфологічних форм визначається процесами формування синтаксичного ладу мовлення учнів.
Зменшення вживання форм знахідного й місцевого відмінків пов'язане зі зниженням відсотка обставин місця й часу, які зазвичай виражаються місцевими сполученнями («пішли в ліс», «гуляли в лісі»).
Давальний відмінок використовується учнями у всіх класах рівномірно; форми орудного відмінка, узяті разом, тенденції не мають, однак орудний у функції іменної частини складеного присудка в старших класах уживається значно частіше, ніж у молодших: «Павло стає професіоналом».
3. Суфікси іменників, за ступенем вживаності суфіксальних іменників, діляться на чотири групи.
До першої групи відносяться суфікси, відтворюваність слів з якими має заперечну тенденцію. До цієї групи відносяться всі суфікси суб'єктивної оцінки, а також суфікс -к-, що не володіє оцінним значенням (наприклад, у словах «посмішка», «білка»).
Друга група - це досить вживані й прогресуючі суфікси: -ений-, -аний-, а також варіанти цих суфіксів. Помітимо також, що ці суфікси досить продуктивні й у словотворі іменників.
До третьої групи ввійшли суфікси, іменники з якими не мають чітко виражених тенденцій, але відтворюються в мовленні школярів регулярно й досить часто.
До четвертої групи ввійшли рідковживані суфікси: -й-, -ан-, -ор-, -ак-, (як), -ищ-, -ир-, -ун-, -їх-, -ух-, -ик-, -ант-, -аж-, -ент-, -аж- і ін.
2.3.3 Прикметник
Підрахунки показали, що заслуговують на увагу тенденції:
а) використання учнями короткої форми якісних прикметників;
б) співвідношення відмінкових форм прикметників;
в) вживання прикметників, утворених за допомогою деяких продуктивних суфіксів;
г) морфолого-синтаксичне утворення прикметників у мовленні школярів.
Співвідношення якісних, відносних і присвійних прикметників, форм числа й роду, різних типів відмінювання тенденцій не виявляють, отже, для нас не представляють інтересу.
1. Короткою формою прикметників учні молодших класів користуються не часто, вживатючи в ролі присудка повну форму: «Сосни в лісі дуже високі».
2. Відмінкові форми прикметників мають власні тенденції, які лише віддалено подібні з відповідними тенденціями іменників.
Оскільки форми прикметників не є самостійним засобом вираження граматичних значень, а повністю залежать від головного слова в словосполученні, як правило, іменника, то природно було б припустити, що тенденції вживання відмінкових форм прикметника співпадуть з відповідними тенденціями іменника. Але насправді збігу немає.
Вживання форм родового відмінка росте в прикметників значно повільніше, ніж в іменників, а форма називного відмінка прикметників у молодших класах займає в півтора рази більше місця, ніж в іменників.
Всі форми непрямих відмінків повільно прогресують.
За нашими спостереженнями, учні молодших класів більш охоче вживають прикметники як узгоджені означення при іменниках у називному відмінку. Іншими словами, вони уникають непрямих відмінкових форм прикметників. Можливо, це пов'язано із труднощами утворення форм непрямих відмінків і їхнього правопису.
Другою причиною великої кількості форм називного відмінка прикметників у молодших класах є часто вживання повних прикметників, що стоять у називному відмінку, у ролі іменної частини складеного присудка: «Кошеня було пухнастеньке, веселе».
У формах родового, давального, знахідного й місцевого відмінків прикметники можуть служити тільки означеннями, за винятком субстантивованих. Саме у цих відмінкових формах спостерігається відставання від іменників.
Особливу роль грає орудний відмінок. Форма орудного відмінка прикметників, поряд з функцією узгодженого означення при іменниках, може виконувати роль іменної частини присудка.
3. Розглянемо вживання прикметників із суфіксами. Стійко знижується вживання прикметників із суфіксами оцінки (перша група).
Стійко підвищується вживання прикметників із суфіксом -ен- (друга група).
Третя група - без чітко виражених тенденцій - включає прикметники з 12 часто вживаними суфіксами. Ця група найбільша: 75%. Як вся група, так і окремі суфікси утримуються на тому самому рівні вживання.
У четвертій групі («всі інші») відзначається ледь помітний ріст відсотка у початкових класах, потім невелике зниження.
В цілому у вживанні прикметників, що мають суфікси, тенденції значно слабкіші, ніж у використанні іменників із суфіксами.
4. Оскільки значна кількість дієслівних прикметників вже давно втратило зв'язок з дієсловом, ми не враховували тих слів, які в сучасній мові вже не вживаються в ролі дієприкметників.
Таким чином, у мовленні учнів відзначений ріст вживання короткої форми прикметників, форм родового й орудного відмінків, прикметників із суфіксом -ен-; негативні тенденції зафіксовані у використанні форми називного відмінка, у вживанні прикметників із суфіксами оцінки й в ад'єктивації дієприслівників.
