Метод -- це головний інструмент педагогічної діяльності, лише з його допомогою виробляється продукт навчання - здійснюється взаємодія вчителя й учнів [20].

„Метод” (від грец. metodos - шлях до чогось) означає спосіб досягнення мети, певним чином впорядковану діяльність.

Методом навчання називають спосіб впорядкованої взаємозв'язаної діяльності викладача і учнів, діяльності направленої на розв'язання навчальних завдань, виховання і розвитку в процесі навчання [33].

Як показала практика навчання в школі, словесні методи широко застосовуються від першого до старших класів. Словесний метод навчання має два головні різновиди -- акроаматичний спосіб усного викладу навчального матеріалу і еротематичний спосіб. Еротематичний, тобто питальний; включає катехизисні та евристичні методи, тоді як, акроаматичний, тобто лекційний, -- опис, розповідь або лекцію. Іноді для того, щоб підкреслити відмінності в активності учнів еротематичні методи визначали як пошукові, а акроаматичні -- як повідомлення.

Методи навчання є одним з найважливіших компонентів учбового процесу. Без відповідних методів діяльності неможливо реалізувати цілі і задачі навчання, досягти засвоєння учнями певного змісту учбового матеріалу.

Частіше за все метод навчання визначається як спосіб роботи вчителя і учнів для засвоєння останніми знань, умінь і навичок. Проте разом з таким визначенням існують і інші. Метод визначається як шлях, як засіб, а деякі дидакти розглядають методи навчання як види діяльності вчителя і учнів [31, с. 115].

Процес введення в школу нового змісту і нових методів навчання і виховання був складним і суперечливим. Він не мав прецеденту в історії світової педагогіки. Країна була бідною кадрами, які мали б достатню підготовку, більшість вчителів пройшла педагогічну підготовку в навчальних закладах царської Росії.

Від школи вимагалося організувати участь дітей в дослідженні різних явищ навколишнього життя.

Прагнучи подолати відрив школи від життя, відділ реформи школи і в тезисах, і в приблизних програмах вказував на необхідність активної практики в шкільному навчанні, справедливо вважаючи, що практика, праця дозволяють формалізм і схоластику в навчанні.

Основна думка А. Калашникова полягала в тому, що у новій трудовій школі клас повинен перетворюватися із місця лише інтелектуальної „вербальної” роботи в центр розвитку активної творчої думки учнів і вчителів, коли „робота голови буде поєднуватися з роботою рук”. Це безперечно правильна думка.

Великий внесок в розробку загальної теорії методів навчання на нових теоретичних основах внесла Н. Крупська.

Новий зміст роботи трудової школи, її спрямованість на зміцнення зв'язку навчання з життям гостро ставили проблему організаційних форм учбового процесу і методів навчання. Н. Крупська в багатьох своїх роботах звертала увагу вчителів на необхідність всебічної активізації учбового процесу і розвитку розумових здібностей учнів. Засоби досягнення цієї мети вона бачила у самостійних роботах школярів, у практичних і лабораторних заняттях, у суспільно корисній праці школярів.

Не ототожнюючи процес пізнання школярем реального світу із процесом наукового пізнання, Н. Крупська вважала, що учні повинні оволодіти в школі елементарними дослідницькими навичками і уміннями необхідними для того, щоб розглядати предмети і явища з різних сторін, порівнювати їх між собою, проводити досліди і спостерігати з метою їх перевірки і підтвердження.

Значну увагу надавав питанню активізації процесу навчання А. Луначарський. Школа, на його думку, повинна привчати учнів працювати, озброювати молодих людей умінням самостійно пізнавати світ у всьому його різноманітті. Вона покликана збудити у школярів органічну потребу в самоосвіті. Концепція активних методів будувалася у А. Луначарського на основі того, що навчання є серйозна і відповідальна праця школярів, що вимагає розумових, етичних і фізичних зусиль. Необхідною умовою успіху є уявлення учнів про сприятливі можливості для прояву самостійності в розумовій діяльності, в оволодінні знаннями.

У 20-і роки ХХ століття все більш стали формулюватися загальні принципи дидактики на основі яких розвивалися методи навчання. Загальнодидактичні вимоги до процесу навчання були висловлені в одній з перших узагальнюючих робіт з дидактики -- в книзі Ш. Ганеліна, М. Салтикової і О. Сиркіної «Основні питання радянської дидактики» (1929). В ній характеризується підхід педагогів до трактування сутності принципу зв'язку навчання з життям як вирішальної умови активізації методів учбової роботи і намічаються шляхи поєднання колективізму в освітній діяльності з індивідуалізацією і диференціацією методів навчання стосовно окремих учнів і груп школярів.

Широке розповсюдження отримав в ті роки неправомірний розподіл методів на активні і пасивні. Активні (активно-трудові) методи забезпечували максимум активності і творчої самодіяльності школярів. Це були методи: дослідницький з підрозділом на екскурсійний і лабораторний; метод проектів, евристичний, метод разових завдань. До пасивних відносилися методи засвоєння готових знань, тобто словесно-книжковий, питання-відповідь тощо.

