Рефераты. Голодомор на Ізюмщин

Голодомор на Ізюмщин

Зміст

Вступ. 3
Розділ І. Огляд літератури. 5
Розділ ІІІ. Колективізація і голодомор на Ізюмщині. 13
Розділ ІV. Голос історії: свідчення очевидців голодомору. 19
Розділ V. Жнива скорботи. 24
Висновки. 26
Бібліографія. 27

Вступ
Ні труни, ні хрестів,
І ні тризни!

Прямо в яму.

Навіки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

І її затамований гнів.

Антоніна Листопад

За давньою українською традицією свічкою на підвіконні поминали загиблих від насильницької смерті. Традиція сягає у далекі сторіччя, а біль за мільйонами, скошеними насильницькою смертю, живий для кожного, хто має душу і совість.

Запаліть сьогодні свічу. Мерехтіння її полум`я у вікні - це не видовище, не театр. Це знак нашої пам`яті і каяття за довгі роки байдужості до не чужого нашого болю. Серед закатованих голодом були діди і прадіди нинішніх та ненароджених поколінь.

В історії українського народу негативних сторінок аж занадто, але серед них високою скелею вивищується штучний голодомор 1932 - 1933 років.

Українська трагедія для іноземної громадськості, пересічного європейця залишається незрозумілою: як могло статися, що в центрі Європи, у середині цивілізованого ХХ ст.. на найбагатших у світі чорноземах працьовитий хліборобський народ міг мільйонами вимирати від голодної смерті.

75 років сплило з початку трагедії. Відгомін минувшини й досі лунає в серцях її свідків. Приховування, замовчування фактів штучного голоду в Україні - це теж злочин. Архівні дані та свідчення очевидців - вагомий факт, що підтверджує акт геноциду над нашим народом. Нехай жорстокі, та все ж корисні уроки має зробити молодь, аби не повторювати помилки в майбутньому.

75 років тому Україна пережила Катастрофу, яка могла зупинити життя всього нашого народу. Ми повинні пам`ятати наших невинно загиблих дідів, батьків, братів і сестер. Це дуже потрібно для кожного з нас, для нинішнього і прийдешнього поколінь. І тому мета мого дослідження - зробити свій внесок в збереження пам`яті про жахливі події голодомору 1932 - 1933 років.

В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. 26 листопада 1998 року підписано Указ Президента України „Про встановлення Дня пам`яті жертв голодомору”. У 2000 році цей день отримав назву День пам`яті жертв голодомору та політичних репресій і відзначається кожну четверту суботу листопада. 4 листопада 2005 року з метою забезпечення належного вшанування жертв та постраждалих від голодоморів, відновлення історичної справедливості, утвердження у суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства Президент України В.А.Ющен-ко затвердив Указ № 1544 „Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні”, в якому голодомори названі геноцидом Українського народу. [17, c.7]

Голод не був наслідком засухи чи неврожаю, а став результатом цілеспрямованої політики комуністичного режиму. Такі дії влади є злочином проти людяності і відповідають визначенню геноциду у Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року. На цій основі 28 листопада 2006 року за ініціативи Президента України В.Ющенка Верховна Рада прийняла Закон „Про Голодомор 1932 - 1933 років в Україні”, яким голодомор визнано геноцидом Українського народу.

На сьогодні Голодомор в Україні визнали: Аргентина, Австралія, Канада, Еквадор, Іспанія, Естонія, Грузія, Італія, Литва, Перу, Польща, Парагвай, Сполучені Штати Америки, Ватикан.

Нинішнє покоління задається питанням: „Чи була альтернатива подіям в Україні початку 30-х років і чи були жертви українського народу неминучими?”.

Розділ І. Огляд літератури
На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933 року, коли журналіст Гарес Ричард Воон Джоунз опублікував свій відомий репортаж про існування голоду в Україні у 1932 -1933 роках. Цей репортаж був надрукований в багатьох газетах.