2.3.4 Дієслово
Дієслово, порівняно з іншими частинами мови, володіє найбільш розвиненою системою категорій і форм. З їхнього числа, спираючись на результати орієнтовного аналізу, ми вибрали для вивчення тенденцій використання в мовленні молодших школярів:
а) інфінітив;
б) доконаний і недоконаний види;
в) часи та форми дійсного способу;
г) невідмінювані форми дієслова - дієприкметник й дієприслівник;
д) дієслова, що мають префікси.
1. Інфінітив має в цілому прогресивну тенденцію. Школярі використовують його переважно в ролі другої частини складеного дієслівного присудка; використання інфінітива в іншій ролі (підмета, означення, додатку, обставини мети та ін.) досить рідке, однак має чітко виражену прогресивну тенденцію.
Школярі не усвідомлюють інфінітив як початкову, основну форму дієслова. Очевидно, найбільш доступної для молодших школярів є форма минулого часу.
2. Дієслова недоконаного виду становлять більшість і мають позитивну тенденцію.
Очевидно, вибір виду дієслова в процесі синтезу мовлення залежить від «тимчасового плану» (А. В. Вондарко). У тексті, у якому дія передається в плані теперішнього часу й, отже, використовуються дієслова у формі теперішнього часу, переважає недоконаний вид. Але, як показали спостереження, число дієслів недоконаного виду росте також за рахунок форм дієслів минулого часу повторення дії, а також за рахунок інфінітива («стали будувати», «приїхали працювати» і т.п.).
3. У вживанні форм часу спостерігається зміщення на користь теперішнього часу. Ріст невеликий, але не слід забувати, що частка форм минулого й майбутнього часу значно скорочується (приблизно у два рази!) у зв'язку з тим, що школярі все частіше використають інфінітив, прислівники й дієприслівники.
Особливо інтенсивно регресує аналітична форма майбутнього часу - більш ніж у три рази. Ця тенденція суперечить тенденції збільшення частки недоконаного виду дієслова.
За нашими спостереженнями, використання форм теперішнього й минулого часів у значній мірі залежить від жанру учнівських творів, від теми, від характеру її розкриття. Так, розповідні твори, як правило, бувають написані в минулому часі. В описі переважає теперішній час (за винятком описів «за спогадами», що вплітаються в розповідний текст); у міркуваннях учні теж віддають перевагу теперішньому часу. Однак у творах на літературну тематику, і особливо в характеристиках персонажів, нерідко переказують сюжет у минулому часі.
Отже, виявлені тенденції у використанні часових форм дієслова відбивають не лише закономірності формування граматичного ладу мовлення, але й характер текстів, над якими їм доводиться працювати в різних класах. Але ті особливості мови, які обумовлені вимогами жанру, стають ознаками стилю учнівських творів у результаті переносу (якщо не проводиться диференціація стилів у системі розвитку мовлення учнів). Наказовий спосіб творення дієслова мало властиві письмовому мовленню учнів: ці форми частіше вживаються в усно-розмовних стилях.
4. Найсильнішими тенденціями володіють прислівник й дієприслівники: ріст їхнього вживання особливо помітний на тлі загального зниження частки дієслова серед інших частин мови.
Дієприслівники мають прогресивну тенденцію дуже високої інтенсивності.
Частка прислівників також росте інтенсивно. На тлі загального росту використання прислівників трохи знижується число їх коротких форм.
З кожним роком росте «дієслівність» прислівників: вони усе рідше вживаються без керованих або слів, що примикають; частіше зустрічаються прислівники з постфіксом; росте кількість дійсних прислівників, що дуже рідко дають коротку форму, і отже, позбавлені можливості виступити в ролі присудка. Росте вживання прислівників у конструкціях, властивих письмовому мовленню: головним чином дієприкметникового звороту.
2.3.5 Займенник
Загальний ріст числа займенників серед інших частин мови відбувається за рахунок розширення сфери неособових займенників: відносно-питальні, вказівні. Але росте вживання й інших займенників. Причина росту часте використання складнопідрядних речень
Особові займенники використовуються в реченнях в тій-самій функції, що й іменники, тобто в основному у ролі підмета або додатку (на відміну від іменників, займенники майже ніколи не використовуються учнями в ролі присудка).
На першому місці по частоті вживання у всіх класах стоять займенники третьої особи «він», «вона», «воно», «вони»; на другому місці - перша особа - «я», «ми» (головним чином не в прямій мови, а в оповіданнях про власне життя, у викладі своїх поглядів, почуттів, намірів, наприклад, в творах «Ким я буду», , «Моя улюблена книга» і т.п.).
Рідше всіх вживаються займенники другої особи - «ти», «ви». Вони зустрічаються порівняно рідко в діалозі, тому що сам діалог рідкісний у письмовому мовленні учнів; частіше вони вживаються в узагальнено-особистому значенні: «Щораз, коли ти йдеш по місту, ти зауважуєш щось нове…».
