В 1901 р. в Лондоні вийшов перший номер журналу "Вільне слово" під редакцією В.Г.Черткова, де пропагувались ідеї християнського анархізму на основі принципу: "непротивления злу насилием".
Толстовці відкидали революцію як метод боротьби, сповідували принцип аполітизму та заперечували необхідність організації за партійними зразками. Вони прагнули зруйнувати існуючий поміщицький устрій, не роблячи акценту на політичній боротьбі, яка породжувала насилля: "спасение не в насильственной революции, а в христианском освобождении". Толстовці критикували молодь за поспішний радикалізм, вони закликали до пасивного спротиву владі. Вони розуміли, що молодь за допомогою революції прагне швидких суспільних змін, а не розмірковувань про особисте самовдосконалення [38,с.235-236].
На думку А.Нікітіна, поширенню анархістських ідей у кінці XIX-поч.XX ст. сприяв процес наростання конфліктної ситуації на рівні "Особистіть -Суспільство", що почався у кін.XIXст. В цих умовах відбувається процес звільнення особистості від "рудиментарних", феодальних інститутів держави. Зародження ринкових відносин стає каталізатором наростання відчуття безпорадності особи, тобто особистість в умовах збільшення конкуренції відчувала себе незахищеною перед капіталом, оскільки жодних механізмів захисту (трудового законодавства, визначення статусу робітника) розроблено не було. Ці процеси породжували "бунт" індивідуальності, яка втрачала багатовікові соціальні зв'язки. Суспільна реакція, реакція індивідуальності на ці процеси мала кілька проявів: перший прояв мав форму бунту, який ідеалізувався теоретиками анархізму у романтичних поглядах в минуле; інша форма прояву анархізму пов'язана з синдикалізмом, оскільки в своїй основі синдикалізм апелював до ідеалізації історії кооперативного руху Середньовіччя у формі гільдій та цехів. На початку XXст. кооперативний рух трансформується у професійні союзи - профспілки, що виконували функцію "протектора" своїх членів в жорстких умовах ринку [58,с.91].
За своїм соціально-економічним і політичним характером революцію 1905-1907 рр. анархісти охарактеризували як буржуазно-демократичну, яка усунула перешкоди для подальшого розвитку капіталізму. Розроблена П.Кропоткіним анархістська теорія "соціальної революції" у 1905 р. не була сприйнята прихильниками анархізму в Росії. В даний час російський анархізм був представлений різними напрямами. В творах П.Кропоткіна періоду революції продовжує розвиватись теорія революції залежно від зміни суспільних подій. На сторінках періодики з'являються заклики до "самовооружения" населення з метою проведення збройного повстання робітників. Він вважав, що російському народу слід провести "велику революцію" та "глибокий економічний переворот". На думку радянського дослідника М.В Пономарьова, анархісти намагались поєднати буржуазно-демократичну революцію з соціалістичною, і намагалися перескочити через демократичний етап [62,с.54]. Дана характеристика пов'язана з критикою анархістами проектів створення революційного уряду: "Пора, давно покинуть иллюзию революционного правительства, за которую пришлось столько раз … так дорого расплачиваться ... никакое правительство не может быть революционным" [43,с.399].
З початку 1904 року посилюється роль анархістських організацій. За 1905-й кількість міст, в яких діяли анархістські організації, зросла з 15-ти до
73-ох. Вони поширили свій вплив на значну територію Росії - від Петербургу до Закавказзя та Далекого Сходу. Принцип аполітизму завадив анархістам створити централізовану організацію за партійним принципом, яка очолила б керівництво регіональними організаціями. Добиваючись розширення свого впливу, анархісти організовували широку пропаганду створивши біля 16-ти друкарень, які публікували брошури і листівки. В еміграції та в Росії анархісти видавали біля 20-ти газет і журналів [38,с.388-389].