Вперше, 25 грудня 1987 року, перший секретар ЦК Компартії України В.Щербицький у доповіді, присвяченій 70-ти річчю утворення УРСР згадав про факт голоду. Згадування було побіжним (5 - 6 рядків), та причиною голоду було оголошено „посуху”, але принципово новим було визнання самого факту - раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати про „нестачу продуктів”.

18 лютого 1988 року „Літературна Україна” опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації СПУ. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, О.Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої кампанії хлібозаготівель, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово „голодомор” було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на ХІХ конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувана для присутніх завершив цю тему так: „А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з`ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйонів українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія”.

Перші ґрунтовні дослідження фактів про голодомор здійснив в кінці 40-х - на початку 50-х років ХХ ст.. Дмитро Соловей - у еміграції. Його роботи високо цінуються спеціалістами але не були широко відомі.

Наступний етап досліджень було проведено після створення Конгресом США спеціальної комісії з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Відомим дослідником голодомору в Україні є Р.Конквест і його книга „Жнива скорботи”.

У сучасній Україні одним з найвідоміших дослідників голодомору є видатний історик Станіслав Кульчицький.

У 2002 році Інститут історії України НАН України підготував і випустив у світ фундаментальну колективну монографію „Політичний терор і тероризм в Україні” (під редакцією В.Литвина). [16, c.3]

Розділ ІІ. Причини і „механізм” голодомору

Голодомор 1932 - 1933 років - це закономірний результат карально-репресивної політики, що проводила більшовицька тоталітарна система щодо українського народу. Плануючи його, сталінське керівництво ставило перед собою три основні мети. Перша мала суто економічний характер - проведення форсованими темпами індустріалізації в СРСР за рахунок вилучення з села всіх продовольчих резервів. Друга, політична, полягала в руйнуванні індивідуальних селянських господарств під виглядом „розкуркулення”, розпалювання ворожнечі між селянами та в насильному запровадженні колгоспів. Третя мета, ідеологічна, - „зламати хребта” українському селянству, яке було, на думку більшовицьких лідерів, основою, економічною та політичною базою українського національно-визвольного руху. Голод 1932 - 1933 років в Україні збігається з початком масового терору і репресій проти української інтелігенції, більша частина якої була знищена.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років Радянський Союз високими темпами перетворював у життя грандіозні плани індустріалізації своєї економіки. Протягом чотирьох років (перед 1932 роком) чисельність міського населення країни виросла на 12,4 млн. чоловік, що вимагало збільшення виробництва продуктів харчування, не кажучи вже про зростання потреб промисловості у сільськогосподарській сировині та експортних потреб у хлібі, яким оплачувалися закупівлі промислового обладнання. Для того, щоб збільшити виробництво зерна, необхідно було матеріально зацікавити селян. Але такий шлях не відповідав генеральній лінії політики більшовиків на селі. На практиці майже весь товарний хліб, вироблений як колгоспами, так і одноосібниками, вилучався в рахунок хлібозаготівель. Коли підрахували, що Україна за підсумками хлібозаготівельної компанії 1931 року здала на 20 млн. пудів хліба менше, ніж було заплановано, Сталін і Молотов у січні 1932 року направили С. В. Косіору, членам Політбюро ЦК КП(б)У та членам Політбюро ЦК ВКП(б) телеграму, в якій рішуче вимагали безумовного виконання хлібозаготівель. У телеграмі прозвучав недвозначний натяк: „Кто виноват: высший уровень коллективизации или низший уровень руководства делом заготовок?”

В умовах тоталітарних методів керівництва країною плани хлібозаготівель встановлювалися, виходячи не з реальних можливостей ослабленого розкуркуленням села і навіть не на підставі реального збору збіжжя, а умовної врожайності. Американський дослідник М. Таугер, аналізуючи об`активні причини зниження в СРСР у 1932 році валового збору зернових прийшов до висновку, що зерна було зібрано приблизно на 100 млн. центнерів менше, ніж значиться в офіційних даних. Це підтверджується також і матеріалами офіційної статистики, зокрема, даними з статистичного збірника „Сельское хозяйство СССР” за 1935 рік, де наводяться цифри заготовленого у 1932 році хліба „187 млн. 760,6 тис. центнерів - 36,9% валового збору зерна”. Це значить, що обсяг валового збору у 1932 році дорівнює трохи більше 500 млн. центнерів, а не 698,7 млн., як стверджував Сталін на XVII партз`їзді.