2.3.6 Загальні характеристики морфологічного складу мовлення учнів
Етап оволодіння основними формами в області морфології закінчується значно раніше, ніж у синтаксисі, - звичайно до IV класу. В IV класі немає вже жодного учня, що не користувався б словами, які мають суфікси й префікси, складними словами, формами іменників і прикметників, часом дієслів, основними прийменниками, більшістю прислівників і займенників. Лише деякі морфологічні форми, властиві в основному книжковій мові, засвоюються більшістю учнів пізніше IV класу (деякі рідко вживані сполучники й прийменники, деякі варіанти найвищого ступеня прикметників, деякі варіанти дієприслівників, прислівників і т.п.).
У той же час чітко виявляється провідна роль синтаксису у тенденціях використання більшості морфологічних засобів: наприклад, зменшення числа використовуваних дієслів викликається ростом розмірів речення і, отже, зменшення числа присудків; ріст використання іменників у родовому відмінку викликається прагненням учнів використати певні типи словосполучень і т.д.
Однак процеси засвоєння морфології мають свої особливості.
По-перше, використання морфологічних засобів мови, в загальному, у меншому ступені залежить від жанру твору, стилю й індивідуальних особливостей автора, ніж вибір синтаксичних конструкцій.
По-друге, у морфології більше стабільних, постійних співвідношень, ніж у синтаксисі, і, отже, менше тенденцій.
По-третє, тенденції, як правило, рівномірніші й стійкіші, ніж у синтаксисі.
Найбільш загальні тенденції в морфології:
1. Відношення форм непрямих відмінків всіх відмінюваних частин мови до вихідного (тобто до називного відмінка однини в іменників) не постійно й має прогресивну тенденцію.
2. Тенденція використання слів, що мають складний морфологічний склад, також є загальною, охоплює всі частини мови, включаючи службові.
Залежно від причин, що викликають ті або інші зміни в ході оволодіння морфологією, виділяються три групи процесів:
а) процеси, що є наслідком збагачення словникового запасу на основі життєвого досвіду, спостережень, читання й т.п. (наприклад, прогресивна тенденція використання прикметників);
б) процеси, обумовлені розвитком синтаксичних відносин у мовленні учнів (наприклад, вживання сполучників, форм непрямих відмінків іменників і прикметників);
в) процеси, що викликані формуванням певного стилю мовлення.
Як у синтаксисі, так і в морфології не помічено посилення позитивних тенденцій у вживанні тих форм, які в даному класі вивчаються за програмою на уроках. Іншими словами, вивчення граматичного матеріалу не робить прямого впливу на кількість використовуваних морфологічних засобів мови. «Пік інтенсивності» використання тієї або іншої форми випереджає її вивчення в шкільному курсі. Можна стверджувати, однак, що вивчення граматики стає основою для виправлення різного роду мовних помилок і недоліків. Вивчення граматики підвищує правильність і культуру мовлення учнів.
Спостереження за роботою учнів показують, що, як правило, граматична форма вибирається учнями без попередньої цільової настанови, а граматичні завдання, що подаються учителем до твору, не сприяють ясному і вільному оформленню змісту.
Список використаної літератури
Бадер В.І. Розвиток зв'язного мовлення молодших школярів. - К., 1997.
Вашуленко М.С. Державний освітній стандарт з української мови (початкова ланка) // Початкова школа, 1997. - №2.
Вашуленко М.С. Формування мовної особистості молодшого школяра в умовах переходу до 4-річного початкового навчання // Початкова школа. - 2001. - №1. - С.14.
Головко І. Формування вмінь і навичок молодших школярів складати твори-міркування // Початкова школа, 1999. - №8.
Джежелей О.В. та ін. Уроки читання і види мовної діяльності // Початкова школа. - 1994. - №6. - №8.
Наумчук М.М. Рідна словесність. Зошит у розвитку мовлення. - Тернопіль, 1998.
Олійник І.М. Розвиток зв'язного мовлення молодших школярів. - Рівне, 1999.
Олійник Г.А. Виразне читання в початкових класах. - Тернопіль: Астон, 2001.
Мазур О. Психологічні аспекти розвитку мовлення учнів // Педагогіка і психологія. - 2000. - №3. - С.74.
Пентилюк М.І. Основні аспекти навчання рідної мови // Початкова школа. - 1997. - №4.
Перемот С. Інтегрований курс рідної мови й мовлення // Початкова школа. - 1998. - №2.
Трунова В.А. Лінгвістичні основи формування мовленнєвих умінь // Початкова школа. - 1995. - №2.
Трунова В.А. Розвиток мовлення молодших школярів в умовах білінгвізму. - К.: Вища школа, 2001.
Речь. Речь. Речь. / Под ред. Т.А. Ладыженской. - М.: Педагогика, 1990.
Хорошковська О.А. Розвиток українського мовлення молодших школярів // Початкова школа. - 1997. - №9.
Програми для середньої загальноосвітньої школи. 3-4 класи. - К.: Початкова школа. - 2003. - 296 с.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