На сторінках анархістської преси тактична лінія анархізму характеризувалася як постійний бунт, безперервне повстання проти існуючого суспільного і державного устрою на основі тактики "пропаганди дією". Анархісти нерідко закликали народ готуватися до збройного повстання. Анархістські бойові дружини здійснювали так званий "безмотивний терор". В роки революції тактика політичного і економічного терору, експропріацій у анархістів нерідко зводилась до грабунок. За рахунок вилучених коштів анархістські групи створювали так звані "бойової каси", з яких частина коштів передавалась робітникам. В 1905-07 рр. до анархізму долучилося чимало злочинних елементів, які намагались прикрити злочинну діяльність ідеологією та революційною необхідністю [38,с.245].
Проблеми співвідношення анархізму та тероризму досліджували В.Ліпкан та Д.Никифорчук. У своїй праці "Боротьба з тероризмом" науковці розглядали зародження тероризму в історичній ретроспективі. Науковці зазначали: "наріжним каменем анархізму є негайне знищення держави, при тероризмі ж, у більшості випадків, іде вплив на невизначене коло осіб, які становлять субстрат держави..., тобто, якщо анархізм усуне державу, це послужить деструктивним чинником для тероризму, бо позбавить останній об'єкта впливу... Тобто за певних умов необхідність у ньому відпаде сама собою... у більшості випадків(тероризм-см.) не є кінцевою метою, а є лише засобом досягнення поставлених цілей "[14,с.40,41]. Анархісти ведуть постійну боротьбу з державою як "джерелом" влади, їм байдуже, хто з осіб репрезентує цю державу: доки існує держава, доти анархісти будуть боротися. Звичайно з вище наведеної цитати помітний нерозривний зв'язок анархістської ідеології та практики терору, але крім "ідейних" анархістів значна частина анархістів використовувала терор у будь-якій формі(політичній, економічний) для задоволення власних інтересів. Дану тезу у характеристиці анархістського терору висвітлював О.Будницький: "ничьи интересы они объективно не выражали… и выражали свои, именно свои интересы - интересы людей,… стремящихся к самореализации и для начала - к устранению внешних для этого препятствий" [16,с.39].
Анархістський терор як засіб впливу не був суто російським явищем. Деякі анархістські групи Європи та Америки перейшли до тактики прямої дії (терористичних методів боротьби) які, набули популярності серед революціонерів. Зрозуміло, що терор завжди привертає більше суспільної уваги, ніж мирні і конструктивні форми діяльності. Хвиля анархічного терору кінця XIX - почала ХХ в. в історіографії отримала назву "Равашольовщіни" - на честь відомого французького терориста Равашоля. Жертвами анархістів стали італійський король і австрійська імператриця, президент США і багато інших державних діячів. В деяких випадках подібні акції трактували як відплата за те, що деякі політичні сили чи особистості не рахувалися з ініціативою анархічних груп. На думку П.Рябова, політичні вбивства були актами відчаю одинаків, які смутно уявляли собі значення ідей анархізму [81,с.15].
Дослідник В.Савченко у статті "Анархістський рух в Україні у 1905-1907 рр." розглядав практичне втілення ідей анархізму. Одним з аспектів розкритих у статті були значення та роль терору у практиці анархістів. Терор анархістів науковець розглядав у порівнянні з іншими політичними напрямами, що взяли на озброєння тактику терору. Зокрема автор статті порівнював практику терору есерів та анархістів. Для есерів на думку дослідника, була притаманна "індивідуальна" тактика терору спрямована проти монаршої родини, міністрів, великих князів, що мала на меті гучний політичний та суспільний резонанс. Тактика есерів була пов'язана з столичними колами політиків та інтелегенції, які планували продовжити подальше революційне реформування держави. Терор анархістів автор статті характеризує як "провінційний"(масовий) спрямований проти "сатрапів влади" на місцях (у провінціях): власників крамниць, директорів фабрик, рядових поліцейських. Дана тактика грунтувалась на принципі аполітизму, що заперечував орієнтацію на столицю як центр влади, уособлення держави та осередок політичної боротьби. Терор анархістів на думку В.Савченка характеризувався своєю полівекторністю, що виявилась у політичній та економічній сферах. У практичному втіленні від фізичного знищення до практики експропріацій - економічного послаблення ворога - держави та власників-капіталістів.