Але навіть зібраного у 1932 році хліба було б вдосталь і до масового голоду не дійшло б, якби хлібозаготівельна кампанія проводилась по-іншому. Норми здачі хліба державі були встановлені ще у квітні 1930 року, року першого врожаю в умовах колгоспної системи. Новим законом про Єдиний сільськогосподарський податок на 1930 -1931 роки для України було визначено значно вищі, порівняно з іншими союзними республіками, норми прибутковості майже по всіх видах оподаткування. За гектар засіяної землі українські хлібороби повинні були вносити 58 карбованців, білоруські - 55 крб., закавказькі - 52 крб., російські - 46 крб.. За велику рогату худобу по Україні повинні були сплачувати 21 крб., Білорусії - 17,5 крб., а по інших республіках - від 13 до 15,5 крб. Вражаючим є те, що навіть за таку екзотичну для України худобу як верблюди, було визначено податок у 26 крб., коли для Середньої Азії податок за них складав 13 - 15 крб.

Якщо Українська РСР отримала вищі норми оподаткування, порівняно з іншими союзними республіками, то Харківщина як столичний регіон оподатковувалася у межах України на ще більш високому рівні. Як свідчить Обов`язкова постанова Харківського окрвиконкому від 29 травня 1930 року № 50 „Про порядок переведення по Харківській окрузі єдиного сільськогосподарського податку на 1930 - 1931 рік”, норми прибутковості а з ними і розмір податку, встановлювалися таким чином, що найвищий розмір податку отримали райони - Харківський, Мереф`янський, Люботинський, Вільшанський та землі під сільськогосподарськими угіддями, включені до Харківської міської зони (від 80 до 88 крб. та 110 крб. за га відповідно).

З матеріалів, що зберігаються у колишньому Кремлівському архіві Політбюро ЦК КПРС, видно, що середня врожайність за 5 років перед 1932 роком знизилась майже на 30%, по Україні цей показник склав більше 43% (у 1927 році, до колективізації - 11,2 ц/га, 1931 рік - 8,3 ц/га). Між тим хлібозаготівлі росли з року в рік. По Україні їх приріст у 1931 - 1932 році порівняно з 1929 - 1933 роками склав 36,7%.

22 жовтня 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення: „З метою підсилення хлібозаготівель відрядити на 2 декади повноважні комісії під керівництвом В. М. Молотова на Україну, під керівництвом Л. М. Кагановича - до „Північно-Кавказького краю”.

5 листопада 1932 року Молотов і секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич дали директиву обкомам, вимагаючи від них невідкладних і рішучих заходів з виконання декрету від 7 серпня 1932 року (сумнозвісний закон 7/8, в іншій інтерпретації - закон про 5 колосків) „з обов`язковим та швидким проведенням репресій та нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів”.

18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У під тиском Молотова ухвалює постанову „Про заходи з посилення хлібозаготівель”, яка поклала початок вимиранню українського селянства. Цією постановою вводилося таке невідоме жодній системі судочинства покарання, як занесення колгоспів, сіл або цілих районів на „чорну дошку”. А тому в постанові надано роз`яснення цього нечуваного терміну: негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі на місці і вивезення з відповідних кооперативних лавок усіх наявних товарів; повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і для одноосібників; припинення усякого роду кредитування та дострокове стягнення кредитів та інших фінансових зобов`язань; перевірку та очищення колгоспів з вилученням контрреволюційних елементів - організаторів зриву хлібозаготівель. Постанова приписувала припинення завезення і продажу всіх, без винятку, промтоварів до сіл (і без занесення їх на „чорну дошку”), які незадовільно виконують хлібозаготівлі.

Страницы: 1, 2, 3, 4