«Методична багатомовність» залишалася характерною і для теорії, і для практики навчання до кінця даного періоду. Слід мати на увазі, що строкатість і незвичайне різноманіття методів, характерне для тих років, певною мірою було віддзеркаленням творчої активності вчителів, їх невпинних пошуків. «...Деяка різноманітність в описі методів, -- писала «Учительская газета», -- пояснюється часто нюансами практики, а це свідчить лише про інтенсивність роботи педагогічної думки в загальному потоці революційної творчості».

У педагогіці, в ті роки, все більш широке визнання одержувало визначення методу як способу використання того або іншого стимулу активної пізнавальної діяльності учнів. Стимулювання у навчальній роботі виступало у ролі спонукача дитячої ініціативи і самостійності в оволодінні знаннями. Не випадково саме в цьому плані велику популярність отримав дослідницький метод, або «метод шукань». Центральне місце в процесі навчання повинна була займати самостійна робота учня, організатором якої був вчитель.

На початку 30-х років ХХ століття в наявності були, зокрема, тенденції універсалізувати лабораторно-бригадний метод і піднести його до ступеня «плану», на основі якого повинна будуватися вся навчально-виховна робота школи. Предметом гострих суперечок і розбіжностей було питання про те, що таке «активний метод», які повинні бути його критерії. Все більш широке розповсюдження одержала думка про те, що не будь-який метод, що викликає активність учнів, хороший і що будь-який метод вимагає попередньої і всебічної перевірки на практиці. «Для нас, -- підкреслювалося в редакційній статті газети, -- може бути цінний тільки такий метод навчання, який, по-перше, викликаючи активність учнів і вчителя, допомагає тим, що вчаться самостійно працювати, по-друге, дає добрі результати в значенні свідомого і глибокого засвоєння тими, що вчаться «основ наук» і уміння пов'язувати одержані знання з практикою». В цьому визначенні підкреслювалося значення активного методу для оволодіння «основами наук» і виразно формулювалося положення про вирішальну роль вчителя у виборі активних методів навчання і їх різноманітності.

Основні недоліки у галузі методів навчання, що виявилися в практиці початкової, середньої і вищої школи, були проаналізовані і одержали критичну оцінку. Наголошувалося, що ці недоліки проявилися у відриві методів навчання від змісту навчальних предметів і в недостатньому обліку вікових особливостей учнів, універсалізації одного з методів, у переході на бригадну форму роботи як обов'язкову умову і незалежно від віку учнів, навчального предмету і типу навчального закладу, в зменшенні керівної ролі вчителя в навчальному процесі, в переважанні словесних методів навчання і недооцінці самостійності і активності учнів в оволодінні знаннями.

Проблема методів в дидактиці 30-х років була однієї з самих нагальних і разом з тим якнайменше розроблених.

Методи навчання чітко сформульовані в роботах Н. Крупської, А. Луначарського і М. Покровського в 20-ті роки, повинні відповідати вимогам виховання і навчання цього періоду [53].

В 1945--1946 роки ХХ століття колектив співробітників Інституту методів навчання АПН РРФСР розробляв теоретичні основи методів навчання. В полі зору учених були проблеми: наукова дисципліна, навчальний предмет, методика і методи формування понять, причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей у процесі навчання. Робота велася з цілого комплексу проблем.

У 40--50-х роки ХХ століття були видані праці з проблеми методів початкового навчання (методика навчання грамоти, пояснювальне читання у початковій школі, навчання рахунку і рішенню задач в I класі, навчання письмовим обчисленням у початковій школі, вивчення природи в молодших класах початкової школи тощо), а також з предметних методик.

Своєрідним підсумком теоретичної роботи в області методики навчання була книга З. Шаповаленка «Методика викладання учбових предметів як наукова дисципліна». Автор проаналізував процес навчання з позиції використовування предметних методик, розглянув такі питання: місце методики в системі наукових дисциплін, предмет і загальні завдання методики, принципи і методи наукового дослідження у цій галузі, зв'язок методики із дидактикою і психологією [54].

Наприкінці 50-х років виявилися дві протилежні тенденції у трактуванні методів навчання. Перша із них полягала у визначенні методів за їх зовнішніми ознаками -- дії вчителя і учнів, а також за джерелами знань - словесні, наочні, практичні методи (Е. Перовський, Н. Верзілін, Е. Голант). Друга тенденція проявлялася у прагненні пізнати внутрішню сутнісну природу методу навчання.

В. Сухомлинський писав: „Я вірю в могутню, безмежну силу слова вихователя. Слово - самий тонкий і самий гострий інструмент, яким ми, вчителі, повинні вміло торкатися до сердець наших вихованців... Цілковитим безглуздям є твердження про те, що вадою виховної роботи у багатьох школах є словесне виховання. Треба говорити про інше: про примітивність словесного виховання, про невміння окремих вчителів виховувати словом” [67]. Він висловлював також таку важливу думку: висока культура мови - важлива умова раціонального використання часу.