Для порівняння наводяться статистичні данні застосування терористичних методів боротьби у період з 1902-1909 рр. Есери у цей період провели у Російській імперії приблизно 300 терактів "проти особистостей", а анархісти у південно-західних губерніях імперії провели біля 500 терактів у яких загинуло близько 600 осіб. У різних джерелах дане число коливається від 600-700 осіб це пов'язано з спрямуванням терору, оскільки досить часто жертвами терору анархістів ставали робітники та односельчани, які мали відмінну позицію у політичній боротьбі. У 1906-1908 роках у Південних губерніях Російської імперії анархістські групи (організації) існували у 120 населених пунктах. Чисельно ці організації об'єднували від 4-4,5тис. активістів та бойовиків [69,с.1-2].
Сучасники подій 1905-1907 рр. Розробили класифікацію анархізму за спрямуванням, тобто, почали виділяти "південний" анархізм - терористичний, агресивний, масовий, відрізняючи його від "північного" анархізму - кабінетного, поміркованого, пропагандистського, іншими словами - "столичного".
Анархістська "пропаганда дією" повинна була підштовхнути маси до рішучих дій у боротьбі з владою на шляху неминучої соціальної революції, що має знищити "cоціальних паразитів". Хлібовольці користуючись концепцією "пропаганди дією" розробили тактику - особистої ініціативи у терорі, що мало продемонструвати вищий прояв "свободи особи" вільної від вказівок організації.
Південний регіон Російської імперії став "полігоном" теорій та експериментів, оскільки тут репрезентовані всі напрямки анархістської теорії: анархо-комуністи ("хлібовольці", "безначальці", "чорнознаменці", "безмотивники", "комунари"), анархо-синдикалісти та анархо-індивідуалісти (містичний та антиінтелегентський). Всі перераховані напрями розглядали терор як "революційну необхідність" відрізняючись лише за спрямованістю терору: масового, економічного, "адресного" чи "безмотивного".
"Столицями" анархістського руху в Російській імперії стають найбільші промислові центри "на південних окраїнах": Одеса і Катеринослав (Дніпропетровськ). Крім анархістів Одеси і Катеринослава, основна маса "південних" анархістів була породженням міських слобідок Донецько-Криворізького промислового району чи патріархальних єврейських ґето Центральної України. Посилення радикальних настроїв та нечіткість програм анархістських організацій пов'язано з незначним відсотком інтелегенції у складі анархістського руху, що сприяло відірваності від магістральних політичних та культурних процесів.
Особливості зародження та розвитку анархістського руху можна спробувати пояснити на основі положень різних теорій. "Теорія внутрішнього колоніалізму" концептуально розглядає поділ суспільства на "Центр та Переферію". "Центр" контролює основний неподільний ресурс - владу, він провадить дискримінаційну політику по відношенню до "переферії", що грунтується на економічній, політичній та національній дискримінації внаслідок швидких процесів модернізації. Рушієм конфлікту у даному випадку стає економічна відсталість "переферії", а конфлікт стає наслідком дискримінацій. З запровадженням машинного виробництва економічні відмінності між "центром та переферією" поглиблюються значною мірою. В цих умовах нерівномірність розвитку регіонів та поява "нових" міст в яких чисельно зменшувався відсоток інтелегенції в процесах урбанізації. Так, відбувається чисельне збільшення робітників у складі революційних організацій цей процес ознаменований появою маргінального світогляду серед молодих революціонерів. Формування нового світогляду відбувається в умовах, коли, "переферія" залишається сировинним придатком (аграрною), відірваною від центрів політики та культурного життя, що і породжує "спрощений" світогляд у розумінні значення та необхідності держави, а боротьба з державою ведеться у формі знищення її "представників" та багатих капіталістів [27,с.52-54].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20
